Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович (читаем книги онлайн бесплатно полностью txt) 📗
Себе він позначив «А»; зав’язав усі лінії на собі.
Так, на жаль, допущено ряд помилок; я дозволив собі піддатися емоціям. Я повірив записам розмов Костенка по телефону: «котимося в прірву, праві тягнуть нас до сталінізму, поворот суспільства до концепції люмпена: «Нехай хоч тричі геній, але якщо живе краще за мене, — саджати його на кілок, усі повинні бути рівними». Я переоцінив його критику Системи, вихваляння кооперативів як єдиної альтернативи виходу з тупика, я занадто довірився його нападкам на темноту і йолопство мільйонів наших обломових, які ніколи не навчаться працювати, бидло, без батога не вміють, правильно робив Сталін, знав чернь, як ніхто… Я погано підготувався до операції з людиною, яка тримає в голові ті нитки до Зої, що мені невідомі, і без них моє діло не зазвучить так, як могло б… Чому він знову поліз у розслідування після нашої зустрічі? Що підштовхнуло його до цього? Впізнав Дейвіда? Вночі? Шибки затемнені… Та й стільки років минуло… Нереально… Тоді — чому? Підштовхнув Степанов? З нейтралізацією Яструба, Людки й слюсаря всі кінці обрізано, ниток, які ведуть до мене, немає… А якщо?
І він дописав ще кілька букв «П», «С», «В» — Пшонкін — Строїлов — Варенов. А букву «Д» обвів ще одним кружечком і поставив у центр великого, з завитками знака питання…
Зім’явши аркуш паперу, узяв другий і подивився на світло — чи не лишилося слідів; скільки разів докоряв собі за те, що привчився натискати, як примушували у першому класі; подивився й третій аркуш; тут — чисто; перші два спалив, попіл викинув в унітаз, спустив воду й повернувся на тахту і, заплющивши очі, довго лежав, насолоджуючись Вагнером; потім набрав номер і сказав:
— Варенку хочу…
Відповіді не ждав; навіщо; фірма віників не в’яже: люди одержують великі гроші, але тільки за кінцевим результатом…
4
Капітан Строїлов, що очолив групу по розслідуванню обставин вбивства Яструба Михайла Рувимовича й Груздьової Людмили Василівни, був високий на зріст, по-донкіхотськи худющий (хоча, подумав Костенко, ми знаємо лицаря сумного образу з фільму, де зіграв його Черкасов; можливо, в світовому кіно є інші ідальго, які відрізняються від нашого, але тепер іншого не приймемо, звикли до цього), в підкреслено елегантному переливчасто-чорному костюмі з двома шліцами (у таких виступають декламатори на нудно-офіційних кремлівських концертах) і прямо-таки відкрито-доброзичливий.
— Який я радий, що ви відгукнулися на мій до вас заклик, Владиславе Романовичу! — Він миттю підвівся з-за столу й викинув довгу руку назустріч Костенкові. («Он был как выпад на рапире, гонясь за высказанным вслед», — Костенко відразу згадав пастернаківські рядки про Леніна і почув у собі останні, провидницькі слова цієї поеми, написаної в середині двадцятих: «предвестьем льгот приходит гений и гнетом мстит за свой уход»…)
— Здрастуйте, — відповів Костенко, потискуючи льодяну, дуже суху, тому й здавалася старечою, долоню Строїлова.
— Мене звати Андрій Володимирович, — відрекомендувався капітан. — Влаштовуйтесь, будь ласка… Сідайте за мій стіл, вам, асу, належить сидіти на чільному місці… А я примощуся на підвіконні; розповідають, що в молоді літа ви сиділи на підвіконні або ж на розі столу — неодмінно з лінійкою в руці, правда?
— Правда.
— Можна запитати вас — чому?
— Чорт його знає… Лінійка — метроном, відлік внутрішнього темпоритму… Ногами можна подригати… Потім, знаєте, в мої роки у сад «Ермітаж» часто приходили гарненькі дівчата… А я од природи спостерігач, для мене велика втіха милуватися прекрасним… З якого приводу шукали, Андрію Володимировичу? — Костенко примостився на підвіконні й одразу витяг сигарети.
— По-перше, хотів познайомитися з вами. Чув про вас багато, але працювати з вами ніколи не доводилось… По-друге, хотів порадитися про справу… По-третє, мені сказали, що ви якось пов’язуєте загибель Зої Олексіївни Федорової з вбивством Яструба та Груздьової. Це правда?
— Припустимо… Але ви в розслідуванні справи Федорової участі не брали…
— Я Зою Олексіївну добре знав, Владиславе Романовичу…
— Невже? Коли ви її добре знали, то ваше прізвище напевне було б у її телефонній книжці…
— Моє прізвище було в її телефонній книжці — так само непорушно, з дивно-доброзичливою усмішкою відповів Строїлов. — Більше того, я сам записав у неї свій домашній і службовий номери.
— Це коли було? — Костенко роздушив у маленькій попільниці недокурок і одразу закурив другу сигарету. — У якому році?
— У тому самому, — обличчя Строїлова різко змінилося, постаріло на мить. — Вони тоді в мого батька збиралися, відзначали річницю Лідії Андріївни Русланової, усі владимирські в’язні з’їхалися, хто ще був живий…
— Почекайте-но, — лоб Костенка звело рубленими зморшками, — ви хочете сказати, що саме її записну книжку — треба розуміти останню — викрав злочинець?
— Чому «злочинець», а не «злочинці»?
— Запитання правомірне… З вашим батечком про цю трагедію розмовляли?
— Звичайно… Він вважає вбивство Зої Олексіївни політичним злочином.
— Мотиви?
— Мотивів немає… Інтуїція…
— У якому році вашого батька забрали?
— У «російській справі»… У сорок восьмому… Вслід за Вознесенським і Кузнецовим… Він у Ленінграді працював, по будівельній лінії… І дуже дружив з Лідією Андріївною Руслановою та її покійним чоловіком…
— По Особливій Нараді йшов?
— Звичайно… Старий — кремінь, його на процес так просто не виведеш…
— Герой громадянської війни Іван Микитович Смирнов, член Реввійськради Троцького, також був не з лякливого десятка, однак — умовили, вийшов…
— Батько знав про це… Тому вважав краще смерть, ніж жах постановочного процесу.
— Вам тоді скільки було?
— Три місяці… До речі, батько вбитого Яструба з моїм старим в одній справі йшли — Яструба розстріляли, моєму вліпили двадцять п’ять з поразкою в правах: «спроба утворення Російської республіки з виходом із СРСР»… Так що шукав я вас так настирно тому, що до всього цього клубка, — Строїлов кивнув на томи старої справи Федорової і папочки з матеріалами про Яструба і Людку, — у мене інтерес не так службовий, як громадянський.
Чи вірю я йому, подумав Костенко; ми відучилися вірити людям; змієподібно перевіряємо свої думки і вчинки краще ніж шахові гросмейстери — на багато ходів наперед…
— Навіщо ви мене принизили позаштатним консультантом, капітан?
— Я не можу зачислити вас до опергрупи, Владиславе Романовичу… Закон є закон… Тому пробити статус позаштатного консультанта теж було не просто, але, на щастя, пройшло, та й вибуху заздрості не буде…
— Заздрість завжди буде… Коли і є щось незнищенне, то це заздрість, особливо у нас.
— Гени безправного рабства? У цьому народ не винен, його поставили в умови страху — от і результат.
Костенко витяг ще одну сигарету, але втримався, не закурив, у маленькій кімнатці й так було синьо від тютюнового диму, а от Строїлов раз по раз покашлює, може, з легенями неладно, бач, який пергаментний, хоч і не старий…
— Матінка жива, капітане?
— Померла.
— Виховувалися в рідних?
— У дитбудинку… Послухайте, може, підемо кави вип’ємо? А то задихнетесь у вашій комірчині…
— Чекаю дзвінка, Владиславе Романовичу. Чекісти обіцяли підіслати матеріали…
— Ви про книжку Вікторії Федорової, дочки Зої Олексіївни, знаєте щось?
— Ні.
— Розповісти?
— Звичайно.
— Книжка називається «Дочка адмірала»… Вікторія пише про трагедію матері й про те, як Зоя Олексіївна зуміла знайти в Штатах її батька… Через американців… Вікторія написала про те, хто і як мучив її матір, і, до речі, про Русланову написала, коли вони разом сиділи в одній камері владимирського політізолятора… Про те, як саме Зоя Олексіївна організувала… Як би це м’якше сказати… Втечу чи іцо…. Так, саме так… Легальну втечу своїй дочці… А втім, «легальність» і «втеча» поняття взаємовиключаючі… Словом, після опублікування цієї книжки за океаном Зоя Федорова стала відмовницею, хоча, як кажуть, мати за дочку не відповідає, як і син за батька… Таке формулювання пригадуєте?
