Село не люди - Дашвар Люко (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗

– Ой, не втримуй мене, Ромка! Дитина чекає, а ти за руки хапаєш.

Він міцніше вхопив.

– Не пущу!

Раїса торби кинула та – на Романа. Вчепилася чимдуж.

– Пусти мене до дитини, Романе! Пусти мене до дитини!

Пусти… – захлинається.

– Рая, схаменися, – просить і не відпускає. – Хоч души мене, хоч ріж… Хлопця не вернемо.

А вона своєї:

– Пусти мене до дитини…

До ранку вже недалеко було, коли жінка зовсім знесиліла. На підлогу впала біля торб. Лежить… Очі розплющені, дивиться кудись, дихає, а Роман дивиться на неї – мертва… Геть мертва!

– Ти тут полеж трохи, а я піду, – каже, а чорне провалля стоїть перед очима. – Справа в мене є. Скоро повернуся.

Кинув жінку в хаті, вийшов надвір.

Ніч – як ворота в безодню. Жодного вогника, ніби й немає зовсім ніякої Шанівки, а тільки чорне безкрає марево.

До великого покинутого будинку навпомацки йшов. За собою каністру тягнув.

У кімнаті без даху запалив обгорілу свічку, сів на підлогу й довго дивився у чорне провалля, з якого витяг холодне тіло Сашка.

– Що ж тут було?.. Що ж тут було, сину… – шепотів. Потім відкрив каністру і вилив бензин просто у льох. Сірника кинув.

– Згоріть же ви у пеклі всі, хто мого сина занапастив, – прошепотів затято. І пішов геть. Ніч пручалася, темрявою кидалася, та за Романовою спиною дедалі сильніше палав великий покинутий будинок. Тріщав од жару, сипав іскрами і скоро перетворився на велетенське вогнище.

Були б люди поряд – задивилися б.

Катерина аж ротик привідкрила від захоплення – так цікаво оповідали чужі люди. Про древнє поховання, що неодмінно має бути під курганом, про історію краю, яка лишається у піснях. Мамка вечерю готувала, а татко з Катериною «городських» слухали.

– Ви будете курган розкопувати? – запитала дівчина.

Гості переглянулися.

– Ну, взагалі, на розкопки дозвіл треба… Ми спробуємо тільки зрозуміти, що в кургані може бути, – уникнув прямої відповіді Ігор.

А татко – тямущий, його не проведеш.

– А яким інструментом розуміти будете? Лопатами? – каже.

– А чого питаєте? – Ігор йому.

– Так, думаю, мужиків би вам привести… 3 лопатами. Як заплатите, вони вам той курган хоч знесуть, хоч на інше місце переставлять.

Учені пожвавішали.

– Обов'язково заплатимо! Обов'язково! – наввипередки.

– А по скіко? – ох і діловий татко. – По десять гривнів заплатите?

– По двадцять! – Денис каже.

Татко руки потер:

– Хоч зараз піду копати! – каже. – І жінка піде. І донька… Нащо нам мужиків гукати? Правильно я кажу?

Мамка з кухні виглянула.

– От якби копати години з десятої, – просить. – Ми б ранком усе по господарству встигли зробити.

– Ми не проти, – Ігор каже. – Хоч відіспимося тут у вас на природі.

По руках ударили. Мамка сяє.

– До столу, до столу… На поминках – яка радість? Щось перехопили – і з двору. А ми вас зараз почастуємо.

– А… – Ігор розгублено.

– Умитися? – мамка здогадалася. – То я вже й води нагріла. Зараз ми з кухні вийдемо, таз із гарячою водою вам лишимо… Рушничок чистий. Мийтеся. Ігор озирнув маленьку, метрів із десять, кухню.

– А де ж тут…

– Зараз, зараз! – мамка йому.

Стола відсунула до стіни, табуретку – посеред кухні, на неї – таз.

– Прошу…

– А туалет? – подав голос Денис.

– За хатою, – татко каже. – Гайда покажу… Учені похнюпилися, але за татком рушили.

Катерина з татком і мамкою сиділи у кімнаті на дивані. Чекали, поки гості вмиються.

На кухні Ігор і Денис розгублено дивилися на таз із гарячою водою.

– Я думав, у них є ванна, – прошепотів Денис.

– А я думав, нам хоч два тази з водою наллють, – відшепотів Ігор.

– Здається, щедро тут наливають тільки горілку, – спробував пошуткувати Денис.

– Ти краще придумай, як нам удвох ув одному тазу помитися, – сказав Ігор.

– Помитися? – хмикнув Денис. – Ще скажи – душ прийняти! Ігор озирнувся навкруги. Поліз до мисок на полиці.

– Я собі в миску віділлю трохи води і хоч обличчя вмию, – заходився.

А у вітальні татко дратувався.

– Що вони так довго роблять?

– Та не кипи, Льончик, – мамка йому. – Бач, гості вигідні… Заробимо трохи.

– Стільки бовкаються, що вже, мабуть, вечеря прохолола, – татко бурчить.

– Підігрію, Льончику, – мамка сміється. – Тобі б оце тільки їсти. Ігор із Денисом одна назва, що помилися. В очі побризкали, по шиях мокрими долонями поляпали. Готово! – І добре! – мамка їм. Таз ухопила, надвір вискочила.

Денис руками розвів.

– Не встигаю я за вашою Дариною, Льоня! Хотів допомогти, а вона вже… – каже.

– Не чоловіча то справа – тази носити, – татко йому. – Сідайте до столу, повечеряємо. І ставить на стіл пляшку.

Мамка в хату вскочила, на пляшку зиркнула. Промовчала. І вчені пручаються:

– Не треба пити…

Денис навіть таємницю відкрив:

– Ми у райцентрі джипа лишили, а в ньому два ящики коньяку. Зумисне лишили, – бреше, бо не казати ж, що на горбі нести не хотілося. – Ми приїхали село досліджувати, а не пити. До того ж, на поминках…

– Е-е-е, хлопці, тут ваша неправда, – татко їм. – Де ви таке в Україні бачили, щоб гості у хату, а хазяї пляшку не виставили? От ви Україну досліджуєте – то скажіть: є в Україні таке місце, де від гостей пляшки ховають?

Учені плечима знизали.

– Хіба по одній? – кажуть.

– По одній, по одній, дві за раз не наллю, – татко каже і вже наливає.

Пляшку справно прикінчили. Ще до того, як тарілки спорожніли. Спочатку Сашка пом'янули, потім за українську науку випили, третю – гості наполягли – за жінок. Потім – за хазяїв, потім…

– Давайте вип'ємо за Шанівку вашу чудесну, – підхопився Денис.

– Зара… – татко каже і нову пляшку дістає.

Гості захміліли і вже не просили хазяїв пісень співати. Денис одне зумів вимовити:

– А… де… -…спати будете? – здогадалася мамка. – Уже постелила. У вітальні на ліжку.

Гості попадали, а татко з мамкою надвір вийшли. І Катерина за ними.

– От ці городські, зовсім пити не вміють, – сказав татко і задимів цигаркою.

– Слабі, – погодилася мамка. – А як нам, Льончику, краще завтрашній день розпланувати?

– Поки проспляться, худобі дамо, корову подоїш. Я збігаю до Залусківського, відпрошуся, бо казав, щоб я кролями його зайнявся: тре' йому забити голів двадцять. На базар хтів везти. Катерина гостям сніданок організує. А потім лопати в руки – та на курган, – татко командує.

– Мо' я до школи? – Катерина питає.

– Яка там школа, – татко буркнув. – Цить мені з твоєю школою. Аби бігати сюди-туди, а потім дурного ліфчика просити. Ото й зароби на свій ліфчик.

– Ой, Льончику, ще наробиться дитина, – мамка зітхає.

– Ти мені, жінко, дурного не мели! – татко їй. – Чи хочеш, щоб воно ледачим виросло?!

– Таж мала ще… – мамка.

– Як ліфчики дурні, то й не мала, а як працювати – мала? – татко злиться.

– Та годі вже, – мамка й собі пихкає. – Ходімте краще спати!

– А де ви ляжете? – Катерина очима кліпає. – На вашому ж ліжку гості хропака задають.

– Підемо на солому в сарай, – мамка каже. – А ти тихесенько до своєї кімнатки йди.

– Мамо… Холодно вже. Та й сором, – Катерина їй. – Гості проснуться, запитають: а де, дівчино, твої батьки? І що мені казати? Що ви в соломі?

– А ти, доню, скажи… Мовляв, на дачі батьки ночують. Урожай стережуть, – мамка сміється.

– На якій іще дачі? – Катерина й собі сміється. – Де це в Шанівці дачі об'явилися… І з поля вже зібрали все чисто.

– А їм звідки знати? – мамка роз'яснює. – Вони ж городські…

Зранку Катерина тричі чайник на вогонь ставила. Усе хотілося їй одразу гостей гарячим чаєм пригостити. А вони знай собі сопуть. – І коли вони працюють? – не розуміла.

Татко з мамкою ще вдосвіта розбіглися, сама Катерина вже й води від криниці наносила, худобі дала, сніданок організувала. Навіть останні новини від Людки дізналася.