Село не люди - Дашвар Люко (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗
Раїса підвелася. Баби каструлі покидали – та до неї. Дарина під руки Раїсу підхопила:
– Посидь, голубонько. Ми все зробимо…
Раїса подивилася на неї зі здивуванням, прошепотіла:
– Не хочу жити…
А та їй:
– От якби ж то на все наша воля… А дев'ять днів синові справити? А сорок? А півроку, рік… Пам'ятник поставити…
Уже не кидай його. Зроби все як треба, голубонько.
Після поминок дядько Степан зібрав мужиків біля постаменту. Поставив акордеон на каменюку і представив товариству вчених.
– Оце – люди! Вчені! Приїхали до Шанівки пісні збирати та у кургані копатися. – Ігор, Денис, – відрекомендувалися вчені.
Татко гикнув:
– Таж теє… ти, Степане, у нас щодо пісень головний спеціаліст.
Степан розцвів.
– Аби не похорон, я б заспівав…
Тамарчин Федько втрутився:
– А пішли за комбайн… І бабів гукніть. Ничипориха так виводе, аж серце розривається. Ігор Крупка окуляри поправив:
– Може, завтра? Незручно… У людей горе, а ми…
– Не ви, а ми, – виметикував Федір. – Може, у вас часу й досить, а мені завтра кукурудзу лущити. А сьогодні все одно день пропав.
– Ми спочатку хотіли кімнату знайти, – нагадав Степанові Денис.
– А йдіть до Ничипорихи, – придумав Федір.
– Може, в неї запитаємо? – запропонував Ігор.
– А що її питати? – здивувався татко.
– Ні, ми так не можемо, – підтримав друга Денис.
– Не можете? От чудасія! – ще більше здивувався татко. – То вибирайте собі покинутий дім. Он їх скільки… Живіть… хоч завжди.
Мамка йшла вулицею за Ничипорихою – аж гнулася від каструль, повних недоїдків.
– Свиням однаково, – бубоніла баба. – їм – хоч кожен день похорон… Аби їсти.
– Ничипорихо, я у вас усе лишу. Каструлі потім заберу, – мамка їй.
– Куди це ти так поспішаєш?
– Та, бачу, Льонька мій із мужиками кудись намітив, – мамка каже. – Ще нап'ється, зараза.
Поки до свиней Ничипоришиних дійшли, поки з каструль у корито покидали, мамка на вулицю вийшла – нема нікого! А баба слідом.
– Та де їм бути? Мабуть, за комбайном горілку допивають.
Степан накинув ремені акордеона на плечі…
– Українська народна пісня «Гандзя», – прошепотів урочисто.
Денис кашлянув.
– Вибачте… Ми… Розумієте, ми шукаємо старі пісні. Такі, яких, може, тільки у Шанівці співають…
Товариство задумалося.
– «Горіла сосна», «Ой, на горі два дубки», «Їхав козак за Дунай»… – посипалося.
– Знаємо, знаємо, – розгублено усміхався Денис. – Ці пісні всі знають…
Аж чують – хтось із-за комбайну:
Денис підскочив.
– Хто це? Де? Я цього ще не чув. Татко посміхнувся:
– То жінка моя! Дарина… І гукає:
– Виходь, жінко! Та не бійся, я горілку не п'ю. Онде людям допомагаємо… Вони пісні шукають.
Мамка підійшла. – І чого у траві сидіти?
– Нам би кімнату найняти, – Ігор окуляри поправив, на мамку дивиться.
– А що, Льончику, хай люди в нас поживуть? – мамка каже.
– Так теє… – татко, а Ігор поспіхом:
– Ми заплатимо.
– Оце діло, – татко каже. – Тоді ходімо до нас. А завтра почнете шанівців випитувати.
Татко ніс валізи, а мамка гостям хвалилася:
– А наша донька, Катруся… То вона перший рядок пісні проспіває, а до нього потім свої слова чіпляє. Так воно чудно виходить. Поетеса мала.
– Ти ж казала, лікарем буде, – буркнув татко.
Шанівці порозходилися, Раїса впала на Сашкове ліжко та безперервно тихо вила. Роман усе сидів біля хати. Перед очима – чорне провалля льоху, на дні його – Сашко… Напівголий, між ногами кривава мішанина, в одній руці шматок скла, у другій – зім'ятий папірець…
Роман дістав із кишені той папірець, розгорнув. Почав читати.
– Де ж він цю гидоту взяв?! – прошепотів уражено. Дивиться – за папірець пасмо волосся русявого вчепилося.
– Ні, – мов ошаленів. – Бути не може. Не може… Запхнув папірець назад у кишеню, долонями лице закрив.
– Романе, – чує. – Я тут подумав…
Підняв голову – Залусківський стоїть.
– Вип'ємо? – Роман питає.
– Давай.
Роман приніс пляшку, дві стопки.
– Хай земля буде пухом, – Залусківський перехрестився.
– Спасибі тобі… – Роман каже.
– Та ти що!
– Льонька казав, ти дощок дав.
– Та хіба тільки дощок?! – Залусківський витер губи рукавом. – І хіба я один? Усе село… Я тут подумав…
– Спасибі тобі. Ніколи не забуду, – Роман говорив і хмелів. – Жінка он виє, а я – не можу! І хотів би… А щось воно здавило всередині… І все. Наче вікна хто камінням закидав.
Дихати не можу…
– Е-е-е, то не діло, – веде своєї Залусківський. – Я тут подумав… Отак сидіти будеш – пропадеш. Іди, мабуть, далі копу стерегти.
– Нащо мені тепер? – Роман до нього тоскно посміхається. – Я хотів трактора в тебе взяти, поле засіяти. Із Сашкою… А тепер…
– Та що ж тепер – твоєму полю довіку бур'янами цвісти?
– Е-е-е, не гризи душу! Потім засію… На той рік.
– Мені душа болить. Твоє поле з моїм межує. На моєму пшениця, на твоєму – хащі.
– Не тре' мені того поля.
– То продай.
– Не продам. Хай стоїть. Може, засію на той рік. Роман ізнову налив. Випили. – Ішов би на копу, – все про одне Залусківський. – Без роботи – біда. Однаково гроші заробляти треба.
– От далася тобі та копа! – шепоче Роман. – Не піду.Інших шукай…
Катерина з Людкою після поминок, як перелякані курчата, на лавці біля Людчиного дому причаїлися.
– Отут посидимо й подивимося, до кого дядько Степан міліціонерів поведе, – розсудила Людка.
А дядько Степан ніби навмисне: то в один бік із незнайомцями, то в інший. Аж дивляться дівчата: нема вже дядька Степана, а незнайомі люди йдуть до Катерининої хати. З мамкою і татком.
– По тебе, – видихнула Людка.
– А навіщо татко валізи їхні тягне? – Катерина зовсім розгубилася.
Мамка Катерину помітила.
– Доню, а ходи до мене. Гості в нас.
Катерина до Людки обернулася.
– Гості! Ясно? А ти, дурна, «міліція», «міліція»…
Іще ніколи не було в домі Романа та Раїси такої жахливої ночі, як перша ніч після похорону сина.
Роман і не помітив, як пішов роздратований Залусківський. Допалив останню цигарку. Допив пляшку з горла – і протверезів раптом. А в очах – темне провалля…
Схаменувся від тиші. «Раїса вити перестала», – здогадався.
Підвівся. Що там із нею? У хату ступив… Сидить жінка на підлозі, речі Сашкові перед собою виклала, складає все – одне до одного.
Зітхнув – мов серце вирвав. Сів поряд, обійняв.
– Що ти робиш?
– Синочку понесу завтра…
– Не тре' йому вже цього.
– Ще й як знадобиться, – Раїса шепоче.
– Лягай поспи… Звалишся, що буде?
– Однаково, – каже.
– А де корова наша? – Роман питає.
– У Ничипорихи.
– Я, мабуть, завтра на копу піду, – Роман їй. – А ти корову додому прижени.
– Як тобі корови треба, то й прижени, – Раїса каже. – А мені нема коли. Я до Сашки зранку. Дитина чекатиме, а я коровами займатися буду. Таке дурне бовкнув…
Наскладала купу, в хустини позв'язувала. Не вгамується. Пішла на кухню. Роман за нею.
– Чи їсти хочеш?
– Сашкові зберу.
– Ну, збирай, – сів біля столу.
Упоралася, торби в руки вхопила – і до дверей.
– Піду я…
– Та стій, Рая… Ніч надворі… Сама ж казала- ранком підеш. І я піду. Разом підемо. Куди ти? – Роман жінку за руку вхопив.
