Месник - Кононенко Олексій (читаем книги .txt) 📗
А далі… Власкор відкрив у газеті рубрику: «Не вигадане – почуте». Воно б і нічого. Але в одному з номерів Марс, а він читав районку від «А» до «Я», прочитав наступну історію:
«Таких зимових днів природа дарує не так багато. Сонячна морозна погода після снігопаду кликала мисливців у степ. Далеко за селом вони вишикувалися шеренгою і, не поспішаючи, рухалися від лісосмуги до лісосмуги. Марсові повезло. За весь час підняли трьох зайчиків, два вискочили на нього, і він їх хоробро поклав. «Хлопці! Я виходжу з гри! – крикнув Марс за лісосмугою. – З мене вистачить». Милуючись зимовими пейзажами, він попрямував до села. Залишившись наодинці з природою, Марс майнув у лісосмугу. Живіт підводило з ранку, крутило, смикало – терпіти далі не міг. Скинувши ватяні штани, грубі підштаники і сімейні труси, притиснувши рукою рушницю, мисливець присів під високим ясенем. Звершивши цей подвиг, Марс зібрався було вже вбратися у бойовий обладунок. Тільки хотів відставити улюблену рушницю, як прямісінько перед ним – за п’ять метрів – піднявся пристойних розмірів заєць.
Який мисливець упустить таку здобич?! Миттю Марс приклав рушницю до плеча. Заєць і не пискнув. Але стріляти в такому положенні Марсові не доводилося. Віддача! Приклад посадив мисливця в пристойну купу ще теплого гівна!
Використовуючи підручні засоби, тобто сніг і власні підштаники, доблесний переможець зайців якось упорядкувався. Потім, не довго думаючи, загорнув здобич у ті ж підштаники і сховав у сумку. Добре, що стояв мороз. Поки Марс дійшов до села, все у сумці підмерзло. «Цікава ситуація, – думав Марс, – і зайчиків повна сумка, і мисливець усрався Щось треба робити…» І тут якраз біля чайної зустрів старого друга Башкира. Башкир готовий був випити. З нагоди вихідного, доброго зимового дня, вдалого полювання, зустрічі, старої дружби. Хіба мало приводів? Товариші прийняли пристойну дозу. Сумка лежала в коридорі, а тому запах стримував мороз… Додому Марс прибув пізно ввечері, як і має приходити вдалий мисливець.
За доброю чаркою і розумними розмовами він геть-чисто забув про прикру подію. А тому із задоволеною усмішкою віддав дружині сумку. Дружина, повернувшись із кухні, прокоментувала прихід мисливця:
– Різне було у тебе на полюванні… Але щоб ти так зайця злякався! Постарів…
Башкира врятувало те, що він теж устиг прочитати газету. Тиждень дід ховався у знайомих, родичів, кумів, але ж на весь вік не сховаєшся. Все ж викрутився Башкир. Попросив водія автобуса, щоб той привіз з обласного центру три літри пива, у п’ятницю дочекався темної пори, напнув на банку з пивом авоську і почимчикував до лазні. Лазня в селі славилася на весь район. У п’ятницю – чоловічий день, у суботу – жіночий. З’їжджалися з усіх усюд, а деякі любителі прибували навіть з обласного центру.
Башкир прийшов, коли народу було вже досить багато. Усі знали про «невигадані історії» в районці і з інтересом чекали, чим це закінчиться. Більшість співчувала Башкиру і незлостиво підсміювалася над Марсом.
По тому, як стихли розмови, Башкир зрозумів, що Марс тут, та й одяг знайомий побачив. Він роздягнувся, взяв таз, прикрив ним авоську з пивом і зайшов у лазню. Навіть ті, хто вже помився, повернулися в очікуванні видовища. Марс виник на порозі парилки немов давній бог війни, ім’я якого він так гордо носив, видихнув і відразу ж побачив худого низенького Башкира. Миттю схопив віник і, переходячи на біг, кинувся до кривдника. Башкир гримнув тазом об стінку, втиснув обома руками банку з пивом у впадину живота і, високо піднімаючи ноги, кинувся тікати. Два голих чоловіка: один кволий, ребристий, лисий; другий величезний, пружний, волосатий – бігали, трясучи своїми принадами, між кам’яними столиками по слизькій бетонній підлозі, як фігуристи, виписуючи складні «па». Усі, хто був у лазні, притиснулися до стінок і вболівали… за пиво.
Регіт стояв неймовірний. Марс кричав: «Уб’ю!» Башкир скавучав: «Пиво! Пиво!» Марс іноді діставав худу сраку Башкира сухим віником. Башкир припускав швидше. При цьому він намертво вчепився в банку з пивом. Ґвалт видавлював маленькі віконця.
Нарешті Марс загнав свою жертву в кут і навис над худим тілом. Башкир запищав: «Кину!!!» Марс відсахнувся, опустив руки, пошпурив віник. «Давай пиво!» – видихнув він. Сварка закінчилася мировою, народивши ще одну байку про пивний забіг у лазні…
Здавалося, що дід Башкир ніколи не спить. Він тінню з’являвся на березі, коли пацани тихцем ставили вночі снасті на коропа, давав слушні поради, а потім сидів з ними біля вогнища до ранку, їв печену картоплю і розповідав про скарби, заховані у Холодному Яру та на Гнилому Болоті.
Сашко з Модестом навіть зо два рази ходили в Холодний Яр. З лопатами, з мішками виходили годині о четвертій ранку і цілий день копали. Багато чого познаходили: наконечники, черепки різні, навіть монети срібні, кістки. Але нічого вартого уваги. Знахідки здали в музей, їм ще подяку у районці надрукували.
Дід Башкир якось сказав по п’яній справі, що дорогий скарб у Холодному Яру знайти може лише той, хто поживе там, у лісі А пацани навіть ночувати не залишалися. Незатишне місце…
Вже пізніше розказав дід Окуню, що батько його був червоним командиром і воював ув Азії проти басмачів. Коли ж батька перед війною репресували, вдалося Башкиру потайки добратися до рідних місць. Був мобілізований до лав Червоної армії, та воював недовго, потрапив у полон, утік, знову прокрався додому, а щоб не спокушати долю, жив у лісах. Тому й знав усілякі таємниці природи. Односельці навіть казали про нього, що він характерник. Ніколи дід не повертався з рибалки без риби. На полювання не ходив, але сільським мисливцям завжди підказував, якого дня і куди треба піти, щоб бути зі здобиччю. Записаний був дід під прізвищем Бондаренко, але усі називали його Башкиром, хоч мало хто вже пам’ятав, що назвали так, коли прибув він до села з далекої Азії…
– Чому ви не записуєте, скільки всього знаєте? – запитував діда Модест.
– Та пишу… Таку книгу накатаю, увесь світ буде зачитуватися… – чи то жартував, чи хвалився старий Башкир.
А ще навчив Башкир хлопців читати. Починав оповідати якусь книгу, а на найцікавішому місці змовкав.
– Хочете знати далі – біжіть до бібліотеки, – сміявся.
Модя перечитав усе про індіанців, потім «запав» на історичні романи, особливо про давніх слов’ян. Сашко ковтав детективи. Але мріяли обидва про скарби. Навіть дали один одному слово: якщо один із них стане багатим і знаменитим – про товариша не забуде…
Модест і Сашко зустрілися на цвинтарі, випили поминальну чарку. Увечері Сашко зайшов у гості та й засиділися до світанку. Пили не поспішаючи, помірно, більше говорили, згадували. Сашко розпитував про нинішнє життя-буття, Модя відповідав коротко, розповідати особливо було нічого.
– А як ти живеш? Що робиш? – запитав у старого друга Окунь.
– Це вже ближче до діла, – чомусь хитро усміхнувся Сашко. – Я займаюся бізнесом.
– ?…
– Дивуєшся… Правильно. На території колишнього Союзу нині існують тисячі різновидів бізнесу. Яким тільки бізнесом я не займався! Від продажу жіночої білизни до бартеру живого товару на телеапаратуру…
– Ну, ти даєш!!!
– Від валютних операцій до «повітряних» кредитів. Десь прогорав, але не впадав у відчай, починав знову і злітав нагору.
– І куди ж ти останній раз злетів?
– О-о-о! Нині мій бізнес пов’язаний з політикою. Ми поставили на переможця, – пафосно продекламував однокласник.
– Ти розшифруй.
– Розумієш, політику роблять не за гроші, а за великі гроші. Кожному політикові, який шанує себе, потрібні люди, фірми, що вміють «робити гроші»… Нормальною мовою скажу, що ми, тобто я і ще кілька чоловік, сидимо під одним депутатом, тримаємо декілька фірм, через які відмиваємо гроші. Йому – пиріг, а нам – шматочки пирога.
– Він ваша «криша»?
– Звичайно. Він грошовитий. Гроші надходять від виробництва, інтереси якого він просуває в парламенті, як модно зараз говорити, лобіює. Є ще надходження від людей, яким він допомагає.
