Сніговик - Несбьо Ю (книги полностью .TXT) 📗

— Тато вже давно нас чекає, — сказала Сара. — Треба квапитись.

Вона ввімкнула радіо й викрутила звук на повну, щоб салон наповнився хоч якимись звуками, окрім її власного голосу. Диктор новин укотре повідомив, що цієї ночі Рональд Рейган обійшов у президентських перегонах Джиммі Картера.

Хлопчик знову щось сказав, і вона поглянула у дзеркало.

— Що ти кажеш? — підвищила вона голос.

Він повторив, але вона знову не розчула, прикрутила звук і повела машину до головної дороги та річки, що перетинали околиці. І раптом здригнулася, бо син перехилився до неї між передніми сидіннями. Його голос сухим шепотом пролунав біля її вуха, ніби він боявся, що їх хтось почує:

— Ми помремо...

Розділ 2. 2 листопада 2004 року. День перший. Кам’яні очі

Харрі Холе здригнувся й розплющив очі. Було холодно, із темряви долинав голос, який його й розбудив. Він повідомляв, що американський народ має сьогодні вирішити, чи просидить Джордж Вокер Буш ще чотири роки в Білому домі. Клята погода, подумав Харрі, прокидаєшся — ще темно, приходиш зі служби — вже темно. Він відкинув ковдру й опустив ноги на підлогу. Лінолеум був пекуче холодний. Не вимкнувши радіобудильник, Харрі пішов до ванної. Подивився у дзеркало. І тут — пізня осінь: обличчя зім’яте, блідо-сіре, похмуре. Зазвичай повіки червоні, ніс — у рясних чорних цятках. Під світло-блакитними очима, що їх затягло туманом похмілля, — капшуки... Нічого, все щезне, треба тільки прийняти гарячу ванну, розітертися шорстким рушником та добре поснідати. Принаймні він на це сподівався. Цікаво, як він виглядатиме, коли покине роботу? Чи розгладяться зморшки, чи пом’якшиться зацькований вираз обличчя, з яким він прокидається після ночі, сповненої жахливих снів? Але ж у нього мало не кожна ніч така! Харрі досить довго уникав зазирати у дзеркала. Полишаючи свою маленьку спартанську квартирку на Софієсгате (щоб, проминувши кілька вулиць, перевтілитися у старшого інспектора відділу з розслідування вбивств Поліцейського управління Осло), він звично вдивлявся в обличчя людей, вишукуючи їхній біль, слабкості, страхи. І поки рився у нагромадженнях їхньої брехні, безуспішно намагався збагнути, заради чого він це робить. Навіщо намагається розібратися в людях, які не роблять навіть спроби розібратися в собі. За стримуваною стіною їхньої відчуженості він надто часто вирізняв зневагу.

Харрі зробив спробу пригладити жорстку щітку свого ко­ротко стриженого волосся. Худорлява постать десь під сто дев’яносто три сантиметри. Ключиці, обтягнуті шкірою, пальці, що нагадували кліщі. Закінчивши останню справу, він багато тренувався — дехто вважав, що занадто багато. Окрім їзди на велосипеді, він почав накачувати м’язи у спортивному за­лі, що знаходився у підвальному приміщенні Поліцейського управління. Йому подобався біль у м’язах, який вимітав геть усі думки. Але Сталлоне з нього не вийшло: він тільки худнув, а м’язова маса не збільшувалася, м’язи залягли тонким прошарком між скелетом та шкірою. Харрі ще змолоду був ши­рокоплечий — Ракель жартома називала його «атлет від природи», однак тепер він усе більше скидався на оббілованого білого ведмедя (він якось бачив картинку: жилавий, але навдивовижу худий хижий звір). Так і взагалі можна розчинитись. Харрі зітхнув. Листопад. Невдовзі буде ще темніше.

Він увійшов до кухні, випив склянку води, щоб погамувати головний біль, і здивовано зіщулився, дивлячись у вікно: дах на іншому боці Софієсгате сяяв білизною, аж різало очі. Вночі випав перший сніг. Харрі подумав про лист. Він часто отримував подібні листи, але цей був особливий, у ньому згадувався Тувумба.

По радіо починалася програма про природу, чийсь жвавий голос розповідав про тюленів:

— Щоліта вони збираються на узбережжі Берінгового моря для парування. Оскільки самців більше, конкуренція за самиць доволі жорстка. Тому самець, що добився самиці, залишається з нею до наступного парувального сезону. Самець піклується про свою пару, поки діти не стануть самостійними. До речі, самець дорожить не самицею, а своїми генами та продовженням роду. У рамках теорії дарвінізму це означає, що до моногамії тюленя підштовхує природний добір та боротьба за виживання, а не мораль.

Це ж треба, подумав Харрі.

Сповнений піднесення голос у радіоприймачі зривався на фальцет:

— Але перед тим як тюлені залишать узбережжя Берінгової протоки й вирушать на пошуки їжі до відкритого моря, самець часто намагається вбити самицю. Чому? Та тому, що самиця тюленя ніколи не стане паруватися двічі з одним і тим самим самцем! Вона чинить так із огляду на рівномірний розподіл ризиків — так само як на фондовому ринку. Проміскуїтет для неї біологічно виправданий, і самець знає це. Убивши свою самицю, самець розраховує завадити молодня­ку інших тюленів конкурувати у здобуванні їжі з його влас­ними дітьми.

— Якщо вже зайшлося про теорію Дарвіна, то чому люди не чинять так, як тюлені? — запитав чийсь голос.

— Саме так і чинять! Наше суспільство — і нині, і в минулому — зовсім не таке моногамне, як здається на перший погляд. Проведене у Швеції дослідження показало, що від п’ятнадцяти до двадцяти відсотків дітей насправді народжені не від того батька, якого вони вважають своїм і який їх також вважає за рідних. Двадцять відсотків! Тобто кожна п’ята ди­тина! Кожен п’ятий народжений у брехні, але при цьому — з метою біологічної різноманітності.

Харрі почав крутити ручку в пошуках якоїсь музики. Він зупинився на Джонні Кеші, той виконував старий хіт групи «Eagles» «Desperado».

І тут у двері голосно постукали.

Харрі пішов до спальні, натягнув джинси, повернувся до передпокою й відчинив двері.

— Харрі Холе? — Чоловік у робочому комбінезоні, який стояв у дверях, дивився на Харрі крізь товсті скельця окулярів. Очі у нього були чисті, наче у дитини.

Харрі кивнув.

— Грибок у вас є? — серйозно запитав чоловік.

Навскіс через чоло у нього було начесане довге пасмо волосся — наче приклеєне. Під пахвою — пластиковий планшет із прикріпленим до нього густо списаним аркушем па­перу.

Харрі чекав хоч якогось пояснення, але людина мовчки, незмигно дивилася на нього.

— Знаєте, — сказав Харрі, — це таки дуже інтимне питання.

Людина вимучила посмішку, яка чітко виказувала, як їй усе це насточортіло:

— Грибок у квартирі. Настінний грибок.

— У мене нема жодних підстав так думати, — відповів Харрі.

— Із грибком так завжди. Він рідко коли дає такі підстави, — чоловік почухав скроню й хитнувся на підборах.

— Але? — заохотив його Харрі.

— Але він там є.

— А чому ви так вважаєте?

— У ваших сусідів грибок є.

— Ах, он воно що! Ви гадаєте, він поширився до мене?

— Настінний грибок не поширюється. Хатній — так.

— Ну і?..

— У вентиляції вашого будинку, яка йде уздовж стін, десь є дефект конструкції. Через це розростається настінний гри­бок. Можна мені поглянути на вашу кухню?

Харрі відсторонився. Чоловік попрямував на кухню, де негайно приклав до стіни оранжевий прилад, схожий на фен для волосся. Той двічі пискнув.

— Вимірювач вологості, — пояснив чоловік і подивився на подобу індикатора. — Я так і думав. Ви впевнені, що не бачили нічого незвичайного? Не відчували жодних незвичних запахів?

Харрі стенув плечима.

— Плями як на старому хлібі? — допитувався той. — Запах гниття?

Харрі похитав головою.

— Може, у вас болять очі? — наполягав чоловік. — Відчуваєте часом утому? Голова болить?

— Авжеж, — знизав плечима Харрі. — Скільки себе па­м’ятаю.

— Тобто весь час, поки тут живете?

— Ну... мабуть. Послухайте...

Але чоловік не слухав. Він вихопив з-за ременя ніж. Сильний удар — і пролунав стогін: це лезо ковзнуло між листами гіпсокартону під шпалерами. Чоловік висмикнув ніж, вставив знов і виколупав невеликий шматочок розкришеного гіпсу, залишивши в стіні чорну дірку. Потім вийняв маленький, розміром із авторучку, ліхтарик і посвітив у дірку. Між тов­стезними скельцями його окулярів пролягла глибока зморш­ка. Він наблизив до дірки ніс і потягнув повітря.