Вогнесміх (1988) - Бердник Олесь Павлович (читать полную версию книги TXT) 📗
Життя дивне. Парадоксальне.
Ось за моїм вікном сяє Юпітер. Як завжди. Як тисячі літ тому. Але хіба це так? Хіба можна твердити, що вогник планети, котрий привітно мерехтить у глибинах дивокола, той самий, що й добу тому або навіть годину тому?
Зміни, багатомірні зміни наростають у кожній клітині, бадилині, в наших тілах, в душах, серцях, в сонцях. Нам лише здається, що все відбувається так, як було у віках: розчарованому життям Еклезіастові, одному з володарів прадавності, ввижалося, що «нема нічого нового під сонцем», бо його ум і чуття були заковані у звуженій темниці убогої космогонії, у теологічному карцері інфернальної ойкумени. Та що там говорити про мислителів, припорошених пилом віків, коли більшість сучасників нинішньої космічної епохи забуває або й взагалі не думає про те, що ми пливемо на хисткому кораблику материнської планети вируючим потоком буття до океану таємниці, і в цій путі, в цих мандрах кожен поворот річища — диво, за кожною кручею — несподіванки, де нас чекають і грози, і ніжні співи птахів, і блискавиці та катастрофи, і зустрічі з коханими та ворогами, з метеликами й драконами, і розв’язання всіх вузлів та всіх запитань, які ми достатньо глибоко сформулюємо й поставимо перед власним духом, розумом і серцем.
Перед тим, як розпочати розповідь про моїх героїв, наших сучасників, читачу, я хочу переказати слова Ані — Сина Зірниці, однієї з легендарних постатей шумерського епосу. Ці слова співзвучні тому, що я хочу висловити у книзі. У приблизному перекладі афористичні твердження прадавнього мудреця й героя звучать так:
«Мудрість — то безстрашність мислення. Правдиво мудрий лише той, хто не творить для себе ідолів мислі. Хіба можна назвати мудрим того, хто лише ровторює, заучує чужі міркування та переконання? Правдива мудрість знає, що кожна проявлена думка — умовність. Нерушиме лише прагнення свідомості охопити собою всебуттєвість, тобто — наповнити любов’ю й радістю кожну цятку всесвіту. Збагнувши так, мудрий знає, що він на шляху правди, і той шлях неминуче приведе його до храму тайни; де всі і все зустрічається.
Що шукає, що воліє древо, виростаючи з маленького зерна?
Воно прагне знову породити зерно, багато зерен, тобто дати Плід, з якого саме вийшло. Так завершується великий цикл доцільності, так ріка вертається до Джерела, з якого вийшла.
Чого прагне людина?
Повернути свій плід розуму й серця у велике Джерело буття, у лоно Великої Матері.
Не за далекими зорями, не в потойбічності таємниця нашого покликання, а поруч, під нашими ногами, у надрах прадавньої Ґеї, хоч розуміння цього покликання затемнене й спотворене віками рабства та марновірства.
Проста істина, але шлях до неї важкий, бо всо просте часто пов’язане з найбільшими труднощами…»
Книга перша
Дзеркало асурів
…Нас вічно приваблює Тайна — чарівне
покривало Великої Матері, що його
називають Пітьмою. Те, що стає видиме
й відоме, — лише іскри скарбів, лише
блискітки самоцвітів, які приховані в
безмірних глибинах лона великої Пітьми.
Захопившись очевидним, ми потрапляємо
в його полон, дрімаємо в ілюзії звичності
та затишку, і тоді глибінь Тайни лякав
нас своєю незбагненністю, і ми населяємо
її хворобливими образами свого страху
й марновірства.
В цьому найбільший полон розуму.
Щоб звільнитися з павутини ложної очевидності,
треба відкрити своє серце
назустріч Тайні й сміливо ринутися в
океан Пітьми. Таким синам Велика Матір
дарує крила волі й шлях до вічного вирію.
Іскри видимих світів — зорі, планети
й цикли людського буття — лише віхи
нездоланного, блискавичного польоту
духу й розуму до вічно сущої Тайни…
АНІ — СИН ЗІРНИЦІ
(З усної традиції Сходу)
ЧАСТИНА
ПЕРША
Радісна істота
Що сильніш — мале а чи велике?
Що могутніш — предмет чи слова?
Куля убиває чоловіка,
А від слова серце ожива…
Як же розібрати ті мережі,
Що важніше — день чи темна ніч?
Все єдино в зорянім безмежжі:
Слово — річ, і всі предмети — річ.
З речі-слова вийшла річ-Людина,
Зоресвіт — і духу океан.
У руках Людини і зернина,
І космічний всеосяжний лан…
…Хто б міг передбачити, що звичайний «дикий» похід Гриця Гука на Кавказ стане початком карколомної одіссеї. Він пізніше сам дивувався — було це з ним а чи приснилося десь на короткому привалі, привиділося під палючим кавказьким сонцем. Чому, чому це сталося з ним?
Правда, Гриць вельми кохався в фантастиці, пригодах, футурології, в казках, у найхимерніших, найбожевільніших наукових гіпотезах, хоч працював лише звичайним таксистом у одному з таксомоторних парків Києва. Може, саме така закоханість у мрію, в романтику й стала зародком тієї фантасмагорії? Бо як і хто міг би раціонально пояснити феєричну пригоду, що розривала всі межі здорового глузду?
Проте що таке славнозвісний тверезий чи здоровий глузд? Де провести кордон між глуздом і безглуздям? Багато Грицевих знайомих вважали ідіотизмом навіть те, що він покинув останній курс факультету журналістики КДУ ім. Т. Г. Шевченка, перейшов на заочне відділення в політехнічний інститут, а разом з тим став працювати «шефом» (перед цим він скінчив курси водіїв і мав досить пристойний стаж шоферування на власному драндулеті, зліпленому з покидьків, і на вантажних машинах у студентських будівельних загонах). Дома, в селі, підсміювалися, бо звикли до його романтичних витівок’ще з дитинства. Знайомі дівчата, котрі накидали оком на майбутнього журналіста, розчаровано одсахнулися, товариші-студенти охололи. Нові знайомства зав’язувалися туго, бо водії таксопарку підозріло поглядали на новичка, вбачаючи в його переході з КДУ до керма машини щось химерне, патологічне, а отже — насторожуюче.
А він знав своє. Давно вже намислив збагнути життя й можливість його творчого розкриття у майбутній книзі не з абстрактних роздумів та зовнішніх спостережень, а зсередини, з самого вузла подій, про які хотілося знати й писати.
