Теплі історії до кави - Гербіш Надійка (читать книги полностью без сокращений бесплатно .txt) 📗
Ще декілька метрів, і з обох боків дороги вималювалися силуети чорних кущиків, хоча за ними все було також неіснуюче-білим, Олені стало легше - принаймні щось відділяло її машину від страхітливого Ніщо снігової бурі.
Справа від неї промайнула шапка дорожнього знаку. Сам він був засипаний отим білим Ніщо, закутий у його в’язницю та геть безпорадний.
- Як же хочеться кави! - вигукнула Олена, і чомусь злякалася власного голосу. Він видався їй не так чужим, як якимось недоречним у цій сніговій пустелі.
Олена розімкнула правий кулак і потяглася до радіо. Якщо тут воно «тягнутиме», то є якась надія на порятунок. Зліва промайнула табличка, на якій мала би бути назва населеного пункту, але літери заліпив сніг.
- Чудово! Якщо зі мною щось трапиться, я навіть не знатиму, куди викликати евакуатор… чи «швидку»… чи… - Олена нервувала, бо паніка підступала, а сніг ставав усе густішим і здавався лиховісним.
Потяглася до мобільного, щоби перевірити його справність. Чомусь саме зараз передсмак неминучої катастрофи переслідував її, була певна, що скоро зламається все й вона залишиться одна-однісінька серед цих зибучих снігів.
Думки гарячково змінювали одна одну: «І чому я погодилася на цю пригоду? Чому мені завжди бракує сміливості сказати шефу все, що я думаю про нього і його горезвісні завдання? Чому не покинула цю роботу ще рік тому, коли все ще не виглядало таким заплутаним? Хоч би зараз не зателефонувала мама. Я не зможу їй збрехати, але не насмілюся і сказати правду. Вимкнути телефон? Це лише все ускладнить… Боже, Боже, врятуй мене… Хоч би якусь заправку, де був би автомат із кавою і хоча б одна людина… І хоча б якась кольорова пляма… Не можу більше дивитися на цей білий сніг…»
Ще один поворот, і десь серед снігових кучугур вигулькнула заправка.
«Ось воно, щастя», - подумала Олена й сильніше натиснула на газ.
Вона припаркувала машину, закуталася в барвистий шарфик і вибігла надвір. Неподалік стояли добряче присипана снігом машина й велика фура. Через вікна заправки дівчина побачила чоловіка з пластиковим горням. Їй здалося, що він незвичайно красивий. І все ж, їй зараз було не до розмов і не до романтичних знайомств. Аби лише кави. І знову в дорогу, швидше б до готелю. І в душ. І під теплу ковдру. На зустріч вона все одно вже не встигала.
«Хоч би не почав зараз розказувати, як погано одній жінці їхати в таку погоду», - подумала Олена, але все ж рефлексивно поправила волосся.
У приміщенні було досить тепло і навіть затишно. Олена привіталася, кинула погляд на красивого чоловіка з кавою, напевно, водія вантажівки, і підійшла до автомата. Аромат свіжої (хай і розчинної, тепер немає значення) кави провокував солодку млість, але треба було триматися. Ще довга дорога попереду.
Олена ще раз глянула на продавця, який щось заклопотано рахував, а тоді на мовчазного чоловіка. Він не дивився на неї. Не коментував того, що вона в таку погоду їде сама. Не ставив запитань. Лише пив свою каву й мовчав.
«Який же він несамовито красивий», - знову подумала Олена. Їй раптом захотілося, щоби він таки заговорив. Такого можна слухати хоч скільки завгодно. Йому легко довіритися. Біля такого втрачаєш контроль над ситуацією і добровільно передаєш віжки, тобто кермо, тобто взагалі право будь-що вирішувати. З таким чоловіком можна почуватися жінкою в усіх сенсах, і в тому, що жінкам у таку негоду нема чого їздити самим, теж. «Ну чому він не заговорить зі мною? Про що він думає?»
Їй закортіло сказати йому щось, усміхнутися. У нього були великі красиві руки з довгими пальцями, забрудненими машинним маслом. Їй хотілося, щоби він цими пальцями зігрів її власні. Але ні, він уперто мовчав, пив свою каву й не дивився на неї. І вона не могла заговорити першою. Бо в таких чоловіків ніколи не вихопиш ініціативи. Просто інтуїтивно довіряєшся, буквально ввіряєш свою долю, і все. І мовчиш. Так само, як оце він зараз.
Чоловік, нарешті, допив свою каву й знову підійшов до автомата. Олена побачила, що в смітнику було вже п’ять пластикових горняток. Яким же втомленим він має бути, якщо випив уміст їх усіх.
А він узяв свою каву й вийшов надвір, зник у темряві, у мряці, та навіть не залишив сподівання на те, що Олена знову зможе коли-небудь його побачити.
І їй раптом стало лячно ще більше, ніж раніше. Вона відчула себе абсолютно загубленою, беззахисною, покинутою. Продавець нарешті відклав свої папірці й запропонував допомогу. Яка там допомога. Вона допила свою каву й вибігла до машини.
Швидко темніло. Олена ввімкнула рок-н-рол, щоби хоч якось підняти «бойовий дух». Але нічого не вдавалося. Хотілося плакати. На щастя, за кільканадцять метрів попереду блимало світло чиїхось габаритних вогнів. Вона налаштувалася на таку ж швидкість, як і машина попереду, стежачи за цими вогниками, як за сигналами маяка. Ще трохи, зовсім трохи. І буде цей загадковий Тернопіль - місто, у якому вона ще ніколи не була. І, на це вона дуже сподівалася, буде тепло, світло, гаряча вода. І гарячий шоколад, якщо вона не забула взяти його із собою.
Задзвонив телефон. Це був шеф, сповіщав: щойно телефонував чоловік, із яким Олена має зустрітися. Він запізнювався.
«Ну й добре», - подумала вона й попрощалася, мотивуючи поганою дорогою.
У фойє готелю стояв цей самий красивий чоловік і розмовляв телефоном. Він говорив, що лише приїхав і зареєструвався, запитував, коли зручніше буде влаштувати зустріч, обмовившись про фірму, у якій працювала Олена.
ДОМО-НАД-МОРЕМ-ТЕРАПІЯ
З її балкону видно море. У дощ чи у спеку можна просто піднятися на другий поверх будинку, відчинити двері на балкон, подивитися вдалечінь - і всередині стає тихо, добре, трохи мрійливо; всі проблеми видаються дріб’язковими, ейфорія втишується до спокійної радості й хочеться персиків, міцної кави з веселковою пінкою та дихати небом.
Женя повертається сюди після чужих великих міст, після складних робочих тижнів, після потягів і протягів. Вона працює лікаркою, але понад усе вірить у домотерапію. У домо-над-морем-терапію. Прописує її собі і як лікування, і як профілактику. Словом, якомога частіше.
Щойно, до речі, завершився ще один божевільний-божевільний тиждень. Коли з лікарні - в автошколу, коли дорогою треба перечитати сотню навчальних білетів, коли спати немає часу, коли можна скотитися й до розчинної кави зранку, - Женя, однак, надавала перевагу тому, щоби так і не прокинутися протягом дня, але на «розчинку» не зважувалася.
Вона планувала приїхати у свою особисту терапевтичну «палату», щоби прочитати ще дві тисячі білетів серед балконної тиші. А в п’ятницю дізналася, що екзамен в інтернатурі й практичний екзамен у ДАЇ відбуватимуться в один день.
Коли вволю з того насміялася, вирішила, що, можливо, і зовсім нічого не читатиме. Бо тільки-но рівень інформації в голові хоч трішечки зашкалить, на питання інструктора «Якого милого ти тут зупинилася, знака не бачила?» вона може відповісти, що лікарняний знак хулігани перевернули й розмалювали в кольори британського прапора, треба, принаймні, його рівно поставити.
У кожному разі, домо-над-морем-терапія була їй конче необхідна. Переступивши поріг хвіртки, Женя скинула червоні сандалики на високій платформі й декілька хвилин просто ходила босоніж по траві. Схилялася над пахучими квітами, торкалася пальцями пелюсток. Рудий кіт Дживс, угледівши її, голосно нявкнув і поспішив пристати дівчині до ніг, щоби тертися, задерши хвоста догори, і намагатися розповісти їй сотні історій за мить.
Женя почухала Дживса за вушком, відшукала в одній із далеких кишень своєї величезної сумки ключі й відчинила двері. Дім-над-морем, як завше, пахнув затишком.
Рідні стіни, прохолодний душ і п’ять хвилин медитації над кавовою джезвою - і півмішка тяжких думок як не було. Женя пов’язала барвистий фартушок поверх короткої літньої сукеночки - теж барвистої, аби нічим не нагадувати нудну білизну лікарні, яка вже ледь не у печінках сиділа, - і взялася пекти «мадленки». Ще якихось півгодини, і можна буде заварити наступну порцію запашної кави, кинути туди четвертинку «цвяшка» гвоздики й зовсім трішечки кардамону, обрати серед усієї своєї колекції розписаних горнят найвеселіше, висипати на широку тарілку свіжу випічку й огорнувшись простирадлом, умоститися на шезлонгу на балконі. І (всім екзаменам на злість!) узяти поторсаний томик «Емми» Джейн Остін і читати-читати, раз у раз поглядаючи на море.
