Теплі історії до кави - Гербіш Надійка (читать книги полностью без сокращений бесплатно .txt) 📗
12 ГРУДНЯ
У Джона Мільтона не було френч-преса, у якому можна було би збивати пряжене молоко в пухнасту пінку й вихлюпувати її на свіжозаварену каву. Тепер я точно це знаю. А ще йому ніхто не робив кави з вершковим морозивом, із кленовим сиропом, із медом, цвітом ружі, з волошками, з м’ятою, з шоколадом і спеціями до яблучної шарлотки по-віденськи. Бо якби він знав хоча б десяту частину тих рецептів, за якими ти мені вариш каву щоранку, він би точно писав своє «Повернення раю», насолоджуючись кавовим ароматом. А ще знаєш, любий, я невимовно рада, що ти мені більше не друг. І що мій ідеальний чоловік має не лише гарячі руки, а й гарячу джезву на кухні.
Узимку легко писати казки. Узимку взагалі легко писати. Не лише тому, що писати - одне з небагатьох (відносно) корисних занять, доступних зимової пори. Узимку більший простір для уяви. От їдеш у потязі - і за вікном уранішнє сонце вихоплює зі сніго-туманної «закулісної темряви» поснулі села. Будиночки, кошлатиться дим із димарів, і більше нічого не видно. Усе вкрите снігом. Таємницею. Сніг, наче біле полотно, на якому уява вимальовує свої казки. Що у тих будиночках? Хто у тих будиночках? Що діється поза ними?
За вікном потяга починає сипати сніг, і уява розцяцьковує кожну сніжинку, даруючи їй ім’я та Історію. Вигадані історії для сніжинок важать значно більше, ніж надгробки для людей. Вони не констатують факт їхнього існування, а дарують ціле життя - барвисте та яскраве, - дають причину для прекрасної мандрівки з неба на землю.
А ще ти їдеш, дивишся у біле безмежжя, бездоганну білу прірву, перевернуту вбік на дев’яноста градусів, неначе вона кран, і хтось його перемкнув, і раптом прямісінько перед тобою вигулькує ліс, густий-густий і чорний із вибіленими химерним інеєм гілками. Потім знову біле поле зливається з білим небом через молочний туман, але ти вже більше не віриш у Ніщо. Ти знаєш, що поза тим, що ти бачила, є Щось. Ти віриш у це, намагаєшся уявити.
Безмежність перетворюється для тебе із беззмістовної пустки на осмислену, пересипану дивами дійсність. І тобі хочеться писати.
Провідниця приносить чай. Ти просиш скибочку лимона і мед замість цукру. Лимона немає, але в твоїй сумці взимку завжди знайдуться мандаринки. Тож ти дістаєш одну, обираєш і кидаєш дві помаранчеві плястерки до склянки. А потім ще одну, попередньо витиснувши з неї сік ложечкою.
Ти дбайливо затуляєш ноги коциком, поправляєш теплого шарфа на шиї, скидаєш мітенки й берешся за спиці. Поки поїзд їде, поки за вікном падає сніг, поки пальці пахнуть мандаринками та груднем, так легко й приємно виплітати вовняні шкарпетки дітям.
А потім, зійшовши на дбайливо підметений від снігу перон, з перону - в машину, з машини - в теплу й світлу домівку, яка пахне сосною, помаранчами, цинамоном і випічкою, надягати ті шкарпетки на малі зворушливі ноженята своїх рожевощоких малюків і розповідати їм історії сніжинок, які танцювали за твоїм вікном. Поки ти їхала додому й уперто не вірила в Ніщо. Ти неодмінно скажеш дітям, що за кожним ілюзорним Ніщо є Щось - чудове, добре, радісне - і вони, як завжди, тобі повірять. А коли трохи підростуть - зрозуміють. І вигадуватимуть зимові історії разом із тобою. Може, навіть самі колись сплетуть тобі теплі шкарпетки на ноги. Щоби тобі завжди було по-зимовому тепло. Бо взимку, ти знаєш, дуже особливе тепло. Воно пахне любов’ю і затишком. І казкою. Зимовою казкою.
КАВА ВІД КАРЛСОНА
- Алло, привіт, ти думала, всі любі-рідні-друзі-знайомі відвітали, можна вже лягати спати? - веселий голос у слухавці кривляється з усіх сил. - А дзуськи! Всі відвітали, тепер можна й мені. Зі спанням почекаєш.
Назар вітає мене з днем народження й бажає всього дуже хорошого. Мені на очі викочується щось, що здалека могло би нагадати сльози, я збираюся знайти десь клапоть паперу й ручку чи там, у крайньому разі, олівця й записати його слова, але він говорить надто швидко, і я насправді вже хочу спати. Наступного ранку я не пам’ятатиму нічого з того, що він сказав, але приємні відчуття залишаться. Він бажає мені наостанок на добраніч, я кладу телефон неподалік («сов» і забудьків серед моїх друзів не так-то й мало) і мощуся на ліжку. Чоловік виходить із ванної і запитує, чого я так задоволено всміхаюся. Я переказую йому щось із Назарових вітань, і він сміється зі мною
Інколи мені здається, що Назара створили для того, щоби люди навколо нього всміхалися. Він вірить у щирість і доброту, вірить у сім’ю, дружбу, любов, у затишок і в чисте серце. Навіть у доброзичливі революції; і якщо я чую, що у Львові невідомі знову щось утворили чи викинули якогось коника, перетворивши місто на осередок милого й веселого хаосу, то інколи знаю, а інколи здогадуюся, хто за тим усім стоїть.
- Приїжджай до Львова, зроблю кави, - каже мені Назар, певно, відчувши, що зараз у мені всередині стільки втоми й напруги, що коли я лусну, без провідниковий Інтернет по всій земній кулі не працюватиме днів зо чотири; а Назару треба Інтернет кров із носа, бо він не матиме що програмувати, коли його не буде, тому хлопець додає: - З молоком.
Ні до якого Львова я, звісно, не їду, але на душі стає легше. Я заплющую очі й уявляю вузькі вимощені бруківкою вулиці, красивих квіткарок, затишні кав’ярні. А тоді згадую хатинку Карлсона, мені стає добре й смішно, і напруга геть спадає. Назар може бути спокійним за свій Інтернет.
У хатинці Карлсона і живе цей довгокосий хлопець, схожий на індіанця. Якщо відшукати у самісінькому центрі Львова одну старовинну кам’яницю, а тоді довго підніматися під самий дах дерев’яними гвинтовими сходами, то можна втрапити в маленьку помаранчеву кімнатку, де на стіні висить картина, перевернута догори дриґом: то Назар вирішив, що якщо ця абстракція висітиме «правильним» боком, вона нічого не означатиме, а якщо її перевернути, вона нагадуватиме веселий смайлик. А ще з вікна крихітної вбиральні видно верхівку ратуші. Коли приходиш туди в гості, бородаті фрази про «припудрити носик» залишаються незатребуваними - там котується геть інша словесна пропускова валюта: «Хочу глянути на ратушу». Ну чи щось у тому ж дусі.
Господар карлсонівської хатинки насправді варить дуже смачну каву - з молоком. І, на відміну від справжнього Карлсона з його недоторканним-для-усіх-крім-нього варенням, зовсім не шкодує її для своїх друзів.
Ми з коханим хочемо поїхати до Франика. Я запитую Назара, що там потрібно дивитися насамперед. Він відповідає, що річку, і додає, що зараз вона може розливатися, бо «сніг сходить із гір». Я не відразу можу збагнути, звідки в зазвичай жартівливому джмейлівському чатику взялося таке речення - музика слів «сніг сходить із гір» може звучати хіба зі сторінок повістей, скажімо, якогось Коцюбинського. Але Назар не жартує, він знає місто, у якому виріс, він знає, що означає «сніг сходить із гір», і він уважає, що це красиво. А ще він переконаний, що подорожувати закоханим людям треба тільки вдвох, у жодному разі не поодинці.
Тож коли мені випадає нагода на декілька днів вибратися у далекі мандри - у якийсь там Лондон чи Стамбул - самій, побавитися у відчайдушну пригодо шукачку, в якої за плечима немає кухні, гори прання й цебра зі шваброю, немає роботи й обов’язків давно заміжньої галицької пані, а є лише дорога, мапа, фотоапарат, маленький червоний блокнот, ручка й легкий наплічник, я тішуся й гордо розповідаю по поверненні про свої подорожі, а Назар робить вигляд, що він не чує й не бачить цього. Мої мандри, навіть найцікавіші, якщо вони були без коханого чоловіка, не варті уваги мого друга.
