Зів'ялі квіти викидають - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читать книги онлайн полностью без регистрации txt) 📗
Записувалися задовго до старості, так, про всяк випадок...
Хтось мріяв відпочити на державних харчах та природі, хтось тікав від своєї половини, аби не доглядати її – хвору й уже не потрібну, хтось сподівався зустріти тут однодумців і проводити вечори в гарній компанії, когось просто привозили родичі з формулюванням: “Після ремонту в квартирі ми тебе звідси негайно заберемо! ” Але ніхто, повірте мені, ніхто не гадав, що це – назавжди! Мишоловка відкривається тільки один раз. Смішно спостерігати, як перші тижні напомаджені мадам та набріолінені (за давнішньою звичкою) мсьє виходять до вечері в сукнях та метеликах. Як вони називають цей притулок “Богемою” і, підставляючи один одному до вуст слухові трубки чи картинно прикладаючи руку до чола, говорять про високе, сиплють іменами, копилять губи, трусять один перед одним своїми старими афішами, замовляють на вечерю ананаси в шампанському, вередують, сваряться з нянечками. Доки не почують оте саме “гівно собаче” на свою адресу. Тоді вони починають телефонувати до всіх інстанцій, включно з родичами, які якраз роблять ремонт, пишуть листи самому міністрові, два дні мужньо голодують у своїх келіях. А потім... Потім виходять до. вечері в байкових халатах і капцях на босу ногу. І намагаються не дивитися один одному в очі. Тільки найстер- возніші з нарцисів часом можуть запитати: “Ну, як ваші родичі – зробили ремонт? Щось довгенько він триває...” Саме тому я і не виходжу. Навіть коли приїжджають спонсори, діти-тимурівці (зараз вони називаються якось по-іншому) чи благодійні товариства зі своїми подарунками. Я ще не впала в маразм чи дитинство, щоби штовхатися за цукерками. Хоча в такі святкові дні (все ж відбувається на свята – під Восьме березня чи День перемоги) всі знову надягають сукні та підфарбовують губи... Пізно увечері інколи я непомітно виходжу до холу подивитися телевізор – новини чи якийсь старий фільм для божевільних опівнічників. Одного разу навіть почула з темряви, з перших рядів: – Едіт Береш! Це ж Едіт Береш... Наша землячка. Мабуть, уже десь в Америці померла...
Рідкісної краси була жінка...
*
Тоді я чи не вперше наважилася сісти перед люстром у своїй кімнаті. Хоч зазвичай я намагаюся не дивитись у нього. Відучила себе від цієї поганої звички, ледь мені перевалило за п’ятдесят. Та перед цим виник той огидний запах... Не допомагали жодні парфуми – а я на них добре знаюся. Мабуть, цей запах, котрий, гадаю, відчувала лише я, і зіпсував мою подальшу кар’єру. Адже ще можна було б грати й грати. Зі своєю зовнішністю я й зараз могла б зійти за жінку бальзаківського віку – грим нині якісний, мистецтво макіяжу та пластична хірургія дійшли такої межі, котру й самому Богу не подолати. Але запах! Я завжди прискіпливо ставилася до запахів. Коли вперше його почула, подумала, що десь поруч стоїть букет із зів’ялими квітами, потім поглянула за вікно – чи не палять на подвір’ї листя? Але була зима. Можливо, я доторкнулася до старої газети? І я обнюхала свої долоні. Якраз у той час я крапнула на зап’ястя свої улюблені “Ша- нель номер 5”... І от крізь цей аромат, крізь шовк моєї нової сукні від кравчині, що шила дружинам державних мужів, крізь мереживо французької білизни, яку мені регулярно надсилав мій тодішній друг, крізь саму шкіру – таку біло-рожеву, намащену кремами, випещену особистою косметичкою, я почула цей страшний, огидний, неможливий запах. Він ніби сказав мені: “Будь мужньою: це кінець. Віднині я завжди супроводжуватиму тебе. Але не бійся, поки що мене чуєш тільки ти...” Але це мене не заспокоїло. Я завжди звикла бути чесною тільки з однією людиною у світі – сама з собою. Інших ще можна було дурити. Красиво – зі сцени, брутально – у побуті, але те, що складало моє “я”, вимагало повної й безжальної відвертості. О, я могла замовити найкращу й найдорожчу перуку, вийняти пару ребер, видалити сині судини на ногах, вставити порцелянові зуби, наростити нігті, до ста років вдавати, що народилася в туфлях на десятисантиметрових підборах, співати, як Марлен Дітріх (у мене це добре виходило!), і говорити голосом вередливої дівчинки. Є такі борці. Такі, як Люся Г. Люся, моя молодша харківська приятелька. Коли мені випадає нагода подивитися на неї під час якогось “Блакитного вогника” – я сміюсь і плачу. Мені подобаються її напівпрозорі сукні, перуки, підбори, хутряні горжетки, нове, перекроєне сто разів обличчя з розтягнутими до скронь очима. Але мені часом хочеться потелефонувати їй до Москви і безжально запитати: “Люсю, ти теж чуєш цей запах? Запах паленого листя...” Гадаю, вона б мене добре зрозуміла. Отже, я сіла перед люстром. Мавпяче обличчя хитрющими очима поглянуло на мене звідти. Треба мати неабияку мужність, щоб дивитися на таку бридоту! Тільки очі ще не втратили свого природного блиску, виразу і навіть кольору. Але згодом зникне й це. Зрештою, із цим я також змирилася. А що робити. Довкола мого дзеркала розвішані світлини. Взагалі кімната нагадує гримерку – так, мабуть, і було задумано дирекцією Будинку. Щоб ми відчували себе у своїй стихії. Навіть столик із круглим люстром має вигляд театрального трельяжа. На ньому в мене стоять різні потрібні речі: пляшечки з ліками, порцелянові статуетки з відбитими носами, тюбик із помадою, яка давно зіпсувалася, зібрані в сосновому лісі шишечки. Фотографії я наліплювала на стіну самотужки, аби було на чому око з; динити. Особливо вночі, коли я не сплю... А ще для того, щоб не забути, як виглядала ця сука- Леда!
Розділ другий Стефка
“Нещодавно я зрозуміла, що створена для ВСІХ чоловіків – для всіх поспіль (звичайно ж, крім тих, які ходять у смердючих шкарпетках!) І в цьому відкритті не було нічого брутального, непристойного чи руйнівного. Кохання – це те, що не повинно виходити з голови, воно Існує на рівні грудей (але поза серцем, десь посередині, де, як кажуть, міститься 21 грам душі) й трохи нижче від шлунка. Тобто там, де завжди болить найбільше. Голова – ворог кохання. Ми занадто багато думаємо, аналізуємо. А звірі знаходять одне одного за запахом. Якби ми жили так, як звірі, – на світі не було б нещасних людей. Це я зрозуміла після того, як мій коханий несподівано залишився в Америці. Спочатку, приблизно за рік до цієї знаменної події, відбувся мій провал на третьому турі іспитів до театрального інституту. Розлучення було ще однією чудовою подією на цьому святі життя. Для вступу в мене (за віковою категорією) лишалося ще два роки, а для кохання – вічність. Але це друге нині хвилює мене найменше. Особливо після вчорашнього, коли я зрозуміла те, про що вже сказала раніше. І про це варто розповісти докладніше... Під час так званого шлюбу – раннього й дурнуватого – я обернулася на кам’яну статую. Бувають такі мужики, які здатні за короткий час перетворити на руїну й шістнадцятирічну. А мені вже двадцять три! Те, що в мені світилося, згасло так швидко, що я не помітила, коли, в яку мить стала дурним опудалом, до якого немає діла жодній людині у світі. Так було до вчорашнього дня. Коли зрозуміла, що все, що нами насправді керує, міститься набагато нижче від очей. Одне слово, я була на весіллі своєї подруги. У неї круті батьки, котрі змогли впхнути її до нашої спільної мрії – театрального, і тому серед гостей були самі мистці. Тобто люди моєї хвилі, на яку я налаштована. Взагалі я ненавиджу весілля! Тому сиділа тихо на дальньому куті столу. Чому він вирішив запросити мене до танцю? Адже я бачила, що він був тут із дружиною! Звісно, мене це не обходило, але я встигла подумати про те, що багато разів чула від старших жінок: “Усі мужики – сво...” Потім я вимкнула голову. Під час третього танцю він непомітно цілував мене в скроню. Ми мовчали, і це мені подобалося. Я несвідомо сповільнила рух. Він притис мене дужче і трохи нижче від свого стегна, я відчула його “повну готовність”. – Так добре? – це було перше, що він прошепотів мені у вухо, потрапляючи в такт моїм рухам. – Добре, не зупиняйся... Це все, що ми сказали одне одному. І потім, коли танцювали знову і знову. За столом сиділа його дружина, старша від мене (адже йому також було років за сорок), але не гірша за зовнішністю. Можливо, й краща, вродливіша, модніша... Ну то й що?! Між нами була прірва: вона вважала цього чоловіка своєю власністю, а я вже зрозуміла, що відтепер не належатиму нікому. А після цих танців додала: нікому – і всім. – Ми можемо зустрітися? – це була друга фраза, вимовлена ним за вечір. – Ні, – відповіла я. Тому що зрозуміла й те перше, й це друге. “Зустрітися” – це з іншої опери. Це означало – розмови про кіно, нудні розповіді про себе, муки сумління, чекання, короткі зустрічі, телефонні дзвінки. Зрештою – ліжко. Ненавиджу ліжка! У ліжку я помру. Хоча воліла б десь... у морі, в лісі, в пустелі. На ліжко я не згоджуся ніколи, навіть якщо воно буде вистелене пелюстками троянд. Отже, я промовила “ні” в самісіньке його вухо таким голосом, ніби сказала: “Я тебе шалено хочу!” Що, до речі, було правдою. Це відчуття незалежності стало для мене на той час найголовнішим – важливішим, ніж сама інтрига і той, хто втягнув мене в неї. Камінь, що лежав усередині, розтанув, а трохи нижче шлунка і тієї частини стегна, в яке впиралася певна частина його тіла, з’явилося тепло. А потім – біль. Приємний і живий. Ось тоді я й зрозуміла, що створена для багатьох чоловіків. Для всіх і ні для кого зокрема. Та як утримати цей стан і цей настрій, буяння амфетамінів у крові, якщо зранку треба їхати до цих старих потвор у передмістя?! Єдина радість, що маєш справу з колишніми “зірками”, хоч і згаслими. Це гіпотетично наближає мене до мети. А ще маю нетривку надію, що хтось із тих, хто ще геть не вижив із розуму, щось порадить чи відновить заради мене свої колишні зв’язки в театральному. Хоча ця надія тане з кожним днем. Старі плекають свої затрахані міллю спогади, каверзують, по сто разів на день натискають ґудзики виклику нянечок тільки для того, щоб знущатися! І до кого звертатися, з ким радитися, про що розмовляти, якщо вже зранку треба виносити їхні смердючі нічні горшки?! Я знаю: вони заздрять молодості. А я часом поглядаю на стіни їхніх жалюгідно-кокетливих альковів (майже у Всіх висить безліч пожовклих світлин) – і дух перехоплює. На ліжку сидить – ну, мавпа-мавпою, а зі стіни поглядає неймовірна красуня в горжетці з блакитної норки. Мені про таку тільки мріяти. Але справа навдть не в хутрах та діамантах. Я уявляю, яке в них було життя! Адже крім власних портретів, там висять фотки потрясних чоловіків у фраках чи в театральному гримі – таких, що хочеться вкрасти їх зі стіни і, милуючись ними, вдаватися до еротичних фантазій довгими зимовими вечорами... Я впевнена, всі вони дихали на повні груди. Упевнена, що мораль, котра за їхнього зоряного часу існувала в суспільстві для різного роду бидла, вимагала неабиякої винахідливості. О, вони, мабуть, жерли заборонені плоди з такою шаленою пристрастю, яка нам і не снилася! ...Я їду на роботу, намагаючись не згадувати вчорашній вечір. Але амфетаміни та інші збудники, що відтепер вирують у моїй дурній крові, ширяться по всьому салону приміського автобуса у вигляді сяяння чи особливого мускусного запаху. Будинок, у якому я працюю, міститься в чудовому сосновому лісі. Тут панує така тиша і такий спокій, що мимоволі виникає асоціація із цвинтарем. Цвинтаря я не боюсь, ніколи не намагаюся швидко проскочити повз нього. Навпаки. Мені здається, що тільки в цій тиші є правда й величезний сенс життя. Так сталося, що з тринадцяти років – у тім віці, коли вперше прочитала Цвєтаєву та Рембо, – я хотіла померти молодою, гарною, ніким не зрозумілою й незайманою, у білій сукні та вінку з лілей. Я любила гуляти цвинтарем, коли приходила до бабусі, дихати цією тишею, думати й розмовляти з мешканцями цього величезного мовчазного міста. Мені здавалося, що вони – живіші за тих, котрі штовхають мене в транспорті, ображають у чергах, цькують у школі. Вони говорили зі мною шелестом листя, й у цьому шелесті мені чулася відвертість. Але я знаю, вони попереджали, що мій час ще не настав, що я маю стати Великою Актрисою. Я їм вірила. Вірила, поки життя не прибило мене до землі свинцевими краплями холодного душу. Наразі мене влаштовує, що я чергую в Будинку добу і маю добу відпочинку. Увечері наступного дня, якщо маю копійку, ходжу в театр, але квитки нині дорогі. А зранку вирушаю виконувати забаганки своїх старих. Бабці здебільшого поводяться зверхньо – не так, як звичайні старенькі, котрі прагнуть уваги. Ці – інші. Я для них щось на кшталт костюмерниці або хатньої обслуги. А дідки часом щипають мене за сідниці або щиро просять потриматися за коліно. Я жалію їх і дозволяю. Яка в них ще є радість? Я всіляко натякаю на можливу допомогу з їхнього боку. І вони співають свою брехливу солов’їну пісню про зв’язки з усіма режисерами всіх театрів світу. Поки тримають мене за коліно...” Розділ третій Леда Ніжина ...Леда зустрічає ЇХ щодня... У будь-який час, коли Леда поринає в теплісяючі хвилі и вони виносять и до маленького раю, де Леда плаває в золотому човнику золотою річкою і сама стає золотою. Сьогодні прийшла дівчинка. О четвертій ранку, щойно закінчилася Година Бика... Дівчинка стояла біля трельяжу й перебирала дрібнички, що лежали на ньому. Дівчинка стояла до Леди спиною й була маленька й білява. Вона сяяла. Леда вже не боялася. Лячно було тільки спочатку, коли з’явився
