Шовковий шнурок - Малик Владимир Кириллович (читать книги полные .txt) 📗
Так, все це буде! Все це він зробить. Але пізніше. В майбутньому. А зараз…
Кара-Мустафа усміхнувся і підморгнув, мов хлопчисько, своєму зображенню в дзеркалі. Розправив пальцями зморшку між бровами і ще раз підморгнув.
А зараз він піде на ліве крило свого великого палацу, проникне потайним ходом у вежу і загляне в кімнату, де за його наказом ось уже який місяць держать квітку раю, дівчину-полонянку, незвичайна краса якої збаламутила серце першого сановника імперії.
Він залишив кабінет, минув залу прийомів і напівтемною прохолодною галереєю дійшов до сторожової вежі, що примикала до палацу й непомітними для стороннього ока дверима сполучалася з ним.
Сторожі тут не було.
Кара-Мустафа відсунув легку декоративну шафу і без зусилля відчинив масивні дубові двері — видно, завіси були заздалегідь добре змащені олією. Вузькими гвинтовими сходами піднявся вгору й зупинився в просторій ніші.
Густа напівтемрява облягала все довкола. Та Кара-Мустафу це не бентежило. Він простягнув уперед руку і, намацавши на стіні раму з картиною, зняв її.
В ту ж мить у ніші стало світліше: під рамою ховалося невеличке віконце, що пропускало трохи тьмяного світла.
Кара-Мустафа поставив обережно картину на підлогу і припав обличчям до скла.
Перед його зором відкрилася велика кругла кімната, упоряджена навіть для візирського палацу з небаченою розкішшю. Стіни задрапіровані барвистим шовком і килимами. Зліва від дверей — велике дзеркало в золоченій оправі, праворуч — шафа з бронзовими ручками. Посередині, в красивій мармуровій чаші, грайливо бив невеличкий фонтанчик, а над ним розкинула крислате віття ніжно-зелена пальма. З другого боку фонтана стояла широка, застелена важким персидським килимом канапа. На ній лежала дівчина. Біля неї на підлозі сиділа стара жінка.
Лише міцні грати на вікнах не гармоніювали з розкішшю цієї кімнати.
Постоявши в задумі кілька хвилин і помилувавшись красою дівчини, Кара-Мустафа легенько зітхнув, повісив картину на місце і почав поволі спускатися крутими сходами вниз.
Останніми днями стало його настійною звичкою — приходити сюди і кілька хвилин дивитися на полонянку. І хоч би як був переобтяжений державними турботами, він знаходив час заглянути в кімнату під вежею.
Ось і сьогодні — джумеат. Свята п'ятниця. Єер халіфа, тобто урочистий султанський намаз [5]. І йому, великому візирові, разом з іншими найвищими сановниками імперії потрібно через годину-другу супроводити падишаха до мечеті Сулейманіє та Ая Софії. А він не втримався, щоб не завернути сюди і не глянути на прекрасне личко, на розкішні коси й округлі ніжні плечі молодої красуні.
Кара-Мустафа повернувся тим же шляхом до свого кабінету, ще раз пильно оглянув білосніжну чалму із сяючим челенком, такий же білосніжний легкий доломан [6] з горностаєвою опушкою, красиву чорну бороду, зрідка припорошену, мов памороззю, сивизною, і, залишившись задоволений собою, попростував до виходу.
На подвір'ї на нього чекав почет. Старший конюший держав за уздечку сірого в яблуках коня. їхати було недалеко — до пристані.
Кара-Мустафа на мить зупинився на ганку, бистрим поглядом окинув двір. На повні груди вдихнув свіже ранкове повітря.
О аллах, як тут гарно! Ні, хай хто що не каже, його маєток Ейюб, розташований за стінами столиці, при самій вершині Золотого Рогу, то — райська місцина!
Великий двоповерховий палац, до якого примикають гарем, кухня та інші служби, потопає у зелені тінистого саду. Всюди — море квітів. Прямо перед входом до палацу — пристань, де завжди напоготові стоїть галера. З Золотого Рогу віє прохолодою і запахами моря. Рай, та й годі! Не дивно, що сам султан, відвідавши Ейюб, це невеличке приміське сільце, сказав: «Коли б не було на світі султанського сералю [7], то я волів би жити в Ейюбі».
Він зійшов зі сходів, легко сів у сідло і спрямував коня до пристані. Почет рушив за ним.
На галері було піднято знамено великого візира. По парадному трапові Кара-Мустафа піднявся на палубу. Корабельний ага відсалютував йому шаблею.
В ту ж мить галера відчалила від берега. Пропливла Золотим Рогом, і обігнувши майже все місто і випливши в Мармурове море, взяла курс до султанського мобейну [8].
Тут великого візира вже ждали члени дивану [9] — візирі, а також придворні, про посади і роль яких навіть він сам мав туманну уяву. Споконвіку були вони, і без них, здавалося, не міг обійтися жоден султан.
Весь цей натовп посунув слідом за великим візиром до палацу падишаха і поволі танув, розчиняючись у ще більших натовпах придворних, котрі очікували виходу султана, і в трьох дворах, і в численних приміщеннях сералю.
Нарешті всі десь позникали, і Кара-Мустафа лишився у великій тронній залі сам. Якусь хвилину постояв, а потім поволі попростував до високих позолочених дверей, обабіч яких на чатах стояли два чорнолиці велетні-нубійці.
В ту ж мить крізь відчинені вікна з двору долинули протяжні співи ріжків. Ударив тулумбас.
Позолочені двері розчинились — і до зали увійшов султан Магомет. Його супроводжував тільки один придворний — головний євнух.
Кара-Мустафа мовчки вклонився і, швидко випроставшись, очолив цю невеличку процесію.
Перед ними безшумно розчинялися двері. Сторожа брала на караул. Коли проходили анфіладою кімнат, до них приєдналися: шейх-уль-іслам, візирі, радники, паші, чауші [10]. Незабаром сотні придворних уже супроводили «намісника бога на землі».
У третьому дворі сералю султанові підвели білосніжного кра-сеня коня. Кілька найближчих яничарів миттю кинулися наперед, зігнули спини, утворивши живі сходи. Султан зійшов по них і сів у сідло.
Знову пролунав грім барабанів. Відчинилися ворота другого й першого двору — і процесія рушила. Заспівали зурни, флейти, ріжки. Загримкотіли тулумбаси. З тисяч горлянок вирвався крик: «Уй я уй!».
Першими з воріт Топ-капу вийшли чотириста яничарів при повному озброєнні, у красивих парадних шапках.
Тисячні натовпи, що запрудили вулиці й майдани, розступилися перед ними, утворюючи широкий прохід. Рослі дужі яничари, не церемонячись, розштовхували тих, хто забарився і вчасно не відійшов убік, або давали міцного тумака межи плечі — аж ті летіли сторчака. Однак потерпілі не ображалися, а, підхопившись, знову витріщалися на пишне, строкате й бучне видовище.
Яничари з охоронних орт хизувалися дорогим одягом, барвистими шовковими поясами, різномасною, але теж дорогою зброєю і відрізнялися один від одного шапками. У одних вони були з білого сукна без ніяких прикрас, у других — жовті у третіх — сині, прикрашені сріблом, у четвертих — прикрашені золотом або самоцвітами, що грали проти сонця всіма барвами веселки.
За яничарами вийшов загін охоронців-силачів. Потім виїхали яйабаші — кінні охоронці, в срібних касках, на яких тріпотіли золототкані плюмажі. В руках вони тримали напоготові луки й стріли.
За яй-башами з'явилися пишно вдягнуті, у височенних долбандах чауші та чаушбаші. їхні баскі коні були покриті парчевими попонами, уздечки сяяли позолотою, а сідла — сріблом.
Не встигли стамбульські обивателі подивуватися такому багатству, як виступили люті на вигляд скороходи-пайєки, до пояса голі, мускулисті, з шаблями і ятаганами наголо, ладні накинутись на ворогів падишаха, мов голодні собаки. На головах у них відливали сріблом і позолотою круглі, мов корони, шоломи.
А вже потім з'явилися стамбульські вельможі — аги й заїми паші, два кази-аскери, муфтії. На тонконогих арабських скакунах гордо сиділи візирі!
На деякій відстані від них ішов пішки — так велів звичай і придворний етикет — великий візир Кара-Мустафа.
6
Доломан (долман, дольман, гусарка) — угорський народний одяг, а також вид військового мундиру. Назва походить з турецького dolaman («халат»).
7
Сераль (фр. Serail від перських Serai - «великий будинок, палац», перейшло в тур. Saray)
8
Мобейн - житло самого халіфа, його синів і слуг.
9
Дива?н (також заст. діван, дуван ) — слово, ймовірно, староперського походження, яке первісно означало збори, зібрання, собор
10
Чауш - від тюрк. воїн
11
Замок семи веж ( Едикуле )