Князь Кий - Малик Владимир Кириллович (мир бесплатных книг TXT) 📗

Він дивився на Кия по-дитячому благально, і серце старшого брата не витримало. — Ну, що ж — поїдемо! Хлопці зраділи і вдарили коней.

— Ноо!

Наступного дня, опівдні, подолавши неблизький шлях, вони опинилися у зовсім диких місцях.

Перед ними відкривалася хвиляста рівнина, на якій серед яскравої зелені трав темніли острівці гаїв та перелісків. Попереду, сполохані форканням коней, зривалися степові птахи. Іноді вискочить з-під куща заєць і, прищуливши вуха, шпарко помчить геть або в бур'янах промайне рудий хвіст лиса. Вдалині проносилися, мов вихори, косяки тарпанів — диких коней.

Та ця дичина не привертала уваги ловців. Тільки тоді, коли далеко попереду спурхнули кілька стрепетів і з важким шумом полегли понад землею, брати зняли з-за плечей луки і вихопили з тулів стріли. Стрепет — важкий красивий птах — завжди принадна здобич для мисливця. Його нелегко вполювати, бо він уміло ховається в густих бур'янах.

І здалеку чує небезпеку, та вже хто вполює, той поласує смачним смаженим м'ясом.

На горі, серед кущів і високих бур'янів, Кий дав знак зупинитися.

— Тут гніздовище стрепетів…

У ту ж мить форкнув кінь — і попереду зірвався великий ситий птах. Проти сонця сліпучо блиснули білі пера крил і така ж біла смужка навколо темної шиї.

Одночасно звелися луки — шугнули три стріли. Бризнуло віялом пір'я. Стрепет клюнув дзьобом донизу і грудкою впав додолу.

Хорив скочив з коня — підняв над головою здобич. Радісно засміявся:

— Ліпо! Моя стріла, братове! Я влучив!

— Твоя, брате, — промовив, спішуючись, Кий і усміхнувся, бачачи, як радіє Хорив. — А моя і Щекова, по волі богів, влучила в чисте небо… Шкода стріл — не так багато маємо.

— Я зараз знайду їх, — вигукнув Хорив, прив'язуючи стрепета собі до сідла. — Вони полетіли ген за ті кущі, до яру! Я миттю розшукаю і принесу!

Він не міг приховати радощів від успіху, і йому хотілося зробити приємне збентеженим невдачею братам. Кинувши повід свого коня Щекові, він побіг до кострубатих заростів глоду.

— Дитина ще наш Хорив, — промовив замислено Кий. — Будемо берегти його, Щеку, від злого ока, недобрих духів та різної напасті!

— Хай береже його Світовид, — погодився Щек. — А ми очей з нього не спустимо!

Хорив зник за кущами. А через якийсь час звідти долинув його приглушений схвильований голос:

— Кию, Щеку, до мене! До мене!

— О боги! Що там сталося? — вигукнув стривожено Кий. — Невже ми своєю розмовою наслали на хлопця злі сили?

Обидва старші брати разом кинулись вперед. Обдираючи шкіру об колючки, пробралися крізь зарості глоду, шипшини та хмелю й опинилися над глибоким урвищем. Тут побачили Хорива, котрий із-за куща дивився вниз.

— Ну, що там? Чого кликав?

Хорив повернув до них зблідле обличчя.

— Погляньте, чужинці!

І він вістрям списа показав у глибину темного ізвору.

ГУННИ

Опівночі з-за далекого, покритого нічною імлою небосхилу викотився круглий червонуватий місяць і скупо освітив страшне криваве бойовище.

На широкому горбовистому полі, порослому сріблястою ковилою та гостропахучим терпким полином, темніли купи мертвих тіл, блукали осідлані коні, що втратили своїх господарів, лунали приглушені стогони поранених, чулися прокльони та хрипи вмираючих. Всюди лежала безладно розкидана зброя — луки, списи, шаблі, щити, келепи [3], короткі крицеві та бронзові мечі, її ніхто не збирав: переможеним було не до того, а переможці, закінчивши битву пізно ввечері, мабуть, відклали це заняття до наступного дня.

Місяць поволі піднімався все вище й вище, байдужим каламутним оком позираючи на те, що робиться на землі.

Несподівано з оповитої туманом степової балки виринув невисокий простоволосий отрок у білій вишиваній сорочці, підперезаний вузьким ремінним поясом, і, скрадаючись, почав наближатися до бойовища.

Тут, на горбку, він зупинився, висунув із бур'яну, мов ховрашок, чубату голову і сторожко оглянувся довкола.

Дозорців ніде не видно. Зате вдалині, на пологому березі неширокої річки, отрок побачив вороже стійбище. Там горіли багаття, осяваючи гостроверхі шатра й вози з халабудами, іржали коні, ревли верблюди. Легкий нічний вітрець доносив солодкавий запах конини, що варилася в казанах.

Отрок якийсь час виждав, а потім, знову пірнувши в бур'ян, навпригинці почав перебиратися від однієї купи тіл до іншої, де переможені лежали впереміш з переможцями. Часто зупинявся, заглядав у спотворені смертю та болем обличчя загиблих і поранених, але, не знайшовши того, кого шукав, переповзав далі.

Чимало часу віддав він цим пошукам. Кидався то в один бік, то в другий. Місяць допомагав йому — підбирався все вище і вище і світив усе щедріше й щедріше. Та отрок у розпачі тільки розводив руками — в яке обличчя не загляне, не той, кого він шукає! Не той…

Врешті, стомившись і зневірившись, сів на землю й охопив голову гарячими долонями.

Сидів довго, не знаючи, на що зважитись. Не перевертати ж усіх убитих, бо їх тут сотні, якщо не тисячі.

Раптом він почув стогін. Такий тихий, що міг би загубитися серед багатьох інших, якби не здався хлопцеві дуже знайомим і не пронизав серце радістю й надією.

Отрок миттю підхопився і, забувши, що треба ховатися від ворожого дозору, кинувся до чималої купи тіл, звідки линув той стогін. Швидко розтягнув убитих, що лежали зверху, і побачив немолодого вже воя у закривавленій сорочці.

— Отче! Князю! Ти? — скрикнув радісно. — Живий?.. Слава Даждьбогові й Перунові! Слава Купайлові й Велесові і всім богам — живий!.. Живий улицький князь Добромир! Живий отець мій!

— Боривою, синку, допоможи мені підвестися… Отрок допоміг і тільки тепер, коли батько сів, з жахом побачив, що той знемагає від ран: ліва нога вище коліна пронизана списом, а в грудях стримить гуннська стріла.

— Чекай, отче! Я зараз покличу наших на допомогу! — і Боривой, приклавши долоні до рота, закрякав дикою качкою.

У відповідь теж почулося:

— Кря, кря, кря!..

— Ідуть… Дубок, Горицвіт і Всеслав, — пояснив батькові. — А біля коней залишилися мати й Цвітанка. Ото і всі, кому пощастило врятуватися… Брати мої, княжичі Богомил й Гордомисл, кажуть, загинули… Горицвіт бачив, як гунни посікли їх шаблями… Стрий [4] Пирогаст і вуй [5] Братислав полягли теж, — я знайшов їх мертвих няньки, коли шукав тебе… Всі ліпші мужі наші наклали головами — і Хранимир, і Стоян, і Русота, і Живослав, і Рябовол… Не відаю, чи й залишився хто… Може, лиш ті, кому пощастило втекти в степ…

— Боже, боже, — прошептав розпачливо князь Добромир.

— Ми вирішили податися до полян… Та прикро нам стало при думці, що завтра гунни, коли добиватимуть наших поранених і ділитимуть здобич, знайдуть улицького князя — живого чи мертвого — і поглумляться з нього… Ось чому — хвала богам — я тут!

— Дякую, синку, — князь притягнув отрока до себе й поцілував у розпатлану голову. — Не знаю, чи й дожив би я до ранку… А тепер — маю надію…

До них підійшли три молоді вої. Міцні, стрункі. Біля поясів, у шкіряних чохлах, — короткі мечі, за спинами — щити, луки й тули зі стрілами, в руках — списи… Побачили князя, зраділи:

— Живий наш князь! Живий! Слава богам!

Двоє з них миттю схрестили списи — князь сів на них, обнявши молодиків за плечі. Ті випросталися — швидко понесли його, переступаючи через поранених, обминаючи купи мертвих.

У балці ждали дві жінки з кіньми. Одна, старша, мала років сорок, а друга була зовсім молода дівчина.

Побачивши князя, обидві кинулися до нього.

— Ладо моє любе! Поранений! Тяжко? О боже! — скрикнула старша і прихилила його голову собі до грудей. Побачила стрілу в рані — почала обережно витягати. — Я зараз, зараз… Потерпи трошки, красне ладо моє!..