Янтарне скло - Пулман Филип (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
Пані Кольтер подивилася на казанок на примусі та побачила, що вода ось-ось закипить.
Опустившись навпочіпки, вона насипала у казанок якісь сухі листки — щіпку з одного мішечка, щіпку з іншого — та накрапала у вариво блідо-жовтої маслянистої рідини. Тоді вона, помішуючи в казанку, відрахувала п'ять хвилин, зняла посудину з вогню та присіла почекати, доки зілля охолоне.
Поруч із нею лежали деякі предмети з табору, у якому вмер сер Чарльз Летром, — спальний мішок, рюкзак зі змінною білизною та речами, потрібними для вмивання, тощо. На підлозі печери також лежав полотняний саквояж із різноманітними інструментами та пістолет у кобурі.
У розрідженому повітрі відвар холонув дуже швидко, і коли він досяг температури тіла, пані Кольтер обережно перелила його в металеву чашу та понесла в кінець печери. Деймон-мавпа відкинув свою шишку та пострибав за нею.
Пані Кольтер обережно поставила посудину на низький камінь та опустилася на коліна біля сплячої Ліри. Коли вона поцілувала дівчинку, то відчула, як у тієї затріпотіли вії, отже, невдовзі її дочка могла прокинутися.
Жінка просунула долоню під потилицю Лірі, а другою рукою відкинула з чола вогку копицю волосся. Губи дівчинки відкрилися, і вона тихо застогнала. Пантелеймон ще щільніше присунувся до її грудей. Весь цей час очі золотавої мавпи не відривалися від нього, а її маленькі чорні пальці смикали край спального мішка.
Пані Кольтер глянула на свого деймона, і він відразу випустив мішок і відійшов. Жінка обережно підняла плечі дочки над землею, і голова дівчинки закинулася. Вона припинила дихати та напіврозплющила очі, її повіки затремтіли.
— Роджере… — пробурмотіла Ліра. — Роджере, де ти? Я не бачу тебе…
— Тсс, — прошепотіла її мати. — Тихше, люба, випий це.
Тримаючи чашу біля губ дівчинки, вона нахилила її, і рідина потекла до рота. Лірин язик відчув смак відвару та заворушився, злизуючи його, і пані Кольтер зупинилася, щоб дати дівчинці змогу проковтнути напій, а потім знов почала вливати його в рот дочці.
Минуло кілька хвилин, і чаша спорожніла. Пані Кольтер знов опустила дівчинку, і щойно Лірина голова торкнулася спального мішка, Пантелеймон повернувся на своє місце біля її шиї. Його золотаво-рудий смух був так само вогким, як волосся дівчинки. За мить вони вже міцно спали.
Золота мавпа знову пробралася до виходу з печери й сіла там, спостерігаючи за околицею. Пані Кольтер занурила в миску з холодною водою ганчірку та протерла Лірине обличчя, а потім розстебнула блискавку спального мішка та оглянула руки, шию та плечі дівчинки — у тієї був жар. Після цього жінка взяла гребінь й обережно розчесала сплутане волосся на голові дочки, зачесавши його назад із чола.
Аби дівчинка трохи охолонула, пані Кольтер залишила спальний мішок розстебнутим. Потім вона розгорнула пакунок, принесений Амою, — там було декілька скибок простого хліба, трав'яний чай і купка в'язкого рису, загорнута у великий листок. Треба було розкладати багаття: вночі в горах було дуже холодно. Пані Кольтер наклала на вогонь сухих гілок і підпалила їх. Слід було подумати про те, що сірники закінчувалися, втім, як і гас для примуса — мабуть, відтепер їй доведеться день і ніч підтримувати вогонь у багатті.
Деймону пані Кольтер дуже не подобалося їхнє перебування в печері, але, коли він спробував висловити свою думку, вона просто не стала його слухати. Мавпа повернулася спиною, усім своїм виглядом виражаючи незадоволення, та знову зайнялася сосновою шишкою. Пані Кольтер, здавалося, зовсім не звернула на це уваги — вона підтримувала вогонь та гріла на ньому воду для чаю.
Утім, скептичне ставлення деймона до її намірів таки справило на неї певне враження, і вона, висипаючи. у воду темно-зелений чай, почала обмірковувати своє становище. Що вона тут робить? Може, вона збожеволіла? І що вдіє Церква, коли дізнається про те, що сталося? Золотава мавпа мала рацію: пані Кольтер не просто ховала Ліру, вона й сама ховалася від усього світу.
З темряви вийшов хлопець. Він був переляканий, але, мабуть, плекав надію на щось — він знов і знов пошепки кричав:
— Ліро! Ліро! Ліро!
У нього за спиною можна було побачити якісь мовчазні постаті, ще більше схожі на тіні, ніж він сам. Судячи з усього, вони були разом із хлопцем, але в них, здавалося, не було облич, і вони не мали голосу. Голос хлопця також був не гучнішим від шепоту, а його обличчя наче було затіненим і розпливчастим; воно порушувало якісь неясні спогади.
— Ліро! Ліро!
Де вони?
На великій рівнині, під вугляно-чорним небом, була імла, що затягнула все довкола. Під ними була гола земля, вирівняна мільйонами ніг, хай навіть ці ноги важили менше, ніж пушинка. Отже, мабуть, час вирівняв цю землю, хоча час у цьому місці застиг нерухомо — але саме таким воно було, це місце. Це був край усього всесвіту, останній зі світів.
— Ліро!
Де вони?
Вони полонені. Хтось скоїв злочин, хоча було невідомо, який саме, хто його вчинив і яка вища сила дійшла цього висновку.
Чому цей хлопчик постійно кличе Ліру?
Надія.
Хто вони?
Духи.
І Ліра не могла торкнутися їх, як не намагалася. Ті ніби налиті свинцем руки раз у раз проходили крізь них, а хлопець усе ще стояв там, благаючи її.
— Роджере, — промовила вона, але її голос пролунав як шепіт. — Роджере, де ти? Що це за місце?
Хлопчик відповів:
— Це світ мертвих. Ліро, я не знаю, що робити, не знаю, чи залишуся я тут довічно, і не знаю, чи я справді чинив зле — я ж намагався бути гарним. Але я ненавиджу це місце, і воно мене жахає…
І тоді Ліра сказала йому:
2
Балтамос і Баруг
— Тихіше, — сказав Віл. — Тихіше, не чіпайте мене.
Це відбувалося невдовзі після того, як захопили Ліру, а відьма вбила батька Віла. Хлопець запалив маленький жерстяний ліхтарик, узятий ним із торби батька, — для цього він скористався сухими сірниками, котрі знайшов там. Наразі він стояв на колінах під козирком скелі, тримаючи в руках Лірин рюкзак.
Він засунув здорову руку всередину та знайшов там важкий, загорнутий в оксамит алетіометр. Прилад блиснув у світлі ліхтаря, і хлопець простягнув його двом постатям, що стояли поруч із ним — істотам, котрі називали себе ангелами.
— Ви вмієте читати його? — спитав хлопець.
— Ні, — була відповідь. — Летімо з нами, ти повинен це зробити. Летімо до лорда Ізраеля.
— Хто послав вас слідом за моїм батьком? Ви сказали, він не знав, що ви стежите за ним, але це не так, — суворо мовив Віл. — Він сказав, що чекає на вас. Він знав більше, ніж ви гадаєте. Хто прислав вас?
— Нас ніхто не посилав, ми самі, — пролунав голос. — Ми бажаємо служити лордові Ізраелю. А чого хотів від тебе шаман, що він перед смертю казав тобі про ніж?
Віл завагався.
— Він сказав, що мені слід віддати його лордові Ізраелю, — нарешті відповів хлопець.
— То ходімо з нами.
— Ні, не зараз — лише після того, як я відшукаю Ліру. Віл загорнув алетіометр в оксамит і поклав його в рюкзак. Зав'язавши рюкзак, він, аби захиститися від дощу, загорнувся у важкий плащ свого батька, обхопив руками коліна та уперто подивився на дві тіні, що височіли поруч.
— Ви знаєте всю правду? — спитав він.
— Так.
— Тоді ви сильніші від людей? Чи навпаки?
— Слабші. У вас є справжня плоть, а в нас немає. Але ти все одно мусиш піти з нами.
— Ні. Якщо я сильніший, ви повинні слухатися мене. І потім, у мене є ніж. Отже, я наказую вам: допоможіть мені відшукати Ліру. Мені байдуже, скільки часу на це знадобиться: спочатку я знайду її й лише потім піду до лорда Ізраеля.
Декілька секунд постаті мовчали, потім трохи віддалилися та почали розмовляти між собою. Віл їхньої бесіди не чув.
