Янтарне скло - Пулман Филип (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
Хлопцеві здалося, ніби з його плечей упала гора — відтепер пересування між світами було для нього безпечним. Він повернувся до табору біля озера та зачинив усі вікна. Отже, тепер він завжди зможе повернутися додому, ніколи не загубиться в лабіринті світів, а в разі потреби зможе сховатися там, де його ніхто не відшукає.
Знання його зростали, і разом із ними зростала його сила. Віл поклав ніж у піхви на поясі та закинув рюкзак за плечі.
— То ти вже готовий? — почув він знайомий саркастичний голос.
— Так. Якщо бажаєш, можу пояснити, про що я дізнався, але тобі, здається, не дуже й цікаво.
— О, всі твої дії видаються мені джерелом довічної втіхи. Але це все дрібниці. Що ти скажеш отим людям?
Віл озирнувся та відразу пригнувся: внизу, ще доволі далеко від озера, він побачив низку подорожан із в'ючними кіньми. Люди повільно рухалися стежкою вгору, в напрямку озера, і хоча вони ще не помітили хлопця, який залишався на місці, це неминуче сталося б за кілька хвилин.
Віл підняв батьківський плащ, що весь цей час лежав на камені під пекучими променями сонця. Сухий, той важив набагато менше. Хлопець озирнувся довкола, але не побачив більш нічого такого, що могло б знадобитися йому й що він міг би забрати.
— Ходімо, — сказав він.
Мабуть, варто було перев'язати рану, але це могло й почекати. Віл вирушив уздовж берега озерця, вбік від шляху подорожан, і слідом за ним, невидимий у прозорому повітрі, летів ангел.
Того ж дня, набагато пізніше, вони досягли місцевості, де голі скелі змінилися лугами, де-не-де зарослими карликовими рододендронами. Віл уже відчував утому, тому він вирішив, що за чверть години зробить привал.
З ангелом вони майже не розмовляли. Час від часу Балтамос казав щось на кшталт «не сюди» або «пройти ліворуч буде легше», і хлопець завжди виконував пораду, але насправді він рухався лише заради руху та щоб віддалитися від тих людей — поки не з'явився другий ангел, він так само міг чекати на березі озера.
Сонце вже наближувалося до горизонту, і Віл подумав, що можна спробувати роздивитися свого дивного супутника. І справді — у сонячних променях ніби тремтів обрис чоловіка, а повітря на тому місці було густішим, ніж деінде.
— Балтамосе, — сказав він, — я хочу знайти струмок. Тут поблизу є якийсь?
— Посередині он того схилу, — відповів ангел, — над тією купкою дерев.
— Дякую, — промовив Віл.
Відшукавши струмок, він довго пив холодну воду, а потім наповнив свою флягу. Але коли він уже збирався підійти до невеличкого гайку, Балтамос щось вигукнув, і хлопець, різко обернувшись, побачив, що нечітка постать у повітрі кинулася кудись по схилу. Віл бачив ангела лише як мерехтіння, і його було видно краще на певній відстані, тому хлопець досить чітко побачив, що ангел зупинився, прислухався, потім злетів у повітря та швидко наблизився до нього.
— Сюди! — вигукнув Балтамос, і цього разу в його голосі не відчувалося ніякого несхвалення чи сарказму. — Баруг пройшов тут, і тут є одне з цих майже невидимих віконець. Ходімо швидше.
Відразу забувши про свою втому, Віл кинувся туди, куди вказав ангел. І він справді побачив вікно — воно виходило на місцевість, схожу на тундру. Те місце під похмурим небом було рівнішим від гір у світі Ситагаза, і там було набагато холодніше. Віл, не вагаючись, пройшов крізь прохід, услід за ним у віконце пролетів Балтамос.
— Що це за світ? — запитав Віл.
— Це рідний світ дівчинки. Саме тут вони пройшли до цього світу, а потім тут пройшов Баруг — він намагається наздогнати їх.
— Звідки ти знаєш, де він? Ти вмієш читати його думки?
— Звичайно, вмію. Куди б він не пішов, моє серце з ним: хоча нас двоє, наші чуття є спільними.
Віл озирнувся. Ніяких ознак людського життя тут не було, до того ж після заходу сонця з кожною хвилиною ставало холодніше.
— Я не хочу проводити тут ніч, — заявив він. — Ми залишимося у світі Ситагаза, а вранці перейдемо сюди. У горах принаймні ростуть дерева, і я зможу розпалити багаття. Тепер, коли я знаю, яким є її світ, я завжди зможу знайти його за допомогою ножа… Балтамосе, а ти можеш набувати іншої форми?
— Навіщо це мені?
— У цьому світі в людей є деймони, і якщо тутешні мешканці мене побачать без деймона, це їх насторожить. Коли Ліра вперше побачила мене, вона дуже злякалася. Отже, якщо ми збираємося пересуватися її світом, тобі доведеться прикинутися моїм деймоном та набути вигляду якоїсь тварини, скажімо, птаха. Принаймні, тоді ти зможеш літати.
— Як це нудно!
— Так ти можеш це зробити чи ні?
— Взагалі-то можу…
— Тож зроби це, я хочу подивитися.
Розпливчаста пляма в повітрі почала збиратися докупи, виник невеличкий вир, і за мить на траву біля ніг Віла присів чорний дрізд.
— Сідай мені на плече, — сказав хлопець.
Птах послухався, і Віл почув, як знайомий голос прошепотів йому на вухо:
— Я робитиму це лише тоді, коли це буде конче потрібно. Це нечувано — я відчуваю себе надзвичайно приниженим.
— Мені шкода, — відповів хлопець. — Побачивши в цьому світі людей, відразу перетворюйся на птаха. Сперечатися й обурюватися безглуздо — роби те, що я тобі кажу.
Дрізд злетів із Вілового плеча та розчинився в повітрі, і за секунду на тому місці знову з'явився ангел. Вочевидь, він був у поганому настрої. Перед тим як перейти до іншого світу, Віл оглянув усе довкола і понюхав повітря — слід було якомога краще запам'ятати ознаки світу, в якому тримали Ліру.
— Де наразі твій товариш? — спитав він Балтамоса.
— Слідом за жінкою летить на південь.
— Завтра вранці ми теж підемо туди.
Наступного дня Віл прокинувся разом із сонцем і вирушив до Ліриного світу. Він ішов уже декілька годин, але так і не побачив жодної людини. Йти доводилося здебільшого невисокими пагорбами, порослими низькою висохлою травою, і кожного разу, опинившись на верхівці пагорба, Віл оглядав місцевість у пошуках ознак людської присутності, але таких не було. Єдиною річчю, що виднілася на тлі одноманітного коричнево-зеленого пейзажу, була темно-зелена пляма вдалині, й саме туди прямував Віл — Балтамос сказав, що це ліс і в ньому є річка, котра тече на південь. Коли сонце досягло зеніту, хлопець ліг під низький кущ і спробував заснути, але це йому не вдалося. Із наближенням вечора його ноги почали дедалі сильніше боліти, а все тіло охопила втома.
— Надто повільно, — кисло промовив Балтамос.
— Нічого не вдієш, — відповів Віл. — Коли не можеш сказати нічого корисного, краще мовчи.
Коли вони нарешті дісталися до узлісся, сонце було вже низько, а повітря, здавалося, було густим від якогось пилку — Віл навіть декілька разів чхнув, злякавши невідомого йому птаха, котрий пронизливо кричав, сидячи на гілці.
— Це перша жива істота, яку я сьогодні побачив, — сказав Віл.
— Де ти збираєшся заночувати? — поцікавився Балтамос.
Постать ангела то з'являлася в довжелезних тінях від дерев, то знову зникала. Наскільки Віл міг судити, Балтамос усім своїм виглядом виражав невдоволення.
— Десь тут, — відповів хлопець. — Ти міг би допомогти мені відшукати зручне місце. Я чую дзюркіт води — може, ти знайдеш струмок?
Ангел зник. Віл продовжив свій важкий шлях крізь низькі зарості вересу та болотного мирта, шкодуючи, що тут немає ніякої доріжки, та стежачи за згасаючим небом: він має якомога швидше обрати собі місце для ночівлі, бо інакше темрява змусить його зупинитися там, де застигне.
— Ліворуч, — сказав Балтамос, з'являючись на відстані витягнутої руки від хлопця. — Там струмок та сухе дерево для багаття. Сюди…
Віл повернув туди, куди йому вказував ангел, і невдовзі знайшов описане місце. Між вкритими мохом каменями дзюрчав швидкий струмок, зникаючи у вузькій ущелині, майже невидимій у тіні навислих дерев. Між водою та кущами лежав вузький трав'яний лужок.
Перед тим як упасти на землю, Віл пішов назбирати дров та натрапив на коло обгорілих камінців серед трави — вочевидь, колись давно хтось уже розпалював тут вогнище. Назбиравши оберемок тонких і товстих гілок, хлопець ножем порізав їх на дрова завдовжки зі свою руку та спробував підпалити їх. Йому явно бракувало потрібних навичок, і до тогр, як багаття зайнялося, він марно витратив декілька дорогоцінних сірників.
