Загадка однієї неділі - Акунья Ігнасіо Карденас (книги полностью .TXT) 📗

Рене розпочав допит. В руках у нього була тека — очевидно, заведена на мене справа.

— Аресе, ось уже близько шести місяців, як ви вийшли із в'язниці: між іншим, це і завдяки вашій зразковій поведінці.

Хоч мовилось це не в запитальній інтонації — я все ж відповів:

— Саме так.

Рене вів далі, гортаючи папери:

— Через кілька тижнів ви встановили зв'язок з якимось Мартіном, ватажком контрреволюційної банди.

Я знову відповів ствердно, але цього разу жестом.

— Завдяки дружбі з Мартіном ви невдовзі стали довіреною особою в цій групі.

Я ледь помітно всміхнувся. Лейтенант пильно подивився на мене.

— Хіба ви не згодні з нами, Аресе? — спитав.

Я знизав плечима.

— Мартін не довіряв нікому,— пояснив я.

— Гаразд,— продовжив Рене.— Припустимо, він довіряв вам більше, ніж іншим, і ви стали в його групі помітною фігурою.

— Можливо,— сказав я.

— Хоч ми й тримали їх під постійним наглядом, однак змушені визнати, що невдовзі після того, як ви вступили до цієї організації, нам стала надходити анонімно досить цінна інформація про її діяльність. Ми маємо підстави вважати, що цю інформацію надсилали нам ви.

— Так,— визнав я.

— І як ви її підписували?

— Месник.

— Що відрізняло це слово від інших?

— Червона крапка всередині літери «с».

— Точно,— промурмотів лейтенант.

— Досі наші здогади потверджувалися,— зауважив Рене. І, позирнувши на свого товариша, який замислено блукав поглядом десь у просторі, запропонував йому продовжувати допит.

Той зосередився і обернувся до мене:

— Чи не могли б ви, Аресе, викласти нам основні мотиви ваших дій?

Підсвідомо я вже відчував, що ми починаємо підходити до суті справи.

Я попрохав дозволу закурити, мені дозволили. Запаливши сигарету, затягнувся і, не кваплячись, випустив дим.

— Мотиви? Вам потрібні мотиви? Хіба він не був контрреволюціонером? — Я помітив вираз недовіри на лейтенантовому обличчі й додав: — Хіба цього не досить?

Рене сумнівно похитав головою.

— Облиште, Аресе! Не так уже примітивно ви мислите! — вигукнув лейтенант.— Я гадаю, немає потреби роз'яснювати, які переваги дало б вам щиросерде визнання. Ви ж бо теж контрреволюціонер... Спробуйте довести нам протилежне.

Звісно, він мав рацію. Я невизначено усміхнувся. Серед усіх думок, що мучили мене, ця вирізнялася найчіткіше. І коли я вирішив знищити Мартіна, понад усе думав саме про це.

Так, я розмірковував про можливі наслідки, але невідчепна ідея помсти заступила в моїй свідомості інші міркування. І все ж: чому я так ненавидів Мартіна — адже мене і на мить не припиняла небезпека самому опинитись на пороховій бочці після того, як ліквідую його.

Голос Рене перебив мої роздуми:

— Ми чекаємо, Аресе.

— Гаразд,—відповів я,— основний мотив, звичайно, помста, хоч певне значення мала й відраза до тієї брудної роботи, яку вони виконували.

— Ось тепер ми на правильному шляху,— всміхаючись, зауважив лейтенант.— Гадаємо,— вів далі,— ваші мотиви тісно пов'язані з присудом до двадцятилітнього ув'язнення, який ухвалили вам судді по обвинуваченню у вбивстві Шестипалого — гангстера, котрого вважали вашим спільником у справі, що набула широкого розголосу і яку преса того часу нарекла «Вбивством куртизанки з Нульової вулиці». Ми перечитали зведення по тій справі, в ньому багато де не сходяться кінці. До речі, і касаційна скарга, що її ви подали, також мало переконлива, до того ж, без сумніву, суперечлива.

— Невміло зроблено, Аресе! — втрутився Рене.— Чи не так?

Я знизав плечима.

— Хвалитися мені тут нема чим, коли ви вже про це заговорили.

— Ясна річ,— відповів він,— та ось що дивно: у справі немає й натяку на Мартіна. В чім тут річ?

— Це довга історія,— неохоче сказав я.

— Але щоб розібратися у вашій справі,— зауважив лейтенант,— необхідно, щоб ви її нам розповіли.

Я неуважно глянув на нього. Першою моєю думкою було відхилити його пропозицію. А потім наразі відчув якусь непереборну спокусу розповісти геть усе чисто. І я заходився відшукувати в пам'яті й приводити до ладу весь той безлад споминів, що невідчепним тягарем тиснув на мене увесь цей час.

В ті роки я, зі своїм скептичним і досить-таки безпардонним характером, ставився до всього жартома. Життя в мені буяло, і я просто-таки п'янів від завзяття, віддаючись роботі, а виконувати її доводилось на тій небезпечній межі, переступити яку означало — порушити той чи інший закон. Тоді мені й на думку не спадало, що ця наскрізь прогнила система впаде раз і назавжди через п'ять років. Я, звісно, аж ніяк не належав до буржуазного стану, проте події, до яких виявився причетним, викрили переді мною у всій своїй непривабливості гнилизну цього світу, що вже дихав на ладан.

Я ще раз оглянув цей кабінет, позбавлений будь-яких прикрас.

— Що б ви подумали, лейтенанте,— прошепотів йому,— якби я сказав вам, що вбивство Сусанни взагалі було безглуздям, коли б не сталося воно саме тієї неділі?

— Ну, то, Аресе,— вигукнув Рене,— в чому ж секрет цієї загадки?

— Так воно і є,—повторив я.—Не було ніякої рації вбивати її в інший день.

— То чому б вам не розповісти про все, Аресе, залишивши нам самим робити висновки? — запропонував лейтенант.

— Що ж, можна,— відповів я і позручніше вмостився в кріслі.— Проте дуже прошу вас: із запитаннями зачекайте — нехай я скінчу свою розповідь.

Обоє згідливо кивнули головами.

— Заперечень немає,— запевнив Рене.

Продовжуючи курити, я кілька хвилин силкувався остаточно зібратися з думками. Потім, не кваплячись, почав викладати всі ті буденні деталі, з яких, власне, і почалася ця карколомна загадка однієї з неділь у липні тисяча дев'ятсот п'ятдесят першого року.

Розділ перший

ЗАГАДКА

Добре пригадую той літній вечір.

Спокійно спливав час. Ніщо в цьому задушливому повітрі не провіщало тривожної ночі. Ось тоді, попиваючи біля стойки бару «Пласа» свій третій дайкірі, я й побачив, як вона зупинилась біля входу, явно не наважуючись зайти всередину. Та її розгубленість була недовгою. Ось вона звернулась до одного з офіціантів, що обслуговували клієнтів, котрі сиділи за столиками. Не знаю, що там йому казала, в усякому разі, в мене не залишилось сумнівів, що йшлося саме про мене. Офіціант указав пальцем, і вона попрямувала крізь увесь зал, впевнено ступаючи по килимах, якими вистелено було підлогу. Вона була зовсім юна. Напевно, не так давно вийшла з підліткового віку. її ставна фігура, принади якої відкреслювала сукня, випромінювала чарівність. Своїм досвідченим оком я відзначив тільки одну ваду — зріст дещо зависокий, хоч таке враження, цілком імовірно, створювала сукня. Все інше окрім оцієї неістотної дисгармонії, було просто чудове.

Щоб оцінити її зовнішність, мені досить було одного погляду. Проте вона зашарілася, звертаючись до мене:

— Сеньйор Apec?

Я ствердно кивнув і всміхнувся їй:

— Сідайте, прошу вас.

Потім ляснув пальцями, щоб привернути увагу бармена.

— Обслужіть-но сеньйориту, Карлосе, — наказав я і звернувся до неї: — Що питимете?

— Нічого, дякую. Чи могла б я з вами побалакати? — промурмотіла вона.

Я не тішив себе ілюзіями щодо того, якого роду послуги їй потрібні від мене. Надто вже відома була моя репутація в той час. Напевне, якась брудна справа.