Ловці манекенів - Тимчук Віктор (книги полностью бесплатно .TXT) 📗
– А бракує…
Дісталися четвертого поверху. Зупинилися біля злощасного вікна. Під ним батарея парового опалення. Вона, завважив Євген, слугувала тому хлопцеві за приступку, інакше вибратися на підвіконня нелегко. Опер-уповноважений став на батарею – зазирнув у двір, обдивився полущену фарбу на рамі – на ній жодних слідів сажі. На шибці другої половини вікна безліч масних відбитків пальців.
– Зручно вилазити, – зауважив Денис.
– І триматися можна добре, – додав Євген.
Бухов натис кнопку дзвінка вісімнадцятої квартири. Почекали. За дверима ні шеберхнуло. Знову подзвонив… Нікого. Їх спіткала невдача. Натомість відчинилися двері сімнадцятої – на порозі сива жінка у квітчастому халаті до п’ят.
– Ви до Полякових? – звернулася до них.
– Еге, хотіли поговорити з Риммою, – сказав Євген. – Це слідчий прокуратури Бухов, а я – оперуповноважений карного розшуку капітан Тополюк.
– За того хлопця? – сумно запитала жінка.
– За нього.
– Римма наче була вдома: чула, як грюкнули їхні двері.
– А ось дзвонимо, і ніхто не відчиняє.
– Мабуть, кудись пішла. Хіба після всього всидиш у хаті? Ви заходьте до мене.
У вітальні, обставленій звичайними меблями: диван, сервант, шафа, два крісла, стіл і чотири стільці, телевізор, акваріум з чудернацькими рибками, – вони сіли за стіл. Господиня підперла скроні долонями й очікувально поглядала на них. Тополюк попросив жінку назвати своє прізвище, ім’я і по батькові.
– Ольго Кирилівно, Римма зналася з небіжчиком? – поставив перше запитання Бухов.
– Очевидно. Десь з місяць тому я почула якесь вовтузіння в коридорі. Глянула у вічко – Римма борюкається з хлопцем, не пускає до квартири. Ну, я вискочила, і він дременув.
– Справді, коли б незнайомий, дівчина покликала б на поміч, – погодився Тополюк.
– Звичайно, – кивнула господиня. – Потім я кілька разів пробувала зігнати його з підвіконня. Навіть тягнула за ногу. Та де там! І догрався, – сумно мовила Ольга Кирилівна.
– І він часто тут з’являвся?
– Останні тижні майже щодня, і все після обіду.
– А як його називала Римма?
Ольга Кирилівна замислилась…
– Дивне ім’я, – спроквола проказала. – Як царів чи попів у Африці. Ніяк не згадаю.
– Султан, імператор, король, мулла… – підказував Бухов.
– Ні, мов схоже… на шию.
«Шия, шия…» – повторював Євген подумки і нараз випалив:
– А не шейх?!
– О, шейх! – зраділо підхопила господиня. – Шейх!
– А де Римма працює? – запитав Бухов.
– Вчиться в десятому класі.
– У якій школі?
– Тридцять сьомій.
Євген зиркав на акваріум, де метушилися різноколірні казкові рибки: невеличкі, з довгими і пишними хвостами, лупоокі, смугасті, наче крихітні дикі поросятка.
– І останнє, Ольго Кирилівно. Ви не бачили кривого?
– Це чоловіка, що припадає на ногу?
– Може, й припадає на ногу, може, й прізвисько.
– З таким прізвиськом нікого не знаю. А от кривого хлопця бачила сьогодні – пив квас.
– О котрій годині?
– Десь о першій, бо я теж брала бідончик для зятя і дочки. Люблять вони попивати холодний квасок після роботи, – всміхнулася Ольга Кирилівна.
– А який з себе Кривий? Скільки йому приблизно років?
– Спеціально не придивлялася до нього. Пам’ятаю, спирався на сірий ціпок і не згиналась у нього права нога. А років йому… двадцять п’ять – двадцять сім, не більше. Як моєму зятю.
– Ви б його впізнали? – запитав Тополюк.
– Авжеж: високий, чорнявий. Якийсь у нього недобрий погляд.
– Часом не мешканець цих будинків?
– Ні, бо раніше не здибала в нашому районі, – впевнено заперечила жінка.
– Римма зранку ходить до школи?
– Еге.
– А Шейх був з портфелем чи з сумкою?
– Без нічого. – Ольга Кирилівна потупилась і зніяковіло запитала: – Це завжди прокуратура і міліція займається нещасними випадками? Я чомусь…
– Завжди, – відповів Бухов.
– І навіщо? Адже людина сама винна – не вбереглася чи з дурного розуму… А вам стільки роботи, – поспівчувала і пожаліла їх балакуча й приязна господиня.
– Іноді криються, Ольго Кирилівно, за нещасними випадками злочини. Тому й перевіряємо, – сказав Тополюк.
Жінка підсвідомо відчула, що вони до чогось дошукувались. Втім, сусідка Римми Полякової повідомила цікаві факти: загиблий мав прізвисько Шейх, і його, безперечно, знала десятикласниця. Також виявилося: мешканці будинку № 19 справді бачили кривого. Чому перед смертю небіжчик сказав «кривий»? В останню мить свого життя людина згадує або дрібницю, або щось важливе. Євген недарма поцікавився, коли Римма ходить на заняття. Припускав: вона і Шейх з однієї школи. Одначе звідки у школяра рідкісна золота монета? Чи справді трапився нещасний випадок?
3
На лавці біля першого під’їзду жінок уже не було – стояли коло четвертого зі своїми знайомими, напевне, обговорювали їхній приїзд. Слідчий і оперуповноважений сіли у «Москвич». На сонці машина нагрілася: у ній мов у парилці. У відчинене віконце влетіла оса і дзижчала, б’ючись у вітрове скло. Бухов заклопотано глянув на Тополюка, потім на вікно під’їзду.
– В цій історії, Євгене, викликає підозру «кривий», синяк і чорна смуга на сорочці Шейха. Наче хтось вдарив його перед падінням. Може, чинив комусь опір? – сказав Денис.
– Може. А золота монета?
– Теж загадка.
– І мені здається, «кривий» не марення Шейха, – капітан намагався вхопити осу за крильця й випустити її у віконце. – А де золото, там завжди чекай злочину.
– Звісно, – слідчий увімкнув запалювання і пожартував: – Обережно з осою, бо вжалить у ніс, і Надя не впізнає.
Бухов натякнув на Євгенові зустрічі з Надією Коляденко. Вона землячка – теж із Крайгорода, і Тополюк колись вчився з нею в одній школі. Позаторік дівчина після закінчення м’ясо-молочного технікуму залишилася в обласному центрі й зараз працювала на молокозаводі майстром. Євген дістав хустинку й легенько взяв осу, випустив на волю.
– Куди тепер, Денисе? – він знав куди, але запитав, приховуючи зніяковіння від натяку.
– У школу № 37.
У школі їхню увагу привернув стенд «НАШІ ВІДМІННИКИ». Спинилися перед ним. Бухов пробіг очима по фотокартках і наштовхнувся на прізвище – Полякова Римма, 10 «в» клас. Бухов торкнув Євгена ліктем. На них уважно дивилася дівчина в окулярах і форменому платті з білим мережаним комірцем.
– Гм, відмінниця, – зауважив Тополюк. – Напевне, отримає золоту медаль.
– Серйозна, – відзначив Бухов. – До речі, я майже не стикався з учнями і студентами, які вчилися б на «відмінно» і чинили злочини.
– Авжеж: їм не лізуть дурниці в голову і бракує часу на всілякі витівки, – Євген згадав, як просиджував вечори над підручниками у Львові.
Піднялися на другий поверх. Слідчий попрошкував до дверей, оббитих чорним дерматином.
За друкарською машинкою сиділа молода світловолоса дівчина, певне, торішня випускниця, вбрана в коричневе глухе плаття.
– Є Майя Борисівна? – запитав у неї Бухов.
– Є, заходьте.
Їм назустріч звелася з-за стола невисока, тлуста жінка років п’ятдесяти, одягнута в бежеву сукню, з короткою стрижкою – чорне волосся зачесане назад, з вольовим обличчям. Вона приязно всміхнулась, подаючи повну, короткопалу руку.
– О, у нас гість з прокуратури, – привітно заговорила вона.
– Так. А зі мною оперуповноважений карного розшуку капітан Тополюк Євген Матвійович, – відрекомендував товариша Бухов.
– Дуже приємно. Майя Борисівна, – і міцно, по-чоловічому, потисла Євгенову правицю.
Директорка пильно глянула на Бухова, потім на Тополюка.
– Щось трапилося, Денисе Єгоровичу? – стурбовано запитала. – Ви ж прийшли, як мені здається, не з візитом ввічливості.
– Хотілося б, звичайно, але… – слідчий розвів руками. – У нас всього кілька запитань.
– Цікавитесь, хто на обліку в інспекції? – намагалася вгадати мету їхніх відвідин. – Мушу розчарувати: у нас таких нема. Моя школа з успішності і виховної роботи краща в місті.
