Гра престолів - Мартін Джордж (читать бесплатно книги без сокращений .txt) 📗
Він звів кобилу геть з дороги за щільний запліт сіро-зелених вартових дерев.
— Тихше! — мовив він глухим голосом, пригинаючись і визираючи з-під гілля. Якщо боги зглянуться, вершники проїдуть мимо. Може, то люд з Кротовини чи селяни їдуть у своїх справах. Хоча що їм тут робити посеред ночі…
Стукіт копит ставав усе гучніший. Вершники наближалися королівським гостинцем прудкою ристю. Їх було щонайменше п’ятеро чи шестеро, скільки Джон міг розібрати на слух. Голоси відлунювали поміж дерев.
— …певний, що він рушив у цей бік?
— Я ні в чому не певний.
— То він міг податися і на схід. Як ми знаємо? Або ж зійти з гостинця і рушити навпростець крізь ліс. Я б так і вчинив.
— У темряві? То й тупак. Якби не звалився з коня і не зламав шию, то заблукав би і на світанку знову вперся б рогами у Стіну.
— От і ні. — Грен, здається, образився. — Я б їхав собі на південь, його видно по зірках.
— А якщо на небі хмари? — спитав Пип.
— Тоді б не поїхав.
Втрутився інший голос.
— А знаєте, куди б я поїхав? До Кротовини шукати підземних скарбів.
Пронизливий сміх Ропуха рознісся поміж дерев. Джонова кобила пирхнула.
— Ану всі замовкніть, — наказав Гальдер. — Здається, я щось почув.
— Де? Я нічого не чув.
Коні зупинилися.
— Та ти власний пердь не почуєш.
— Почую, — наполягав Грен.
— Ану тихо!
Усі замовкли й прислухалися.
Джон затамував подих. «Сем», подумав він. Той не пішов до Старого Ведмедя, але й спати не пішов, а натомість підняв інших хлопців. От вражі діти! Якщо настане світанок, а їх не буде в ліжку, то вони теж стануть втікачами. Що вони собі думали?
Тиша, здавалося, не скінчиться ніколи. Звідти, де пригнувся Джон, він бачив ноги коней крізь гілля. Нарешті Пип заговорив:
— То що ти чув?
— Не знаю, — зізнався Гальдер. — Якийсь звук. Може, кінь, але…
— Тут нікого нема.
Краєм ока Джон помітив бліду тінь, що рухалася поміж дерев. Зашурхотіло листя, і з тіні зненацька вискочив Привид. Джонова кобила сахнулася і заїржала.
— Онде! — загукав Гальдер.
— Я теж чув!
— Зрадник, — мовив Джон до лютововка, стрибаючи в сідло. Він повернув кобилу так, щоб тихо вислизнути крізь дерева, та переслідувачі налетіли, як він іще й двох сажнів не подолав.
— Джоне! — заволав слідом Пип.
— Стій! — наказав Грен. — Ти не зможеш втекти від усіх нас.
Джон розвернувся і став обличчям до них, витягаючи меча.
— Їдьте геть. Я не хочу вас кривдити, але якщо примусите, то не завагаюся.
— Що, один супроти семи? — Гальдер махнув рукою, і хлопці роз’їхалися віялом, оточуючи Джона.
— Чого вам треба? — вигукнув Джон.
— Повернути тебе туди, де твоє місце, — відповів Пип.
— Моє місце — коло мого брата.
— Тепер ми — твої брати, — мовив Грен.
— Тобі зітнуть голову, якщо впіймають. Та ти й сам знаєш, — всунувся Ропух з нервовим смішком. — Таку дурню міг вчинити хіба що Биця.
— Нізащо, — заперечив Грен. — Я не порушую обітниці. Я проказав присягу і дотримаюся її.
— Я теж, — відповів Джон. — Хіба ви не розумієте? Мого батька вбито. Почалася війна, і мій брат Робб б’ється на смерть у річковому краю…
— Ми знаємо, — ствердив Пип. — Сем нам усе розповів.
— Нам шкода твого батька, — мовив Грен, — але то байдуже. Як хто присягнув Варті, то піти з неї вже не може, хай там що робиться в світі.
— Але я мушу!.. — гарячково заперечив Джон.
— Ти проказав обітницю, — нагадав йому Пип. — «Починається моя варта», ось як ти сказав. «Що скінчиться з моєю смертю.»
— «Я житиму і помру на своїй варті», — киваючи головою, додав Грен.
— Не треба мені нагадувати присягу, я її знаю незгірше вас усіх!
От зараз Джон розлютився. Чому вони не дадуть йому спокій? З-за них усе тільки ускладнилося.
— «Я — меч у темряві», — проспівав Гальдер.
— «Вартовий на мурах», — пропищав Ропух.
Джон кинув їм прокльони просто у обличчя. Та ніхто не зважав. Пип острогами підігнав коня ближче, виспівуючи:
— Я — вогонь, що розганяє холод. Світло, що приносить ранок. Ріг, що пробуджує сплячих. Щит, що боронить царину людей.
— Не наближайтеся, — попередив Джон, вимахуючи мечем. — Я не жартую, Пипе.
Ніхто з них не мав на собі обладунку. Він би порубав їх на шматки, якби схотів.
Матар об’їхав його ззаду і приєднався до хору:
— «Я віддаю своє життя і честь Нічній Варті».
Джон пхнув ногою Матарову кобилу, крутнувши її на місці. Але хлопці оточили його з усіх боків, звужуючи коло.
— «На цю ніч…» — Гальдер ристю наближався зліва.
— «…і всі наступні ночі світу», — закінчив Пип і схопив Джонів повід. — А тепер вибирай: убити мене або повернутися разом зі мною.
Джон підняв меча… і безпорадно опустив його.
— Лихо б вас ухопило, — лайнувся він. — Усіх вас.
— Тобі руки зв’язати, чи даси слово, що повернешся з нами, не опираючись? — запитав Гальдер.
— Я не тікатиму, якщо ви про це.
З-під дерев виник Привид, і Джон витріщився на нього.
— Отака з тебе поміч, — докорив йому юнак, а вовк у відповідь кинув проникливий погляд темно-червоних очей.
— Треба поспішати, — зазначив Пип. — Не повернемося до світанку, то Старий Ведмідь нам усім зітне голови.
Про зворотній шлях Джон Сніговій майже нічого не пам’ятав. Він видався йому коротшим за подорож на південь. Можливо, тому, що думки блукали деінде. Крок задавав Пип. Він то мчав учвал, то ледве тягнувся, то йшов ристю, а то знову кидався учвал. З’явилася і пролетіла мимо Кротовина, де червоний ліхтар над бурдеєм давно загасили. Загін встиг більше ніж вчасно: до світанку лишалася ще добра година, коли Джон побачив попереду башти замку Чорного, темні на велетенському блідому тлі Стіни. Цього разу домівкою замок йому не видався.
«Забрали назад, то й нехай», думав собі Джон, «але залишитися все одно не примусите». Війна не скінчиться ані завтра, ані післязавтра, а друзі не зможуть його вартувати цілодобово. Дочекатися, щоб у його намір лишитися на Стіні повірили… а тоді хай тільки втратять пильність, і він знову втече. Але тепер уникатиме королівського гостинця. Можна рушити уздовж Стіни на схід — може, й до самого моря. Цей шлях довший, зате певніший. А можна й на захід, у гори, а тоді на південь перевалами. Так ходили дичаки: їхня дорога була важка і небезпечна, зате туди за ним ніхто не поткнеться. А за якихось п’ять сотень верст від Зимосічі та королівського гостинця він не заблукає.
Семвел Тарлі чекав на них у старих стайнях. Занадто схвильований, аби спати, він сидів на землі, спершись на копицю сіна. Побачивши товаришів, він підвівся та обтрусився.
— Я… радий, що тебе знайшли, Джоне.
— А я ні, — відповів Джон, злізаючи з сідла.
Пип зіскочив з коня і скривився, зиркнувши на небо, що вже світлішало.
— Будь ласкавий, допоможи з конями, Семе, — попрохав коротун. — Попереду довгий важкий день, а спати нам вже часу не лишилося, дякуючи Снігові-воєводі.
На світанку Джон пішов до кухні, як робив кожного ранку. Трипалий Гоб не сказав нічого, лише віддав йому сніданок Старого Ведмедя: три варених яйця, підсмажений хліб, шмат шинки, миску зморшкуватих слив. Джон поніс їжу до Король-Башти, де й знайшов Мормонта на лаві коло вікна. Воєвода щось писав, а крук ходив туди-сюди по його плечах і бурмотів: «Зерна, зерна, зерна». Побачивши Джона, птах заверещав.
— Постав сніданок на стіл, — мовив Старий Ведмідь, піднявши очі від письма. — Я вип’ю пива.
Джон прочинив віконниці, узяв глек пива з зовнішнього підвіконня та наповнив ріг. Гоб дав йому лимона — ще холодного, з-під Стіни. Джон стиснув його в кулаку; поміж пальців потік кислий сік. Мормонт вимагав додавати лимон собі у пиво щоранку і казав, що саме тому досі має в роті власні зуби.
— Ти любив свого батька, хто б сумнівався, — мовив Мормонт, коли отримав від Джона свій ріг. — Але саме те, що ми любимо, знищує нас. Пам’ятаєш, як я казав тобі, хлопче?
