Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж (электронные книги без регистрации TXT) 📗
На іншому кінці міста тисячі людей натопталися у Великий Септ Баелора, що стояв на пагорбі Візеньї. Вони теж, напевне, співали; голоси їхні лунали над містом, за річкою, аж до неба. «Боги мусять нас почути», подумала вона.
Санса знала майже всі псалми і співала разом з усіма, як тільки могла. Вона з’єднувала свій голос зі старими челядниками та молодими зляканими дружинами, зі служницями та стражниками, кухарями та сокольниками, лицарями та шахраями, зброєносцями, кухарчуками і матерями з немовлятами. Вона співала разом з тими, хто був усередині замку, і з тими, хто лишився ззовні, разом з усім містом. Співаючи, вона просила милості для живих та мертвих, для Брана, Рікона та Робба, для своєї сестри Ар’ї та зведеного брата-байстрюка Джона Сніговія, що служив десь на Стіні. Співала за матір, за батька, за діда, князя Гостера, та дядька Едмура Таллі, за подругу Джейну Пул, за старого п’яницю короля Роберта, за септу Мордану, пана Донтоса, Джорі Каселя та маестра Лювина. За всіх хоробрих лицарів та простих вояків, що загинуть сього дня. За всіх дітей та жінок, які плакатимуть за ними. Нарешті, вже наприкінці, вона співала навіть за Тиріона-Біса та за Хорта. «Він не правдивий лицар, та все одно мене врятував», казала вона Матері. «Врятуй його, якщо зможеш, і вгамуй лють у його серці.»
Але коли септон видерся на підвищення та закликав богів берегти і обороняти їхнього істинного та милостивого короля, Санса звелася на ноги. Проходи у септі були забиті людом. Їй довелося проштовхуватися, поки септон закликав Коваля зміцнити Джофрів меч та щит, Воїна — дати йому мужності, Батька — захистити його у скрутну годину. «Хай меч його зламається, а щит — потрощиться», холодно думала Санса, поки пропихалася до дверей, «хай мужність його зрадить, а військо — кине напризволяще.»
Нагорі брамної башти ходило туди-сюди кілька стражників, та в іншому замок здавався порожнім. Санса зупинилася і дослухалася. Вдалині чулися звуки битви. Спів майже заглушив їх, але якщо мати вуха, то можна було чути басовите ревище рогів, скрип та стогін каменеметів, плескіт води та хряскіт дощок, тріскотіння палаючої смоли, тумкання скорпіонів, що кидали товсті півсажневі стріли з залізними вістрями… а понад усе — крики та вереск людей, що помирали на полі бою.
То була теж пісня — особлива, жахлива пісня. Санса нап’яла на вуха каптура свого кобеняка і заспішила до Маегорового Острогу — замку всередині замку, де королева обіцяла їм безпечний прихисток. Коло початку підйомного мосту вона зустріла пані Танду з двома доньками. Фалиса учора прибула з замку Стокварт з невеличким загоном стражників. Вона пробувала заманити сестру на міст, але Лолиса чіплялася за покоївку та схлипувала:
— Я не хочу, не хочу, не хочу…
— Битва вже почалася, — мовила пані Танда придушеним голосом, ладним зламатися.
— Не хочу, не хочу…
Санса ніяк не могла обійти їх. Тому чемно привіталася.
— Чи не можу я чимось прислужитися?
Пані Танда зашарілася з сорому.
— Ні, ласкава панно, але прийміть нашу дяку. Даруйте моїй дочці, благаю вас, вона почувається недобре.
— Я не хочу!
Лолиса щосили вчепилася у свою покоївку — тоненьку гарну дівчину з коротким темним волоссям, у очах якої читалося палке бажання зіпхнути свою хазяйку просто у сухий ров на залізні вістря.
— Прошу, благаю, я не хочу!
Санса лагідно заговорила до неї:
— Всередині ми всі будемо в безпеці, а ще там подадуть їсти і пити, а ще співатимуть пісень.
Лолиса глипнула на неї, роззявивши рота. Вона мала тьмяні карі очі, які вічно спливали слізьми.
— Не хочу…
— Ти мусиш! — різко відказала їй сестра Фалиса. — Годі базікати. Шая, допоможи.
Вони узялися за лікті й удвох чи то перетягли, чи то перенесли Лолису через міст. Санса рушила слідом з їхньою матір’ю.
— Вона хворіє, — мовила пані Танда.
«Якщо дитину можна назвати хворобою», подумала Санса. Про вагітність Лолиси пліткували усі в замку.
Двоє стражників коло дверей мали на собі шоломи з лев’ячими головами та кармазинові киреї дому Ланістер, проте Санса знала, що то всього лише перевдягнені сердюки. Ще один сидів коло підніжжя сходів — справжній стражник стояв би на чатах рівно, а не сидів, поклавши галябарду на коліна — проте підвівся, побачивши їх, і прочинив двері досередини.
Танцювальна палата королеви не сягала й десятої частини від величини великої замкової трапезної, а від малої трапезної Башти Правиці складала хіба що половину. Втім, навіть у ній могла сидіти сотня гостей, а пишності палати вистачило б на кілька більших за неї. Позаду кожного світильного держака на стіні стояло люстро куваного срібла, і смолоскипи палали проти них удвічі яскравіше; стіни оздоблювало розкішно різьблене дерево, підлогу вкривав запашний очерет. З балкону нагорі весело грали скрипки, сопілки та кози. Вздовж південної стіни біг рядок склепінчастих вікон, але їх завісили важкими оксамитовими запонами, що не впускали жодного променя сонця, а заразом глушили звуки молитви та битви. «Байдуже», подумала Санса. «Все одно війна тут, з нами.»
За столами, поставленими на кобильниці, зібралися трохи не всі шляхетно уроджені панії та панянки в місті, а з ними жменька старців та зовсім юних хлопчаків. Жінки були дружинами, дочками, матерями та сестрами тих, хто пішов битися з князем Станісом. Багато з них не повернеться назад. Усвідомлення цього важко висіло у повітрі. Санса, як наречена Джофрі, мала сидіти на почесному місці одесну королеви. Коли вона заходила на поміст, то побачила чоловіка у тіні задньої стіни палати. Він мав на собі довгу, добре змащену чорну кольчугу, а перед собою тримав меча — батькового меча, Лід, трохи не з нього заввишки. Вістря меча стояло на підлозі, а тверді кощаві пальці охоплювали захисну перечку по обидва боки від руків’я. Сансі перехопило подих. Пан Ілин Пейн, схоже, відчув її погляд і повернув до неї худе, помережане віспинами обличчя.
— Що він тут робить? — спитала Санса в Озфрида Кіптюга. Він очолював нову кармазинову сторожу королеви.
Озфрид вишкірився.
— Її милість чекає, що його служба знадобиться ще до кінця ночі.
Пан Ілин — Королівський Правосуд. Він виконує лише одну службу. «Чиєї голови бажає королева?»
— Встаньмо та вітаймо їхню милість Серсею з дому Ланістер, Королеву-Намісницю та на Державі Господарку! — загукав коронний підкоморій.
Серсея мала на собі льоняні шати — сніжно-білі, наче корзна Королегвардії. Довгі зубчасті рукави були підбиті золотим єдвабом. Кучері яскраво-золотого волосся спадали на голі плечі рясними хвилями. Струнку шию прикрашала нитка діамантів та смарагдів. У білому вона здавалася б дивно невинною, майже неземною дівою, якби щоки не плямував рум’янець.
— Прошу сідати, — мовила королева, зайнявши місце на помості, — й частуватися з нашого столу.
Озфрид Кіптюг притримав їй крісло; малий джура так само прислужився Сансі.
— Ти якась бліда, Сансо, — зазначила Серсея. — Чи квітне досі твоя червона квітка?
— Так.
— Як доречно. Чоловіки спливатимуть кров’ю там, надворі, а ти — тут у замку.
Королева майнула рукою, щоб подавали першу страву.
— Навіщо тут пан Ілин Пейн? — спитала Санса просто руба.
Королева зиркнула на німого ката.
— Щоб дати ради всякій зраді та захистити нас в разі потреби. Перш ніж стати катом, він був лицарем.
Вона махнула ложкою на кінець палати, де стояли зачинені та засунуті високі дерев’яні двері.
— Коли ті двері виб’ють сокирами, ти ще порадієш, що він тут з нами.
«Я б краще пораділа, якби з нами був Хорт», подумала Санса. Хоч як грубо з нею поводився Сандор Клеган, все ж вона не вірила, що він дозволить її скривдити.
— Хіба ваша варта нас не захистить?
— Спитай краще, хто захистить нас від тієї варти. — Королева зиркнула убік на Озфрида. — Вірні найманці стрічаються так само часто, як цнотливі шльондри. Якщо битва обернеться проти нас, мої стражники здиратимуть з себе червоні киреї так хутко, що запинатимуться один об одного. Вони вкрадуть, що зможуть, і втечуть. Разом зі стольниками, пралями та стайнярами вони кинуться рятувати свої шкури, не варті й ламаного шеляга. Ти хоч уявляєш собі, Сансо, що буває, коли місто бере ворог? Не уявляєш, ні? Усе, що ти знаєш про життя, ти дізналася від співців. А чого нам, їхнім слухачам, дуже бракує, то це гарних і правдивих пісень про погроми міст ворогом.
