Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж (электронные книги без регистрации TXT) 📗
Вона злізла з великого кам’яного престолу, на якому скрутилася була бубликом, і стала на ноги.
— Ходімо кудись, побалакаємо наодинці.
Він розумів, що вона має рацію, хоча й навіснів, що рішення має приймати не він. «Не треба було йти до неї у трапезну», подумав він. «Я мав би сам викликати її до себе.» Та було запізно. Теонові лишилося тільки повести Ашу до світлиці Неда Старка. Там, перед холодним вугіллям згаслого вогню, він стрілив новиною:
— Дагмер програв бій при Торгеновому Закуті…
— Так, старий каштелян проламав його стіну щитів, — холодно підтвердила Аша. — А чого ти чекав? Той пан Родрік знає тутешній край вздовж і впоперек, а Репаний Жбан зовсім не знає. До того ж північани привели багато кінноти. Залізянам бракує послуху, аби встояти щільною лавою проти удару панцерних вершників. Ну, дякуй хоча б за те, що Дагмер живий. Він веде всіх уцілілих назад до Каменястого берега.
«Та вона знає більше за мене», усвідомив Теон і ще більше розлютився:
— З тієї перемоги Леобальд Толгарт так осмілів, що вийшов з-за свого муру і з’єднався з паном Родріком. А ще мені доповіли, що князь Мандерлі надіслав уверх річкою тузінь великих насадів, повних лицарями, конями і обложними пристроями. За Остань-рікою купчаться Умбери. Ще до повороту місяця перед моєю брамою стане ціле військо, а ти привела мені десятеро людей?!
— Я тобі й одного не мусила приводити.
— Я тобі наказав…
— Я мала батьків наказ захопити Жбир-у-Пущі! — визвірилася вона. — Рятувати маленького братика від його ж дурощів наказу не було!
— Хай срака вхопить той Жбир! — вилаявся Теон. — Стирчить на пагорбі дерев’яний нужник, велике діло! Серце цього краю — Зимосіч, а як я маю утримувати її без доброї залоги?
— От би й подумав перед тим, як її брати. Ні, не скажу нічого, захопив ти замок майстерно. Аби ж тільки ти мав глузд винищити його вогнем та забрати двох принциків на Пайк як заручників — отоді б виграв усю війну одним ударом.
— То ось чого б ти хотіла? Щоб моя здобич склала самі руїни та попіл?
— Твоя здобич доведе тебе до могили. Кракени виходять з моря, Теоне — чи ти, бува, не забув таку просту річ за роки, прожиті серед вовків? Наша сила — в наших лодіях. Мій дерев’яний нужник стоїть близько до моря, туди можна швидко закинути свіжий припас та людей. А до Зимосічі багато сотень верст суходолом серед лісу, гір, ворожих острогів та замків. Тепер на тисячу верст навколо тебе оточують самі запеклі вороги, будь певен. Ти сам їх усіх собі нажив, коли виставив ті голови над брамою.
Аша хитнула головою з боку в бік.
— Як ти міг вчинити таку безтямну дурість? То ж малі діти…
— Вони збунтувалися проти мене! — заволав брат сестрі просто у лице. — Я чесно пролив кров за кров — убив двох синів Едарда Старка за Родріка та Марона!
Слова вискочили з рота самі собою, бездумно, але Теон знав, що батькові вони припали б до душі.
— Я дав спокій привидам своїх братів.
— Наших братів, — нагадала Аша, слабко всміхаючись і показуючи, що балачки про помсту не надто її вразили. — Ти, часом, не привіз їхні примари з Пайку, га, брате? Я гадала, вони мучать тільки нашого батька.
— Коли це дівчисько розуміло чоловічу жагу до помсти? — Навіть якби батько не зрадів такому дарункові, як Зимосіч, то напевне ж схвалив би помсту Теона за братів.
Аша пирхнула смішком.
— Чоловічу жагу до помсти може відчути і такий собі пан Родрік, ти не думав? Ти кров від моєї крові, Теоне, який би не вродився. Заради матері, що виносила нас обох — ходімо зі мною до Жбиру-в-Пущі. Пусти Зимосіч з вогнем та вітром і тікай, поки ще можеш.
— Ні. — Теон поправив на голові корону. — Я цей замок захопив, і я його втримаю.
Сестра довго дивилася на нього.
— То тримай, — мовила вона зрештою, — хоч до кінця життя.
Вона зітхнула.
— Я б сказала, що ти чиниш божевілля, але що вбоге дівчисько може знати про такі речі?
Від дверей вона подарувала йому останню глузливу посмішку.
— Мушу сказати, що бридкішої корони я ще не бачила. Ти її власноруч зробив, абощо?
Вона лишила його лютувати і вийшла. В замку Аша затрималася ще рівно настільки, щоб погодувати та напоїти коней. Половина прибулих з нею вояків поїхала геть, як вона й обіцяла. Загін виїхав крізь ту саму Мисливську браму, крізь яку Бран та Рікон втекли з Зимосічі.
Теон дивився на них з муру. Коли сестра з вояками вже майже зникла у імлі вовчої пущі, він раптом спитав себе, чого не послухав її та не пішов разом з нею.
— То що, поїхала? — спитав Смердюк коло його плеча.
Теон не почув його наближення, і не унюхав теж. З усіх людей він зараз найменше хотів би бачити саме його. Теон непокоївся, дивлячись, як людина, що стільки знає, ходить по землі та дихає повітрям. «Треба було вбити його, коли він убив решту», подумав Теон, але від того ще більше стурбувався. Як не дивно, Смердюк умів читати та писати і мав досить ницої тваринної хитрості, щоб десь заховати письмовий звіт про їхню пригоду.
— Мосьпане принце, даруйте вашому слузі зухвалість, але вона дарма вас кинула. Десятеро — то геть недостатньо.
— Мені це добре відомо, — відповів Теон. «Аші теж.»
— Ну то може, я вам допоможу, — мовив Смердюк. — Дайте мені коня та торбину грошей, і я вам знайду добрячих хлопців.
Теон звузив очі.
— Скількох саме?
— Сотню, а чи й дві. Може, більше. — Він посміхнувся, заблищав блідими очима. — Я ж тут на півночі народився. Смердюк знає багацько людей, а ті люди знають Смердюка.
Дві сотні людей — певна річ, ще не військо. Але щоб оборонити такий міцний замок, як Зимосіч, багато тисяч і не треба. Кількасот людей, які знають, котрим кінцем списа тицяти у ворога, можуть вирішити справу.
— Роби, що сказав, і матимеш мою дяку. Нагороду собі назви сам.
— Ну, мосьпане, я не мав жінки, відколи служив князеві Рамзаю. — мовив Смердюк. — Я тут накинув оком на Паллу, але чув, що її вже теє, отож…
Теон надто далеко зайшов у обіцянках Смердюкові, аби повертати назад.
— Приведеш дві сотні людей, і вона твоя. Але одним менше — й повернешся до сажу гойдати свиней.
Смердюк зник ще до заходу сонця з торбою старківського срібла та останніми Теоновими сподіваннями. «Більше за все, я того покруча вже не побачу», подумав він гірко. Та все ж завважив за розумне вчепитися хоч за якусь ниточку.
Тієї ночі йому наснився бенкет, влаштований Недом Старком на честь приїзду короля Роберта до Зимосічі. Трапезна гриміла музикою та сміхом, хоча знадвору піднімалися холодні вітри. Спершу все було гаразд: пахкотіла смаженина, рікою лилося вино, Теон жартував, накидав оком на молоденьких служниць і радів з доброї гулянки… аж поки не помітив, що почало темнішати. У жвавій попервах музиці з’явився розлад та дивні мовчанки; окремі її звуки висіли у повітрі, наче спливаючи кров’ю. Раптом вино у роті почало гірчити, і коли він підняв голову від келиха, то побачив, що обідає з мертвими.
Король Роберт сидів, виклавши на стіл кишки з розпанаханого черева; в князя Едарда поруч з ним бракувало голови. Унизу на лавах рядком сиділи трупи; коли вони здіймали кухлі під здравиці, їхня сіро-брунатна плоть злазила з кісток, а у очницях ворушилися черви. Теон знав кожного мерця за столом: Джорі Каселя і Товстуна Тома, Портера, Кайна, Гулена-конюшого, решту чаді, що пішла на південь до Король-Берега і не повернулася. Біч-обіч сиділи Мікен та Чайл; один капотів кров’ю, інший водою. Більшу частину столу заповнювали Бенфред Толгарт зі своїми Дикими Зайцями. Сиділа там і мірошничиха, і Фарлен, ба навіть дичак, якого Теон убив у вовчій пущі, рятуючи Бранове життя.
Були там, проте, і обличчя, які він ніколи не бачив за життя, хіба що в камені. Струнка та сумна дівчина у вінці з блакитних троянд і білій сукні, заплямованій кров’ю, могла бути тільки Ліанною. Поруч стояв її брат Брандон, а ззаду — їхній батько, князь Рікард. Вздовж стін рухалися крізь тіні ледве видні постаті — бліді примари з довгими похмурими обличчями. Помітивши їх, Теон затрусився зі страху, гострого, наче ніж. Раптом з гуркотом розчахнулися високі двері, палатою дмухнув морозний вітер, і з ночі вийшов Робб. Поруч біг Сірий Вітер з палаючими очима. І вовк, і людина спливали кров’ю з сотні страшних ран.
