Майстер корабля - Яновський Юрій Іванович (книги без регистрации .TXT) 📗
Сев зупинив хазяїна трамбака, й на хвилину запанувала мовчанка, як відпочинок після зливи незнайомих слів. Богдан посміхався — це його стихія. Ми з Севом теж були дикунами в справі парусного господарства на дерев'яних кораблях. Хазяїн кав'ярні запропонував нам кави й пішов її варити. Швидко пахощі чорної кави досягли й нас усіх.
— Я, як режисер майбутньої картини, і він — автор сценарію, — показав Сев рукою в мій бік, — і Богдан, що подав нам тему, на своїй шкурі випробувавши її, — всі ми разом з'ясуємо наші погляди на той корабель, що його ми шукаємо. Я розповім про школу й молодих моряків на бригові, Богдан викладе свої спостереження й мотиви повернення його й інших на батьківщину, а редактор пов'яже це міцними вузлами фабули. Потім ми попросимо присутніх висловитись, подарувати нам кілька достойних думок і порад, щоб корабель мав доброго фільма, а морська школа — гарного корабля. Дозвольте мені почати першому.
Хазяїн кав'ярні приніс нам кожному по крихітній чашечці запашної, гарячої кави. Ми почали сьорбати, запиваючи холодною водою. Швидко серце стало жвавішати.
Погубивши рештки хмелю, ми сиділи бадьорі й схвильовані. Почувалося, що цієї ночі ніхто з нас не забуде довіку. Кінокартина стояла перед нами, як конкретна ідея, що закладала собою філософську систему. Сев устав від столу й почав ходити.
— Я уявляю собі морську школу на високому березі. З усіх вікон школи мусить синіти море. Вікна круглі, як ілюмінатори, і кімнати з койками нагадують каюти. У бухті внизу стоїть кілька навчальних кораблів. Б'ють склянки — початок дня. Сходить сонце, як прапор, і прапор лізе на щоглу, як сонце. Бухта — не бухта, а люстерко, в якім відбивається й коливається все, що лише може заглянути. Так я мислю собі початок картини.
Сев допив каву.
— А далі — виходять юнаки в плавання. Море перед ними без берегів. Вітер перед ними й позаду їх. Корабель чистий та блискучий, як машина з дерева й полотна. Каюти пахнуть степом і землею. Юнаки вчаться захищати вільність, свій прапор — націю трудящих.
Пробило десь надворі чотири рази. Була північ. Почала працювати машина на канонерці, свисток розлігся над водою, і чиїсь кроки почулися на брукові.
— Одного сонячного дня корабель чує далекі гарматні постріли. Кілька дозорців вилазять на марс і на марс-стеньгу з біноклями. Вони передають униз нервові слова командирові: “Стріляє військове судно. Мішень — парусник, на якому видко людей. Збито фок-мачту. Набій потрапив у воду. Збито грот-мачту. Видко на кормі прапора. Корабель поринає у воду. Поринає у воду. Поринає. Парусника немає”. Над місцем, де загинув парусник, проходить крейсер і зникає, залишивши над морем хмару диму.
Наш корабель маневрував. Капітан сам став біля керманича. Як комашня, полізли юнаки на реї, і швидко всі мачти вкрились білими опуклостями парусів. Ішли — на диво. І опинились на місці катастрофи. Першого виловили — молодого матроса, що тримав дівчину. (Тебе, Богдане). На хвилях гойдалися уламки. Людей було розкидано по морю, як снопи по ниві, хвиля їх не лишала на місці, немилосердно обхлюпуючи і перекочуючись через них. Часто за хвилею піднімалася в повітря рука й розпачливо кликала допомогти, а човен знаходив там тільки воду й нічого на ній. Рятування тривало до того часу, поки на поверхню моря опустилася ніч. І врятувати пощастило біля трьох десятків людей.
Це були люди. Безпомічні — вони лежали на палубі, і від їхньої лихоманки дрижали дошки. Виплеснуті хвилею з рідної землі, вони повернулися понівечені на голе дерево палуби, їхню одежу покидано за борт, розпутні сини повернулися голими. І прапор їхній — дівоча хустка — лежить мокрий поруч. У кожного є батьки й матері, що плачуть і тужать за синами, стоячи біля похилих хат. Та цілий корабель їм тепер за батька. Вони відчувають, що немає їм прощення й не буде, доки не зароблять його честю. І невже, переживши сто смертей, не очистили вони своїх очей, що не можуть ними глянути в братні очі нових юнаків нової землі? Та господарі лагідні. Вони ходять біля врятованих, як біля людей, людей вони приводять до пам'яті, людей викачують до життя, людей захищають від холодного подуву морського вітру. Щo за люди — ясно буде потім, а тепер — швидше, хлопці, позносьте всіх під палубу, кладіть у теплі койки і годуйте гарячою їжею.
Ніч приходить сувора, як смерть, і тривожна. Світять електричні лампи під стелею. На палубі порипують снасті. Дме рівний, спокійний бриз, і небо все в зорях, у проміннях, у радості. Ніч велична покрила море солодкою тайною. За таку ніч може пройти все життя, кораблем заснують постаті без числа, тисячі доль різних людей спустяться на корабель. І тоді зійде сонце. Воно розкрає рівну лінію обрію й ляже на хвилі, і встануть на тім місці рожеві тумани морського ранку.
Ми мовчали, дослухуючи звучання останніх слів. Вони довго завмирали. Стелла витерла сльозу. Хазяїн трамбака крякнув, а рибалка засопів ще дужче. Богдан випив води й приготувався говорити. Перші ноти його голосу ми ледве розчули: він почав шепотом, ніби продовжуючи повість Сева.
— Моя мати вродила мене сиротою. А вродивши — вмерла. Мене поклали у ночви — обмити гріхи. Сліпі мої очі витерли мокрою солоною пелюшкою та повивачем. Кілька крапель солі посолили купіль: у перше купання я обзнайомився з солоною водою. Далі я спробував утонути, бо сусідка відвернулася до моєї доброї матері. Потім ціле своє життя я невпинно топився. Після ночов я спробував загинути в калюжі, коли вже вивчився плавати навсидячки по землі й заглядав до калюжі, як до дзеркала. Школярем — я тонув у криниці, куди я заліз був видирати горобині яйця й горобенят. Далі — я побудував собі на степовому ставку пліт з очерету й заходився пекти посеред ставка картоплю на тій крихті землі, яку я взяв на пліт. Мій корабель ізгорів, а я знову тонув.
Утік я з солдатами, що були в нас на маневрах, і опинився з ними в місті на великій річці. Це вже я був підлітком. Швидко казку кажеться, та не швидко діло робиться — проплавав я на річці, підмітаючи пароплави й чистячи картоплю, з рік. І добився нарешті до моря. Воно війнуло перед моїми очима, ніби синім шлейфом сукні. Паруси налипли до нього, як метелики до капусти, і я пішов за ним, мов за своєю молодою.
Зробився я моряком. Плавав я на піввантажному пароплаві юнгою і хлопцем на все. Сьогодні чистив скла в ліхтарях, назавтра мене призначали до бункера перегортати вугілля, ще через день — я слідкував за плитою в куховара, мив посуд і одержував такі ляпаси, що в мене й тепер дзвенять вуха. Війна нас застукала в японських водах. Ми йшли на південь, повертаючися з Владивостока. Стояла страшна спека. Ми ходили, висолопивши язики. Потім почався тайфун. Ви, певно, читали, що тайфун може змити капітана з його містка, капітана багатоповерхового океанського пароплава. У такий тайфун потрапили й ми.
Кілька днів носило нас, поливаючи водою, підкидаючи вгору, шпурляючи в безодні, і навкруги вставали грізні водяні стіни, що погрожували поховати в собі корабель і людей. Пароплав не слухався керма, тільки машини скажено працювали, виносячи нас на нові й нові хвилі. Нарешті зупинилися й машини, і поки ми почали готуватися до смерті, тайфун помітно улігся. І перша земля, яку ми побачили, була земля Філіппінських островів.
Нас прийняли, не скажу, щоб добре, але байдуже. Пароплав розвантажили, почали в ньому щось лагодити, а ми розвіялись по благодатній філіппінській землі. А розвіятись було де — островів Філіппіни мають кілька тисяч. Я блукав по широких дорогах — чужий, німий і виснажений. Іноді мені давали хліба, інколи я крав його з розчинених дверей, мандрував далі, і нарешті мені сказали, що за день ходи я дістанусь до Маніли. Це місто я знав на мапі. Я його побачив на другий день увечері. Не можу не згадати, як заходить у тих краях сонце. Наче зібрано всі фарби в світі й вилито в синє-пре-синє море. На небі неймовірні пейзажі, зелені острови, червоні пожежі, пурпурові прапори. Це біснування кольорів було б штучним на наших бідних берегах, та там, серед загального багатства декорацій, воно навіть не приголомшує уяви.
