Майстер корабля - Яновський Юрій Іванович (книги без регистрации .TXT) 📗
Тут я можу танцювати. Тут користуюся “колосальним поспіхом”. В Італії все мені нове. Я така вільна. Та ось прийшло і те, чого я не потребую тепер. Я одержала листа від чоловіка. Я не в силі передати тобі й краплини тієї уваги й ніжності, які там є. Я хочу розбудити в собі щось і — не можу.
Учора йшов увечері дощ. Я вийшла на балкон і вдихнула повітря. Знаєш, тільки на півдні може бути такий пряний запах. Краплі дощу, важкі та краплисті, падали мені на волосся, на блузку, за комір. Навкруги зовсім тихо. Іноді живеш багато часу й не помічаєш усього, що тебе оточує. Буває ж день, коли раптом одразу починаєш бачити різні дрібниці. Я стояла й думала. І вмить я почала розглядати і сусідній будинок, і дахи, і гори. Я себе відчула самотньою і так далеко від чогось, що мені стало страшно. Але від чого далеко? Від батьківщини? Ні, милий, взагалі від чогось чи від когось, я не знаю, як тобі змалювати це чуття. Але чи було так з тобою? Хочеш піти скоріше на люди, де багато народу, але почуваєш себе ще більш самотньо.
А вдень учора світило ясне сонце. Я пішла на старе кладовище, яким славна Генуя. Білий мармур лежав скрізь, покриваючи могили. Гори були близько. Місто підо мною бовваніло в легенькому тумані. Бухта страшно синя й порожня. Жодного пароплава. Я йшла тихо й несла білі пахучі лілеї. Мені захотілося, щоб і в мене лежав тут хтось коханий, я б йому могла покласти лілей і посиділа б серед мармурової тиші на могилі. Я, мабуть, плакала, бо прохожий, який мене зустрів, подумав, що я сумую за кимось, хто лежить під пам'ятником. “Не треба плакати, псувати ясні очі — все минає”, — сказав прохожий. І я заплакала ще дужче. Я сіла біля пам'ятника великому композиторові й просиділа не знаю скільки часу. Лілеї пов'яли в моїх руках.
Я тобі багато розповідаю про себе. Ось я повернуся додому. Не знаю, як буде з чоловіком. Мені все тепер далеке, про що говорить він. Дружочок, ніколи не люби перший нікого. Коли тебе покохають — тоді, будь ласка, закохуйся, одружуйся. Але ніколи не бажай нікого так, щоб прокидатися тільки з цією думкою й засинати з нею. Взагалі мені боляче писати про це. Хай тепер помучаться інші.
Час я проводжу тут добре. Тітка видужала. Весело. Ранком їжджу на пляж. Беремо човна, запливаємо далеко в море. Лазимо по скелях. У мене вже є тут знайомі. Всі до мене надзвичайно ставляться, бо я — чужоземка та блондинка. Вечорами буваю в дансингах, кіно. Була в театрах. Та вони тут погані. Бачила музеї — Вінчі, Мурільйо. Оглянула всю Геную. Завтра їду на два дні до Караііо та Рогіоїіпо. Це надзвичайні куточки на березі моря. Швидко поїду до Мілана на кілька день, звідти до Берліна, одержу поворотну візу — і додому.
Мені тут подобається. Але їхати, проте, треба. Мало залишилося грошей. Я тут танцювала два рази. Душевна рівновага в мене цілковита. Навіть скорше — апатія. Мене ніщо зараз не може зворушити. Я дуже рада. Так спокійніше жити. Іноді з'являється жага до життя. Хочеться відмовитись од прихильностей, звичок, місця й від'їхати. Надовго й далеко. Щоб бачити все. Але раптом маленький вітер і дощ, і все' це розпадається, почуваєш себе маленькою й кволою, і тоді хочеться великої міцної дружби. Ти мене розумієш?
Ти мені друг чи ні? Так завше кажеш ти. Чому я тобі так вірю? Я тобі так багато сказала. Дружочок! Хороший. Може, ми ще колись побачимось. Читаючи мого листа, ти подумаєш, що я песимістка. Та це не так. Ти не знаєш, скільки іноді прокидається в мені. Завше кожній жінці потрібний імпульс. Щоб був такий мужчина, а коли нема його, тоді треба жити — як усі живуть — зовнішньо. Просто. Я пишу якусь нісенітницю. Але в мене так багато тепер думок, що я не можу оформити їх. Треба вже, мабуть, покинути писати.
Ти ще встигнеш написати мені листа. За Сева я дуже рада. Дай йому мою адресу. Привіт йому від мене.
Дружочок, тепер вечір, і хтось заспівав серенаду. Дістаю ліру й біжу слухати. Які всі далекі нині. Милий мій хлопець!
Т.”
Листа написано різним атраментом, за кілька прийомів. У кінці закреслено роst sсrірtum, де стояло запитання про Богдана. Прикладено фотографічну картку з написом : “Милому ідеальному другові з Gеnоvа, 2/V”. На картці Тайах сидить у купальному костюмі на камені над бухтою.
Вдалині видно дахи Генуї.
Х
Увечері до гавані Міста зайшла канонерка. Покружлявши по гавані, вона об'якорилася, не пришвартовуючись до естакади. Ми сиділи в потайному кафе, де можна мати надзвичайну чорну каву, дві-три люльки опію і контрабандне вино “Кров землі”. Нас розважали дівчата — трохи захриплі від веселості. Скрізь у порту почали бити склянки. Пробило три рази — була одинадцята година. Похмурий передзвін перейшов поступово по всіх палубах.
З канонерки хтось поїхав до Міста човном. Я вдихнув свіжого повітря, подавився ним і закашлявся. Передо мною на брукові двора була моя блювотина. Я витер рота й повернувся до своїх товаришів у кафе. Голова була цілком свіжа. Після багатьох потрібних процедур і необхідних тостів, віддавши належний час на товариські розмови, виконавши всі правила делікатності, гостинності й хорошого морського тону — ми розпочали серйозну бесіду про те, який потрібно корабель для нової картини Сева.
Дівчата обнімали нас за шиї й слухали. Вони зацікавились справою й намагались нам допомогти. Моряк — хазяїн трамбака й шхуни, він же капітан цих парусних птахів, рибалка чи, власне, отаман босої рибальської ватаги, Стелла, Муха, Поля, хазяїн кав'ярні, Богдан, Сев, я — нас було дев'ятеро.
— Повертатись на батьківщину, — сказав хазяїн кав'ярні, — доводиться не щодня. Ви, молоді панове, повірте моїй грецькій голові. Я вмію зварити маленьку чашку турецької кави — міцної й гіркої, як гірка солодкість життя. Я вмію зліпити кульки опію так, що, покладені на люльку, вони булькатимуть, як дитячі вуста. Лампа горітиме ясно й спокійно, коли ви втягуватимете в себе чарівні випари опію над нею. Це все я вмію робити. Але я не знаю, як повертатися на батьківщину. Тому дозвольте мені посидіти мовчки й слухати ваших мудрих слів доти, доки не прийде хвилина розповісти мені про те, що я знаю.
— Ми послухаємо, — сказали гуртом дівчата. У цей момент, коли народжувався корабель, стало тихо й урочисто. З невідомого елінгу пускалось на воду рожденика. Салом натертий кіль слизнув по кругляках, і роздалася під його тиском вода на боки.
Богдан забрав слово перший:
— Дорогі містери й леді! Дозвольте вести вас до розуміння справи, цієї важливої справи, і роз'яснити вам, для якого скоту ми шукаємо й обговорюємо корабель. Ми його шукаємо для румунського босого капітана, двох матросів та полковника з донькою і для двохсот овець, що їх полковник везе під ніж, коли вони думають, що повертаються до пасовиська.
— Постійте, — втрутився Сев, — ви брешете. Корабель цей — для учнів морської школи. Вони вийшли в практичне плавання. Були поблизу катастрофи й підібрали багатьох із розбитого брига. А бриг той ми зніматимемо на якомусь дубкові.
— Бриг на дубкові? — засміявся хазяїн трамбака.
— А чому й ні? — образився рибалка.
— Дубок менший і на ньому зовсім інший такелаж. Коли дубка можна порівняти до шхуни, де на обох мачтах гафельний такелаж, цебто немає рей, то бриг з рейним такелажем на фок- і на грот-мачті нічим не може нагадати дубка.
— Тікеляжь?
Хазяїн трамбака ляснув долонею по спині зацікавленої дівчини. Вона здригнулася й відповіла тим же.
— Тікеляжь?
Хазяїн трамбака не витримав. Благальний погляд зупинивши на мені, він ледве стримував потік слів із своєї хрипкої горлянки. Я дозволив.
— Не тікеляжь, а такелаж, — заговорив хазяїн трамбака, — це слово означає всі як єсть на кораблі приладдя для керування парусами, самі паруси і все, на чому вони тримаються: мачти, реї, гафелі, усі блоки, ванти, фали та багато іншого. Повний корабель, або фрегат, має троє мачт: попереду фок-мачту, посередині грот-мачту й позаду крайц-мачту. Барка — теж із трьома мачтами, тільки крайц-мачта в неї називається бізань-мачтою й на ній одній гафельний такелаж. Шхуна — барка з трьох мачт має тільки одну фок-мачту з рейним такелажем, а інших дві мачти — з гафельним. Велика шхуна — три мачти — усі з гафельним такелажем. Бриг має тільки дві мачти: фок- і грот-мачту...
