Якщо на землі є пекло. - Бойко Вадим Яковлевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений .txt) 📗
У пам’яті оживали сумні згадки... За короткий час у цьому таборі вже загинув Сигізмунд, загинув Кость, загинули тисячі в’язнів... Дедалі тугіше затягується зашморг... Ні чеського комуніста Карела, ні антифашиста Франца Нордена, ні підпільників, ні організованого опору вони тут не знайшли... Надія згасала, як згасав цей по-літньому жарки іі вересневий день...
Блокфюрер Жаба двічі перерахував бранців, позначив на папірці номер загиблого і байдужим голосом сказав: Кидатись на дріт можна. Він у нас надійний...
Крізь завбачливо розчинені ворота просто на плац в’їхало легкове авто. З нього вийшли похмурі, невдоволені зіпсованою неділею лагерфюрер і рапортфюрер. Мовчки вислухавши блокових, лагерфюрер оголосив, що за порушення порядку, яке виявилося в «навмисному замиканні і електромережі», на весь табір накладається покарання: стояти струнко аж до вечірнього апелю.
Коли «мерседес» із начальством поїхав, есесівці посунулися в свої казарми. Увесь табір завмер. Над живими квадратами виснажених в’язнів зависла важка тиша. Тільки на сторожовій вежі котрийсь із вартових монотонно пильгикав на губній гармошці...
10
Жорине обличчя геть зчорніло, на розбитих губах запеклися криваві рубці, в карих очах його ніби навіки застигла глибока печаль.
Ех, малюк! Як хотілося б дожити до перемоги... Та, мабуть, не судилося мені.
Щось таки надломилося в ньому після, трагічного випадку з Костем. Відчайдушний кидок товариша на колючий дріт під напругою в три тисячі вольт, помста Зеппа, повсякденні знущання з нещасних бранців, у яких і так ледве душа трималася в тілі, підірвали в ньому віру в те, що людина взагалі здатна витримати всі оці тортури, пережити цих двоногих звірів з їхніми таборами смерті. Володя її сим дедалі частіше втрачав самовладання. Ще ніби зовсім недавно, в центральному освенцімському таборі, де їм допомагали підпільники і де за ними була ціла організація, вони почувалися сильними. А що ж тепер? Чекати жахливого кінця? То він, як видно, не за горами...
І все ж підсвідомо, в глибині душі вони на щось сподівалися, відвойовували кожну годину цього мученицького життя. Концтабірний досвід здобувався дорогою ціною, але й ним вони збагачувалися, використовували повсякчас, обдумуючи кожен свій крок і вчинок. Зранку, під час формування арбайтскоманд, намагалися стати в іншу команду, де їх ніхто не знав і де не було клятого Зеппа. Це їм часто вдавалося. Але що з того: скрізь та ж сама каторжна праця, розрахована на повне виснаження людини, знущання жорстоких наглядачів, постійна небезпека бути закатованим чи розстріляним... Єдине, що давало отаке «мандрування» по арбайтскомандах, то це можливість обережно розпитувати про тих, кого хлопці таємно шукали.
Однак пошуки були марні. Воно й не дивно: адже в таборі була страшенна плинність, неймовірно висока смертність. Контингент в’язнів безперервно змінювався — постійними лишалися хіба що бетонні стовпи, колючий дріт, сторожові вежі та бараки. А ще голод, відчай, нелюдські страждання...
Жора вже не міг заробити бодай шмат хліба своїм співом. Зепп вибив йому десяток зубів, і тепер юнак шепелявив. Це для нього було страшною мукою. Він якось враз змарнів і постарів, скроні взялися памороззю сивини. І це — в двадцять літ! Не краще почувався й Володя. Від голоду і виснаження у нього знову почали опухати ноги, різко послабшав зір. А найстрашніше — підступна кволість у всьому тілі: адже па нього за «симуляцію» щохвилини міг накинутися з києм озвірілий капо. Разів зо три юнаків пригощав крихітними шматочками хліба знайомий ще по кар’єру француз Марсель Жіро, в якого на будові електростанції знайшовся земляк серед вільнонайманих. Так хлопці відмучилися ще один довгий тиждень.
Наступної неділі вранішній апель пройшов як ніколи швидко. Блокфюрери поспішали на нараду, після якої мали слухати виступ по радіо свого бога — біснуватого Адольфа. Блоковий Картяр подався у центральний блок, де, як завжди, збиралася зграя найзапекліших картярів з числа табірної еліти. Його холуї — проміненти, знаючи, що Картяра звідти не витягнеш аж до наступного апелю, розбіглися хто куди: одні — «на промисел», другі — до дружків у інші блоки, а більшість — також різатись в карти.
Картярство в таборі стало епідемією. Скільки тут було всіляких шулерів, аферистів, різних «професорів» і «ака- деміків», «ілюзіоністів» і «фокусників» з неодмінними епітетами: «супер», «екстра», «ультра», «прима», «люкс», «унікаль», «універсаль»... Цих «асів» тут було — хоч греблю гати. Найспритніші з них ставали промінентами, а вже з того кола деякі вибивалися і в табірну аристократію.
Їхній картярський азарт доходив до божевілля. Тут грані па все: на продукти, на сигарети, спиртні напої, наркотики, цінні речі, на гроші, па золото... Кримінальники спілкувалися з вільнонайманими, що працювали поруч :і в’язнями на різних об’єктах, а тому процвітала контрабандна торгівля. Есесівці дивилися на це крізь пальці, оскільки кримінальники були їхніми вірними холуями, и іноді й партнерами в різних аферах. Нерідко той чи інший блоковий програвав у карти сотні буханців хліба — добовий пайок двох тисяч в’язнів. Ящики маргарину, мішки солі, тонни хліба пливли з табору на чорний ринок ,і допомогою есесівців, які забирали собі левову частку не і х прибутків від спекулятивних махінацій. Кримінальники свої прибутки пропивали і програвали в карти. А загалом — ні есесівці, ні їхні помічники у програшу не бували. І ті й інші жили на широку ногу, безсоромно обкрадаючи десятки тисяч голодних в’язнів і жорстоко грабуючи місцеве польське населення. Формально есесівцям не дозволялося контактувати з ув’язненими кримінальниками, а насправді ж вони тісно з ними спілкувалися і ставились як до «колег по професії». Ось чому дрібни іі злодій чи звичайний хуліган ставав тут запеклим бандитом. Кримінальники були потенціальними есесівськими кадрами, їхнім резервом. Не випадково Гіммлер и кінці війни мобілізував усіх кримінальних злочинців, набравши їх з таборів у війська СС...
В Явожницькому таборі, як і в усіх інших, процвітало злодійство, бандитизм, контрабандна торгівля, завзяте картярство. Один німець догрався до того, що програв... і моє життя. Йому відрубали голову, а в канцелярії записали, що помер від інфаркту...
Як тільки Картяр подався в центральний блок, проміненти вирішили також розважитися.
- Виступ по радіо геніального фюрера,— сказав один ,1 них,— це велике свято для есесів. А ми що, гірші ні них? Гуляй, братва!
Треба ж наглядати за тими доходягами,— засумнівався інший.
Та заженемо їх у барак — нехай дотлівають. На дверях посадимо днювальних. А куди вони подінуться? Ліпше сирена — враз будемо на місці...
Так і зробили. А через деякий час зникли й днювальні. В’язні, яким остогидло валятися на голих дошках нар, почали розповзатися з барака. Щоправда, переважна більшість були настільки виснажені, що лежали, ніби в летаргічному сні.
Володя з Жорою також лишилися на нарах. Як нестерпно важко лежати на вичовганих голих дошках у задушливому, смердючому бараці, втупивши очі в дошки верхнього ярусу, й думати про смерть, відчуваючи, як порожній живіт прилипає до хребта, як безпросвітна туга крає серце, ятрить змучену душу... В такі хвилини здається, що з голоду, туги та відчаю почнеш гризти дошки оцих проклятущих чотириярусних пар або завиєш вовком. Тут дотлівало життя двох тисяч нещасних в’язнів. Дихати нічим. Майже всі метаються в лихоманці, в’язням дошкуляють гнійні рани, виразки, струпи, фурункули, короста. Немиті тіла, брудне лахміття... Важко дивитися, як згасає життя тисяч людей, а ще важче усвідомлювати, що й сам поволі згасаєш у свої юні роки...
Володя наважився піти па повітря. Та перш ніж зробити це, довго роздумував, що ліпше: витратити енергію на ходьбу і трохи розворушитися чи краще полежати непорушно? Для виснажених це не просте питання. Часто бувало так, що в’язні стоять перед дверима барака, мерзнуть чи мокнуть під дощем, але ніхто не поспішає відкрити важкі двері, сподіваючись, що це зробить інший. Адже виснажена людина млява, слабка й безпорадна. Володя не раз спостерігав ті наївні хитрування, а тепер і сам став таким...
