Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .TXT) 📗
Він відчув, як забиває дух – не від бігу, від шаленої бойової люті. Звіруїни чинили розбій, певні своєї безкарності, але Розвіяр владен був відновити порушений порядок.
– Убивай поганих тварюк!
Личинка не знала, хто такі «погані тварюки». Знав Розвіяр, для наказу цього було досить. Невловимі чудовиська, що вбили колись наглядача Роджі, чотириногі напівлюди та їхні вершники, розбійники, що мешкають у горах, нападають на каравани, мріють про одне: зрити замок і зрівняти з землею.
– Убивай!
Личинка знялась і кинулась уперед. Для неї не існувало темряви, страху смерті, скельних виступів і ям. Вона зринула, немов прокляття, на голови розбійникам, і печірки, без того налякані, стали в паніці розбігатись по горах.
– Шукати пастухів, – велів Розвіяр своїм людям. – Нехай збирають скот, завертають назад у печери. Скажи: зберуть – буде нагорода, випустять – знищу!
Йому корилися беззаперечно і мовчки. П’ятеро вартівників, підсвічуючи собі ліхтарями, кинулися в селище – розшукувати вцілілих, витягати зі щілин, куди вони забились, грозити й наказувати. Їхні ліхтарі хитались уже далеко, вище по схилу, коли Розвіяр згадав слова володаря: накажи їм прикривати тебе щитами…
І він згадав, укриваючись холодним потом, що неправильно віддав наказ личинці. Тепер, якщо Розвіяра вб’ють, вона полетить геть або кинеться на своїх.
Мерехтячи, мов прогоріла головня, вогнянка тим часом наздогнала ворога. Хрипко закричали напівлюди, полетіли на землю тіла вершників. Двоє чи троє звіруїнів кинулись у потік, воліючи вмерти в бурхливій воді. Решта кинулась угору – геть від дороги й від селища.
Вогні розсипались по схилу. Чотириногі легко долали кручі, неприступні для людини, з-під їхніх широких лап летіло каміння. Розвіяр бачив, як піднімається курява, освітлена смолоскипами, як личинка вогнянки переслідує утікачів, а вони розсипаються віялом, розходяться навсібіч, а личинка тільки одна і роздвоїтись не може.
Ошелешені печірки, розбігаючись, досягли місця, де зупинився Розвіяр. Тикались у коліна – чи то зосліпу, чи то в пошуках співчуття. Їхня біла складчаста шкура, укрита короткою шерстю, була прохолодна й шорстка на дотик.
Вершники покидали смолоскипи й зробились невидимими в темряві – Розвіяр знав, що вони бачать уночі так само добре, як удень, тоді як він був майже сліпий. Вогнянка металась, її обриси розтікалися, лишаючи сяйну доріжку, і Розвіяр, навіть зажмурившись, продовжував бачити ці зиґзаґи.
– Давай! – шепотів він, підбираючись усе ближче. – Давай, швидше! Души їх!
Вершники валилися на землю один по одному, але вцілілі не вдавались у паніку і не поспішали бігти. У селищі, де миготіли ліхтарі вартівників, заголосили, задзвеніли залізом об залізо. Вискнула стріла; Розвіяр зрозумів, що його помітили, що вершники шукають людину, якій кориться вогнянка, і, скоріше за все, устигнуть убити і його, і товаришів перше, ніж личинка закінчить свою справу.
Він вихопив обидва клинки.
– До мене! Убивай усіх, поки я живий, і вдвічі, коли я вмер!
Він не турбувався про те, щоб правильно будувати фразу. Усе повторювалося; у сутіні, злегка розчиненій близькістю світанку, перед ним виріс вершник на чотириногій тварюці, і обличчя обох були закриті шоломами. У житті Розвіяра це був другий справжній бій.
Напівлюдина майнула, обходячи Розвіяра зліва, мов граючися з ним. У червоному світлі віддаленого вогню блиснув клинок – блискавичний, миттєвий удар згори навскоси. Удар був важкий, як сотня мішків із камінням, Розвіяр стримав його своїм клинком усього на мить, але цього було досить, щоб зоставатися серед живих іще якийсь час.
Напівлюдина пронеслася мимо і розвернулася в нього за спиною, а назустріч вискочили ще дві, і владний голос закричав із темноти:
– Стріляй!
Розвіяр кинувся на дорогу, пропускаючи над головою разючі стріли. Сотник Бран навчав його ухилятись, висмикуючись, мов нитка з тканини бою, щоб кожний наступний рух не міг бути відомий противнику зарані.
«Я віддав правильний наказ, і хоч би що було – я вже переміг».
Підскочивши, він уловив рух за спиною і встигнув підставити короткий клинок. Ударив довгим, влучив, почув здушений крик. Троє вершників кружляли каруселлю, а Розвіяр розхитувався вперед-назад, відчуваючи спрямовані з темряви стріли, висмикуючись, мов нитка, з тканини передбачуваного, і стріли пролітали там, де він був щойно. Це тривало дуже довго – декілька хвиль, декілька швидких тактів.
Потім з’явилась вогнянка, війнувши смагою, засліпивши. Вершники метнулись урозтіч, і Розвіяр завважив, що поранений – легко, у праве передпліччя, мимохідь. Шкіряний рукав зробився теплим і липким. Небо світлішало, ламаною лінією окреслились гори на сході. «Я віддав правильний наказ, – подумав Розвіяр із задоволенням. – Якби вона не прийшла – я вже валявся б трупом».
Він озирнувся на селище, яке потроху виходило з пітьми. Десяток будиночків, ятки над устями до печери, джерело в колі з каміння, і над джерелом – святим місцем для всіх тутешніх – груба камінна статуя. Треба було шукати своїх людей, треба було піднімати пастухів і збирати череди, бо скоро вийде сонце і багато печірок загине…
На плечі йому навалилася страшна вагота. Кігті вп’ялись у праве плече і в лівий бік. Розвіяр упав обличчям униз, придушений тілом ворога, безвільний, як мішок із шерстю, приголомшений, і дозволив важким лапам скубти й трусити його, так що голова моталася, неначе ґудзик на нитці.
І тільки за кілька страшних хвиль, коли противник уже впевнився в перемозі, Розвіяр щосили рвонувся, у повороті стряхнув із себе кігтясту лапу – разом із клаптями міцнющої куртки – і чиркнув великим клинком, улучивши точно по голій шиї звіруїна, нижче застібки шолома. Пролилася крапля крові, Розвіяра схопили за горло дві людські руки – і зм’якли; другий клинок, малий, притискався до незахищеного горла тварюки, трохи вище неглибокої кривавої зарубини.
Два ока дивилися на Розвіяра крізь прорізи шолома. Людські очі.
* * *
Сходило сонце. Пастухи, бліді й залякані, схожі на своїх печірок, збирали череди, попискуючи в глиняні свищики, покрикуючи тремтливими голосами:
– А – мну! Іди! А – мну!
Череди розбрелись по всьому схилу, кілька десятків утопилось у бурхливій річці. Люди, що прийшли з Розвіяром, були всі живі, двоє поранених, один – тяжко. Його віднесли в замок на ношах два місцеві підлітки. Сам Розвіяр, з обличчям, подряпаним і розбитим об каміння, у драній куртці, з пораненою рукою, стояв посеред селища, біля джерельця. Біля ніг його сиділа вогнянка, а трохи віддалік лежав, скрутившись калачем, єдиний уцілілий звіруїн.
Напівлюдина. Чотириногий. Той самий, що напав на Розвіяра й мало не вбив його. Той самий, якого Розвіяр не знати навіщо пощадив – можливо, із цікавості.
Це був перший полонений, якого він захопив сам, навіть без допомоги вогнянки. Личинка з’явилася потім, але Розвіяр наказав: «Цього – не чіпати, поки я не скажу». Коли з полоненого зняли шолом, виявилося, що він дуже молодий, либонь, молодший за Розвіяра. У нього було світле витке волосся й тонкі вуса над верхньою губою. Смаглява шкіра здавалася жовтою, на лобі й на скронях виступив піт. Він знай облизував губи – цілком людський рух; Розвіяр мовчки дивувався, як може істота на чотирьох лапах, укрита шерстю, бути настільки схожою на людину.
На спині в бранця було високе сідло зі стременом. Боки з випнутими ребрами берегли сліди острогів, давні та свіжі. Напівлюдина лежала, підібравши лапи, стараючись здаватися байдужою, і тільки кінчик хвоста виказував її – то посіпувався, то починав метатись і бити по землі.
Тіла вбитих звіруїнів за наказом Розвіяра відтягнули до ріки й кинули в воду. Коли останні печірки сховались у підземних коридорах, Розвіяр зібрав навколо себе всіх жителів селища, хто міг ходити й не працював на пасовищі.
– Ви не беззахисні, – сказав він, слово в слово повторюючи володареве напучування. – Данина, що ви платите, означає певну смерть усім вашим ворогам. Ці тварюки поткнуться нескоро, – додав він від себе й подивився на звіруїна, що лежав на землі. – Уставай.
