Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Гудкайнд Террі (электронные книги бесплатно .TXT) 📗
Тому він поглядав і на Латею, бачачи, як вона наливає рідини з бутлів в банку з широким горлом. Додаючи чергову рідину, вона розбовтувала суміш скляною паличкою. Нарешті, задоволена результатом, вона налила ліки в маленьку пляшку, закрила пробкою і вручила пляшечку гостю:
— Це для твоєї матері.
Обі передав їй монету. І наважився зітхнути лише після того, як вона взяла монету вузлуватими пальцями, кинула в кишеню і знову повернулася до столу. Там вона мовчки підняла кілька бутлів, вивчаючи їх вміст при світлі вогню.
Обі не подобалося розмовляти з Латеєю, але від її мовчання йому ставало і зовсім незатишно. Нічого путнього для розмови в голову не приходило, але треба було хоч щось сказати…
— Мама буде задоволена ліками. Вона сподівається, що вони допоможуть для її колін.
— І сподівається вилікувати сина, чи не так? — Обі знизав плечима, вже шкодуючи, що затіяв цю пусту розмову.
— Так, пані.
Чаклунка глянула через плече:
— Я вже говорила матусі Шолк… Я сумніваюся, що від цього буде якийсь толк.
Обі теж так думав, оскільки не вірив, що йому потрібне лікування. У дитинстві він думав, що мати все знає краще і не буде давати йому ліки, якщо вони не потрібні, однак з тих пір багато чого змінилося. І мати більше не здавалася Обі такою мудрою.
— Вона ж повинна піклуватися про мене. І вона весь час намагається, щоб було краще.
— А можливо, вона сподівається, що це лікування допоможе їй позбутися від тебе?
Латея вимовила останню фразу бездумно, продовжуючи возитися з бутлями.
«Обі».
У Обі голова пішла обертом. Він не кліпаючи дивився в спину чаклунки. Досі така ідея ніколи не приходила йому в голову. Невже Латея сподівалася, що її засіб позбавить матір від бастарда?.. Мати ходила до Латеї в гості. Можливо, вони обговорювали це?..
Невже він, як недоумок, вірив, що ці дві жінки бажають йому добра, а все було навпаки?.. Може, вони давно виношували плани отруїти його?
Адже якщо з ним щось трапиться, матері більше не треба буде утримувати його. Вона часто лаялася, що він багато їсть. Час від часу вона заявляла, що їй доводиться працювати не стільки на себе, скільки на нього, і саме через нього вона не може зібрати грошей. А якби вона відкладала гроші, які доводиться роками витрачати на його лікування, то зараз би вже жила в затишному будиночку.
Але ж якщо з ним щось станеться, матері доведеться самій виконувати всю роботу…
А може, обидві жінки хотіли вбити його просто по злобі?..
Можливо, вони не продумали все так як слід, як вчинив би Обі. Мати часто дивувала його своєю простодушністю.
Обі спостерігав, як на рідкому волоссі чаклунки мерехтить відбите світло.
— Сьогодні мама сказала, що їй варто було б зробити те, що ви радили з самого початку.
Латея, наливаючи густу коричневу рідину в банку, обернулася через плече:
— Значить, тепер вона вважає так?
«Обі».
— А що ви радили мамі із самого початку?
— Хіба це не ясно?
«Обі».
У його жилах застигла кров, коли він все зрозумів.
— Ви радили їй вбити мене!
Він ще ніколи не говорив так прямо. Ще жодного разу він не насмілювався суперечити чаклунці — занадто боявся її. Але на цей раз слова були вимовлені ніби помимо його волі — таким же чином, як звучали в його мозку голоси, і він заговорив про можливе вбивство перш, ніж встиг подумати, чи розумно це.
Латею ж він здивував більше, ніж себе. Вона з сумнівом застигла біля своїх бутлів, пильно дивлячись на нього. Немов він перемінився у неї на очах… А може, так воно і було?..
Він раптом зрозумів: йому дуже подобається відчуття, коли говориш те, що думаєш.
Він ніколи не бачив раніше, щоб Латея запиналася. Можливо тому, що відчувала себе в безпеці, ходячи так близько навколо предмету розмови — це була безпека в тіні слів, які не виносилися на денне світло.
— Саме це ви завжди хотіли зробити, Латея, правда? Вбити виродка?
На худому обличчі чаклунки з'явилася жалюгідну подоба усмішки.
— Все не так, як тобі здається, Обі. — Зарозумілість і сповільнена вимова випарувалася з її голосу. — Все не так. — Вона зверталася до нього тепер як до чоловіка, а не як до незаконнонародженого цуценяти, якого лише терплять. Голос її звучав майже люб'язно. — Жінкам іноді краще живеться без новонародженого. Це не таке вже лиходійство, коли дитинка — ще немовля. Адже вони ще не справжні люди…
«Обі. Здавайся».
— Ви маєте на увазі, це було б простіше?
— Звичайно, — сказала вона, з готовністю хапаючись за його слова. — Це було б простіше.
— Ви хочете сказати, що було б легше… — Голос Обі зазвучав раптом з такою силою, якої він і сам не очікував. — Легше, поки вони не виросли і не стали достатньо сильними, щоб чинити опір?
Нові здібності, що вирвалися назовні, здивували його самого.
— Ні, ні, я зовсім не це хотіла сказати…
Однак він вважав, що чаклунка хотіла сказати саме це. В голосі Латеї зазвучала повага, нове і зовсім незвичне до нього відношення; вона заговорила поспішно, майже метушливо:
— Я тільки мала на увазі, що це легше, поки жінка не полюбила дитину, поки він не став особистістю. Справжньою людиною з розумом. Це легше в дитинстві, а іноді для матері і зовсім самий кращий вихід.
Обі безперервно дізнавався нове, але ніяк не міг скласти ці відомості в єдину картину. Він відчував, що нове розуміння має глибокий сенс, що він, Обі, на порозі важливих відкриттів.
— Як це може бути найкращим? — Латея перестала наливати рідину і поставила бутель на стіл:
— Ну-у… Іноді, коли народжуєш немовля, починається життя, повне поневірянь і для матері, і для дитини. Іноді це краще для них обох, щоправда…
Вона швидко підійшла до шафки.
А повернувшись з новою пляшкою, встала з іншого боку столу, щоб більше не перебувати до нього спиною. Ліки для нього змішувалося з порошків і рідин. Що це за речовини, Обидва не знав. Бутель, який принесла латея, містив одну з рідкісних речовин, які були йому знайомі, — сушені коріння гірських троянд. Вони допомагали від лихоманки і були схожі на коричневі зморщені кружечки з малюнком у вигляді зірки посередині. Латея часто додавала йому в зілля один такий кружечок. На цей раз вона насипала цілу жменю кореня, розтрощила його і зсипала крихти в наготовлюваний настій.
— Краще для них обох? — Запитав Обі.
Її пальці, здавалося, щось шукають.
— Так, іноді. — Було схоже, що чаклунка більше не хоче говорити про це, але не знає, як завершити розмову. — Іноді немовля приносить такі нещастя, що жінка не може їх винести. Народження тільки наражає на небезпеку її власне життя та життя інших дітей.
— Але у мами більше не було дітей.
Лате якийсь час помовчала.
«Обі. Здавайся».
Він прислухався до цього голосу, що раптом змінився і став набагато більш ясним.
— Не було… Але все одно ти був їй у тягар. Жінці важко наодинці ростити дитину. Особливо дитину… — вона примовкла і продовжувала: — Я тільки хочу сказати, що це було важко.
— Але ж вона впоралася. Я вважаю, ви були не праві. Правда ж, Латея? Ви були не праві. Не мама, а ви. Мама хотіла мене.
— І вона ніколи не вийшла заміж. — Латея розлютилася. Спалах гніву знов роздув тліюче в її очах полум'я зарозумілості і владності. — Може, якби… можливо, вийди вона заміж, і у неї з'явився би шанс мати нормальну повну сім'ю замість єдиного…
— Виродка?
На цей раз Латея не відповіла. Вона, схоже, вже шкодувала, що вийшла з себе. Злісний блиск в її очах потух. Трохи тремтячими пальцями вона поклала на долоню дрібку сушених бутонів, поспішно перетерла їх в кулаці і всипала в ліки. Потім взяла блакитний бутель і крізь його вміст подивилася на полум'я вогнища.
Обі зробив крок до столу. Латея підняла голову. Її очі зустрілися з його поглядом.
— Милостивий Творець… — прошепотіла вона, дивлячись йому в обличчя.
Він зрозумів, що вона говорить сама з собою.
— Часом, коли я дивлюся в ці блакитні очі, я немов бачу його.
