Юрій Юрійович, улюбленець жінок - Положій Євген (библиотека книг бесплатно без регистрации .txt) 📗
— …з управління у справах преси та інформації?
— Точно!
Славко зустрів звістку про домовленість з друкарнею спочатку недовірливо, а потім застережливо. «Щось тут не те, — сказав він, викурюючи чергову сигарету, — щось тут не те… Може, він хабара хоче? Десь тут велика собака порилась!»
В управлінні у справах преси та інформації, яке знаходилося в старій будівлі колишньої губернської друкарні, Юрія Юрійовича зустріли прохолодно. «Максимальний термін державної реєстрації ЗМІ становить місяць», — сказав противний дядько з обличчям послідовного кегебіста. «А прискорити?» — «П’ять днів. Й утричі дорожче». — «А за два дні можна?» — «Можна, — відповів чиновник презирливо. — Закон зараз такий, що за гроші можна все».
Не менш прохолодно було й на вулиці двадцять сьомого грудня, в день, коли Юрій Юрійович навідався до цієї негостинної державної установи: його рвані черевики зафіксували приблизно мінус п’ятнадцять.
Увечері годині о дев’ятій вони сиділи зі Славком в офісі, як завжди, пили чай й обговорювали, де взяти гроші на реєстрацію газети та інші проблеми побудови Всесвіту.
— А чому ти не куриш? Хочеш прожити довго? — допитувався Славко, якому хотілося перевести Юрія Юрійовича до своєї касти курців, не дочікуючись, поки Юрій Юрійович переведе його курити до коридору.
— Той, хто дотримується здорового способу життя, — посьорбуючи чай, відмовляв розважливий Юрій Юрійович, — той має величезні шанси зустріти здорову смерть. Тобто я хочу сказати, що на те, наскільки твоє життя буде довгим, куриш ти чи ні, я думаю, мало впливає. Справа, якщо говорити про куріння, не у бажанні прожити якнайбільше років, а у якості прожитих років. Погодься, тут є над чим замислитись!
— Так, але…
Раптом пролунав телефонний дзвінок, і це була навіть більша несподіванка, ніж необхідність реєструвати газету в офіційних органах — сюди вже як пару тижнів ніхто не телефонував, крім дружини Славка, яка лаялася так гучно, що було чутно навіть в коридорі за зачиненими дверима. Славко мовчки кивав головою, водив мишкою по столу, спостерігав за екраном монітора, курив сигарети, а коли проповідь про батьківський та подружній обов’язки сягала апогею, просто клав слухавку на стіл. Дружину можна було зрозуміти — з редакції до дому Славко з’являвся найкраще о першій ночі, а вже о сьомій ранку йшов на завод, при тому грошей ані там, ані тут не платили. Як він витримував такий ритм і такий тиск, Юрій Юрійович не розумів.
Славко пояснював такий феномен виключно власною конституцією та звичками — він був худий, як жердина, мало їв, багато курив і до всього ставився напрочуд філософськи. Певне, анекдоти про дизайнерів та програмістів, що стали з’являтися у ті часи, мали підґрунтя в особі саме таких людей, як Славко.
Телефон не замовкав, заважаючи розвивати тему банальності Всесвіту і пити чай.
— Візьми, будь ласка, — не відриваючись від монітора, попросив Славко, — вона тебе любить. Скажи, що я вже поїхав.
Юрій Юрійович взяв слухавку і приготувався почути назву місця, куди вони разом зі Славком і газетою повинні невідкладно йти, якщо за п’ять хвилин не розбіжаться по домівках.
— Так, — пожартував Юрій Юрійович, — редакція ділової еротичної газети «Проказа» на проводі.
— Юро, привіт, — замість високого жіночого істеричного вереску дружини Славка у слухавці звучав добре поставлений театральним училищем баритон. — Як справи? Ти ще на роботі? Це добре.
Дзвонив Добронравов. Нарешті! Юрій Юрійович від несподіванки не міг промовити жодного слова, хоча мав, ого-го як мав, що сказати — стільки справ вже зроблено, стільки терміново потрібно зробити!
— Юро, — продовжував Добронравов, — ти, певне, знаєш: у нас завтра презентація фірми. Дуже потрібно, щоб газета з репортажем про цю подію вийшла великим накладом до Нового року і потрапила до кожного городянина. Це життєво важливо для нашого спільного майбутнього, розумієш?
Юрій Юрійович, можливо, і розумів, але його турбували куди менш значущі питання, ніж просування бренду фірми — він безрезультатно шукав гроші у борг, щоб завтра заплатити за реєстрацію періодичного видання, яке пан Добронравов уже бачив прикрасою кіосків «Укрпошти».
— Миколо Миколайовичу, мені потрібні гроші на реєстрацію газети, — нарешті видавив із себе збитий таким натиском Юрій Юрійович. — Якщо завтра цього не зробити, то до Нового року ми точно не вийдемо. А у мене все майже готово.
— Гроші, Юро, будуть. Але пізніше, — відповів шеф і дидактично додав: — Гроші, Юро, у нашій справі не головне. Щоб до Нового року газета була. Старайтесь там. І той, коли реєструватимеш, потрібно назву іншу.
— Яку?
— «Газета Добронравова». Так ліпше звучить.
— А-а-а. — Юрій Юрійович спочатку навіть не знайшовся, що заперечити, але поки він набирав повітря до легенів, слухавка уже відповіла красномовним «ту-ту-ту».
Юрій Юрійович сів поруч зі Славком і тупо подивився в монітор:
— Бос телефонував…
— Ну, той що, гроші будуть? — Славко ні на мить не відірвав погляду від макета газети на моніторі.
— Колись будуть. Сказав, щоб до Нового року видали газету з матеріалом про презентацію фірми.
— От і чудово, — сказав Славко. — Не потрібно ламати голову, що поставити на першу сторінку. — Він був дуже практичний хлопець, як, проте, майже і всі дизайнери. — Я тут цікаву картинку підібрав, якраз наш формат, — і дістав із шухляди затяганий номер «Плейбою».
— І ще одне. — Юрій Юрійович аж зажмурився, очікуючи на Славкову реакцію. — Назву. потрібно поміняти.
Славко вперше за вечір скосив очі від монітора на Юрія Юрійовича — він був наче водій, що веде автівку складною трасою й не в змозі відірвати погляд ні на мить від крутих поворотів.
— Ти хочеш сказати, що я за день повинен зробити новий логотип? — Двомісячна робота, за яку ніхто ніколи не заплатить, в одну секунду пішла собаці під хвіст. — І яка ж буде нова назва?
— «Газета Добронравова», — видушив із себе Юрій Юрійович. У цей момент із невідомих причин йому дуже захотілося піти до туалету і там від душі поблювати.
— Твою маму… — вперше за два місяці вилаявся Славко. — Твою ж маму… містер Добронравов!
Гроші на реєстрацію газети Юрій Юрійович назбирав на базарі. Це видатне на той час місце, де можна було зустріти будь-кого — від колишнього двірника до майбутнього професора. Звісно, у Юрія Юрійовича тут працювало багато знайомих із університету. На допомогу деяких особливо душевних добродіїв він і розраховував.
— Що, ти кажеш, за газета? — вкотре перепитав кандидат психологічних наук Петро Іванович, порядна та на диво інтелігентна людина. — Еротичного спрямування?
— Так, — підтверджував найгірші сподівання рафінованої професури Юрій Юрійович. — Читачі нам писатимуть листи із запитаннями, а ви відповідатимете на найцікавіші з них на сторінках нашої газети.
— А якщо запитань не надішлють?
— Я вам придумаю. У мене їх багато з піонерського табору записано, — Юрій Юрійович скромно схилив голову. — Успіх гарантовано, Петре Івановичу, без сумніву! Ми гонорари платитимемо…
— Гонорари? — перепитав завідуючий кафедрою, перебираючи шкарпетки на прилавку. — Гонорари — це чудово! — Очевидно, між недостойним і непристойним, тобто між турецькою білизною у валізах і голими бабами на сторінках газети у голові кандидата наук точилася неймовірна боротьба. — Я подумаю.
Таким чином Юрій Юрійович півдня проходив із великим целофановим пакетом між торговими місцями, вишукуючи знайомих: розмовляв, про щось домовлявся, а люди кидали туди купоно-карбованці, він навіть не рахував, скільки їх там нападало. Коли він вже виходив із базару, раптом хтось його окрикнув:
— Юрію Юрійовичу!
Він обернувся і впізнав у довгов’язому міняйлі, що тримав у руках заламаний прес доларів, свого колишнього піонера Тєлєвного.
— Тєлік, ти? — не повірив своїм очам вожатий. Він ніколи б не міг уявити, що син начальника ОБЕПу може стояти на базарі і «ламати» на обміні долари, дурячи людей.
