Черлені щити - Малик Владимир Кириллович (читать полностью книгу без регистрации .txt) 📗
Він розумів, що важкого переходу з військом до Новгорода-Сіверського Любава не витримає. В Глібові залишити ні на кого… Відвезти до Переяслава? Але як на нього, Ігоревого конюшого, подивиться князь Володимир? Та й хто дасть там йому з Любавою притулок?
До Києва? До Києва недалеко. За ніч можна домчати. А там Самуїл, там боярин Славута. Це єдині люди, до яких вш може звернутися по допомогу. Отже, до Києва. А що скаже князь Ігор? Як він розцінить його втечу? Та й коня князівського доведеться забрати. Бо на чому ж поїде Любава?
І все ж єдиний шлях — до Києва! І хай розцінює Ігор цей вчинок, як хоче!
— Що зі мною, Жданку? — спитала Любава, піднімаючи голову.
Ждан допоміг їй підвестися.
— Ти поранена! Той негідник дістав тебе мечем!..
— Що мені робити? Дідуся немає, я поранена… Куди ж мені подітися, Жданку?
— Не журися, я тебе не покину Ми зараз поїдемо звідси… В Київ!
— У Київ?
Там у мене є знайомі. Вони допоможуть нам… Чи ти зможеш їхати на коні? Рука дуже болить?
— Болить… Але ж їхати треба?
— Треба, люба… Бо інакше — смерть!.. І то — їхати якнайшвидше! Щоб не повернулися ті розбійники та не застали нас тут!
— Тоді подай мені кожуха і хустку — я одягнуся! Та в суднику хліба візьми на дорогу…
Ждан допоміг їй одягнути кожушину, запнув хусткою, собі в кишеню засунув окраєць хліба.
— Ходімо!
Надворі, побачивши мертвого дідуся, Любава знову почала плакати. Жданові довелося силоміць вивести її на вулицю і посадити на коня.
— Тримайся міцніше! сказав, заправляючи дівочі чоботята в стремена.
Потім сам скочив у сідло і поза хатиною рушив униз, до лугу, де до самого лісу темніли кущі верболозу та обрідного вільшняка…
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
1
Вранці, зі сходом сонця, Ждан і Любава по кризі перебралися через Дніпро. Звивистою стежиною піднялися до Аскольдової могили, а там і на гору, в Угорське. Звідси вже крізь голі вершини дерев просвічувалися золоті хрести київських соборів.
Стомлені коні звернули на широку наіжджену дорогу. Любава ледве трималася в сідлі. Лице її змарніло, темні очі погасли, пухкі, колись рожеві губенята пошерхли, запеклися, вкрилися смагою, ліва рука безживно звисала вздовж тулуба. Рана і верхова їзда зовсім вибили дівчину із сил.
Ждан їхав поруч і підтримував її за стан.
— Потерпи ще трохи, люба, потерпи, — шепотів. — Вже скоро… Ось-ось доберемося!… А там Самуїл знайде знахаря чи знахарку…
Він страждав разом з нею. У неї боліла рука, у нього — серце.
Іноді дивно трапляється з нами: раз чи двічі зустрінеш випадково людину, поговориш з нею — і прихилишся до неї чи полюбиш на все життя. А особливо, коли це дівчина, що з першого погляду запала тобі в душу. Та ще коли ці зустрічі такі незвичайні… Отак і Любава несподівано ввійшла в Жданове життя ясною зорею і стала раптом такою рідною і дорогою, що без неї Ждан уже себе й не уявляв.
Полишивши по ліву руку Клов, вони виїхали на високе узгір'я.
Стояв погожий передвесняний ранок. З-за Дніпра піднімалося чисте відпочило сонце. Над Києвом, що відкрився їм за широкою долиною, здіймалися в голубе небо веселі сизуваті дими. Під кінськими копитами лунко похрускував молодий льодок…
Нарешті Київ. Знайома вузька вуличка. А ось і Самуїлова оселя.
На гучний стукіт ворота відчинив сам господар. І аж сторопів, уздрівши Ждана і Любаву.
— Ви? Яким вітром? От не ждав! Заїжджайте, заїжджайте, дорогі гості! — Рум'яний після теплої хати, простоволосий, в кожушку наопашки, він щиро зрадів їхньому приїздові і на радощах метушився, куйовдив чуба, потирав руки, а завівши коней до двору, поглянув пильно на Любаву, що мовчазно сутулилася в сідлі, і злякано вигукнув: — Та на тобі лиця немає, дівонько! Що сталося?
Ждан миттю зіскочив на землю, зняв дівчину з коня.
Вона поранена, дядьку Самуїле. їй потрібен знахар, щоб кров замовив, затамував… Цілу ніч ми їхали сюди з Глібова. Князь Ігор узяв його на щит і всіх вирубав…
— Князь Ігор? Усіх вирубав? З чого б то?
— Я потім розповім, дядьку Самуїле, а зараз рятуймо Любаву! Ти бачиш — ледве на ногах тримається…
— А так, а так, — заспішив Самуїл і, гукнувши конюшого, звелів доглянути за кіньми, а сам, як був напівроз дягнений, простоволосий, повів приїжджих з двору. — Ходімо до Славути… Хай він подивиться.
Незважаючи на ранній час, боярин уже сидів за столом і щось писав. Самуїл ще з порога сповістив:
— Вуйку, порятуй цю дівчину… Це Любава, з Глібова… Я розповідав тобі, як вона з дідусем пригостила нас, коли ми з Жданом замерзали в полі.
— Що з нею?
— Вона поранена в руку, боярине, — сказав Ждан.
— Роздягніть її і посадіть ось сюди, на лаву, — кивнув Славута і, відчинивши двері, гукнув кудись у внутрішні приміщення: — Текле, Хорошку, принесіть гарячої води, чистого полотна та мою скриньку із зіллям! І приготуйте нам сніданок!
Поки Ждан знімав з Любави кожуха, боярин теж роздягнувся, залишившись в одній сорочці, засукав рукави і торкнувся Любавиної пов'язки.
Дівчина скрикнула, закусила губу.
- Їй боляче! — вигукнув Ждан і кинувся наперед, мовби хотів відсторонити боярина від пораненої.
Але той поглядом зупинив його.
— Хто тобі ця дівчина, отроче?
Ждан почервонів. А Самуїл хитро прискалив око, як він робив це тоді, коли мав що сказати, але волів краще промовчати. Та спостережливий старий, не дочекавшись відповіді, усміхнувся:
— А-а, зрозуміло, — кохана! — і серйозно додав: — Звичайно, Ждане, їй буде боляче, бо рана, видно, глибока, — ген скільки крові витекло… Але ж треба потерпіли, — і погладив дівчину по голові. — Правда ж, Любаво? Потерпиш?.. Лягай, голубонько!
Він підклав їй під голову подушку, а сам сів поряд на стільці. Тим часом немолода повновида жінка, певно кухарка, внесла жбан гарячої води, а Хорошко, підліток років чотирнадцяти, — сувій полотна і ящик, наповнений різними знахарськими причандаллями та маленькими горнятками з мазями. Поставивши все це на підлогу, вони обоє одразу ж вийшли.
Ждан шепнув Самуїлові на вухо, показуючи на Славуту:
— Він і знахарює?
— Він усе вміє, він до всього здатний… Знахарювати вміє теж… Та куди тим знахарям! Він учився у ромейських лікарів, а тепер і їх заткне за пояс! Князь і княгиня, коли треба, посилають по нього, бо має він легку руку, — теж шепотом відповів Самуїл. Ось чому я привів вас сюди…
Славута ножицями обережно розрізав просякнуту кров'ю, заскорублу пов'язку, що прикипіла до рани, потім водою із жбана добре змочив її, щоб розм'якла, і тільки тоді рвучким рухом віддер від тіла.
З рани хлинула кров. Любава затрепетала, скрикнула і знепритомніла. Ждан теж здригнувся і застогнав, ніби то йому так заболіло.
Славута застережливо похитав головою.
— Нічого, нічого, від обмороку не вмирають. Зате сукровиця та порчена кров зійдуть… А це на ліпше.
Він відрізав довгий шмат тонкого вибіленого полотна, густо намазав його маззю, що пахла і воском, і медом, і цибулею, і корінням лепехи, і ще якимсь зіллям, і туго обмотав руку.
Любава розплющила очі, тихо запитала:
— Де я? Що зі мною? Славута погладив її по щоці.
— Все гаразд, голубонько. Найгірше позаду… Та ти лежи, лежи, відпочивай поки що. А ми тут поприбираємо, погомонимо трохи, а Текля тим часом сніданок подасть — підкріпимось, і тобі відразу стане легше. А потім заснеш…
Поки Хорошко прибирав у хоромині, Славута прикрив Любаву барвистою ковдрою і запросив чоловіків сісти біля столу.
— Ну, Ждане, ти з далекої дороги. Де бував, що видав, що чував? Бачу, не добро занесло тебе з Любавою до Києва… Все, все розповідай!
Чим довше говорив Ждан, тим смутнішими ставали очі старого боярина, тим більше нахмарювалося його високе чоло. А коли розповів, як Ігор узяв Глібів, як, не жаліючи ні жінок, ні дітей, ні старих, винищував усіх до ноги, затулив обличчя руками і з болем прорік, простогнав:
