Черлені щити - Малик Владимир Кириллович (читать полностью книгу без регистрации .txt) 📗
Серце його клекотало.
— Що будемо робити, братіє? — промовив зблідлими устами. — Як покараємо зухвальця?
Всі мовчали. Вирішувати мав він. Він старший тут.
— Йдемо на Переяслав! — вигукнув Ігор. — Я не прощу Мономаховичу такого підступного нападу! Я покажу йому, як зачіпати сіверських князів, як ставати на прю з Ольговичами! Я візьму приступом Переяслав і розорю його дотла!.. Всеволоде, ти підеш зі мною?
Той похмуро втупився в землю, насупив густі чорні брови, випнув важке підборіддя. На його крупному, твердому, мовби витесаному з дуба обличчі зараз явно пробивався розпач. Іти проти князя переяславського? Рідного брата жони, княгині Ольги! Проти свояка?
— Ігорю, як же я можу? Ну, сам подумай! — він безпорадно розвів руками. — Не минуло ще й п’яти років, як я одружився з Ольгою, його сестрою…
Ігор усміхнувся… Всеволод і тут залишився вірний собі — чесний, добрий, прямий. Не чіпай його — буде лагідний, мов дитина. А зачепи — ошаленіє, ніби дикий тур, і не буде йому впину.
Ігореві було досадно, що Всеволод відмовляється від походу на Переяслав, та він страшенно любив молодшого брата і не хотів робити йому прикростей. Тому сказав:
— Ну, як хочеш! Не йди!.. Тоді бери полон і прямуй додому! А ми з Володимиром, сином, повернемо на Переяслав! Провчимо зарозумілого Мономаховича!
Він тут же розпорядився піднімати військо і рушати в путь.
— Ждане, коня мені!..
Три дні й три ночі Ігор шаленів, не знав спокою — гнав рать все вперед і вперед. Швидше! Швидше! Ніби його пекло вогнем, ніби боявся, що Володимир Глібович втече під захист Рюрика або ще далі — аж у Володимиро-Суздальську землю під крило свого могутнього дядька Всеволода.
Йому так хотілося зустрітися зі своїм кривдником віч-на-віч! У поєдинку! І бог свідок, не здержав би він руки! О ні, не здержав би!
По дорозі думав було розорити всі Володимирові села й городи, забрати людей, добро… Та не зустрів жодного села, жодного містечка, де б можна було помстою облегшити душу, — після половецьких наїздів уся східна частина Переяславщини лежала в руїнах і попелищах.
Ігор задумався: куди йти? На Переяслав? Зопалу мав намір обложити і штурмувати Володимирову столицю. Та здоровий глузд підказував, що облога може затягнутися на багато днів або й тижнів, настане весна, бездоріжжя, безкорм’я… Так і поразки можна зазнати. Тоді повернув на Глібів, невеликий молодий город, закладений Володимировим батьком — князем Глібом, сином Юрія Долгорукого.
6
Ждан виїхав з лісу слідом за князем, ведучи на поводі запасного коня. Глянув — і серце його завмерло. Це ж Глібів! А там — оселя діда Живосила, там десь Любава…
Ігор зупинився на пагорбі, піднявся на стременах і мечем показав на город.
— Дружино моя! Вої! Ось перед вами Глібів — отчина Володимира, вашого кривдника! Візьміть його! І не жалійте нікого — ні чоловіків, ні жінок, ні дітей! Все там, що здобудете, ваше! Вперед — і хай тремтить і плаче князь переяславський!
Грізний бойовий клич пролунав у відповідь на ці слова:
— Вперед, сіверяни! За князя!
В ту ж мить здригнулася і застогнала під кінськими копитами земля. З гиком, свистом, криками рушили на Глібів Ігореві сотні, охоплюючи півколом принишклий посад.
На дерев'яній церковці раптом лунко забив на сполох дзвін, заметушилися по дворах і на вулицях люди, болючим розпачем полинув у небо дитячий вереск і жіночий зойк.
Нападники промчали до фортеці і, поки варта прийшла до тями, ввірвалися в браму, як вихор. Покотилися в сніг, під ноги коням, нечисленні захисники города, що не ждали нападу, а за ними почали падати, мов скошена трава, і мирні жителі.
Захоплений могутнім виром, Ждан мимоволі опинився на одній з вулиць. Що тут робилося! Сіверяни накидалися на глібівців, як на своїх найлютіших ворогів, топтали кіньми, рубали мечами, кололи списами, в'язали арканами. Ні дитячий плач, ні жіночі благання, ні чоловічі прокльони не спиняли їх.
А що ж станеться з Любавою? Що з дідусем Живосилом? Смертельна небезпека загрожує і їм!
Ждан вибрався з пекла, що кипіло довкіл, і щодуху понісся на околицю посаду. Ось і знайома хатина! Біля двору — пара осідланих коней. Отже, нападники добралися й сюди! Важке передчуття стиснуло юнацьке серце. Невже запізнився? Накинув на кілок поводи коней — свого і княжого, запасного, птахом злетів з сідла, ударив ногою хвіртку.
Вбіг у двір — і вжахнувся: поперек протоптаної в снігу стежини лежав горілиць, обличчям до холодного сонця, дід Живосил. З його розкраяної голови тоненькою цівкою стікала кров. Легкий вітерець куйовдив сиву бороду, а худа, жилава рука стискала сокиру, якою старий, певно, оборонявся. Над ним схилився лучник з молодшої дружини і стягнув з мертвого чоботи.
Не тямлячи себе, Ждан вирвав меча і плазом оперіщив грабіжника по крижах, аж той застогнав і засторцював носом у сніг. Потім ще й копнув ногою під бік.
— Мерзотнику, я уб'ю тебе!
Той було схопився і собі за меча, але, впізнавши княжого конюшого, заблагав:
— Не вбивай мене! Не вбивай! Князь же дозволив… Та й чинив опір цей старий… Коли б мовчав, не зачепив би я його…
В цю мить з хатини донісся розпачливий дівочий зойк. Любава! їй загрожує смертельна небезпека! Ждан прожогом кинувся у розчинені двері. По хатині літав білий гусячий пух, а серед нього, як серед метелиці, виднілася невисока, але коренаста постать ще одного нападника, що мечем сторчма штурляв у куток, куди, затулившись подушкою і відбиваючись рогачем, затиснулася Любава.
— Облиш дівчину! Геть звідси! — шарпнув його за плече Ждан.
Низькорослий, гостроносий лучник ошаліло витріщився на несподіваного супротивника. Бачив, що свій, але не впізнав.
— Ти хто? Не заважай! Ця дівка моя!
Міцний удар в обличчя приголомшив його. Але й розлютив. Він відступив від Любави, бо бачив тепер нового і далеко небезпечнішого супротивника.
— Ти що, хлопче, не здурів часом? Чи жити набридло? Виходь надвір — там поговоримо, бо тут ніде й мечем замахнутися!
Другий, ще міцніший удар відкинув його в сіни. Там він торохнувся об драбину, звалив собі на голову полицю з мисками та горщиками і, лаючись та кленучи незнайомця, вискочив надвір і підняв меча.
— Ну, виходь! Тут я тебе й порішу!
Але до нього підбіг його товариш і потягнув з двору.
— Степуро, тікаймо! Ти знаєш, з ким маємо діло? З княжим конюшим! Дізнається князь — біда буде! Цур йому й пек! Ліпше не зв'язуватися!
— Він же мене вдарив, Гаврилку! Та ще як ударив! І за кого? За якусь дівку! Я йому цього не прощу! — кричав розлютовано Степура.
Але більш поміркований Гаврилко витягнув його на вулицю, змусив сісти на коня, і за якусь хвилину вони вже зникли в кривих завулках.
Тим часом Ждан кинувся до Любави. Та дівчина не впізнала його і, піднявши перед собою закривавлені руки, закричала:
— Не підходь! Не чіпай мене!
Ждан зупинився.
— Любаво! Любавонько! Ти поранена? Ти не впізнала мене? Я Ждан… Пам'ятаєш?
Любава замовкла, пильніше поглянула на свого визволителя. В її розширених від болю і жаху очах враз щось здригнулося, з них бризнули сльози, лице обм'якло, просвітліло, і вона з криком кинулася зі свого кутка до хлопця.
— Жданку! Невже це ти?.. Звідки?.. Ти врятував мене від тих бузувірів… Жданку!.. Що ж це робиться? Свої своїх рубають! Як дикі звірі… Дідуся зарубали… А-а-а!..
Вона схитнулася і важко осіла на долівку. Лівий рукав сорочки потемнів, набухнув кров'ю.
Ждан переніс її на піл, шматком полотна, що висіло на жердині, перев'язав рану, бризнув холодною водою в обличчя. Любава розплющила очі і, не розуміючи, що з нею, довго лежала непорушно. Ждан теж мовчав. Перед ним раптом постало питання: а що далі? Куди подітися з пораненою дівчиною? Хто їм допоможе? Хто вилікує? Де знайти знахаря чи знахарку, щоб затамувати і заговорити кров? Спочатку, коли мчав до цієї хатини над лугом і коли розправлявся з грабіжниками, не думав, що буде потім, як бути з Любавою. Головне було — врятувати. Тепер врятував. А далі? Залишити у Глібові? Взяти з собою? Ні те, ні інше не підходить. Коли б не поранена…
