Зорі падають в серпні - Сизоненко Олександр (бесплатные серии книг .TXT) 📗
— Так, кажеш, Хелл викликає? — перепитав Муратов. — Нарешті я вирвуся на волю.
Оса, крокуючи поряд, помовчав, потім зітхнув:
— А по-моєму, брешеш ти, Шакале. Все одно шкода кидати оце все, до чого звикли за стільки років.
— За чим шкодувати, Оса?
— А хоч би й за мною, — буркнув Оса.
Шакал, повернувши в його бік голову, пильно і довго дивився на худорлявого, легкого на ногу Осу і нічого не сказав. Уже перед кабінетом він подав Осі руку.
— Будь здоровий, Оса!
— Прощавай, Шакале. Може, ще зустрінемось в цьому світі: він став тепер дуже тісним.
— Навряд. Кажуть, наші, вийшовши за оцю браму, ніколи не зустрічаються.
— Хто знає? Нам це невідомо.
Двері розчинились. На порозі стояв Хелл в сірому костюмі і поряд з ним незнайомий високий чолов'яга з довгими руками. Обличчя його, колись, очевидно, вугрувате, поцятковане дірочками, кольором нагадувало велетенську нечищену картоплину. Ніс — неприродно кирпатий, із сплющеним переніссям, низький міцний лоб і брита голова видавали в ньому класичного боксера-професіонала.
— Одначе, — весело почав Хелл, — ти щось забарився, Шакале. Я викликав тебе… — Хелл підніс до очей руку з годинником. — За десять хвилин, Шакале, ти повинен зібратися і бути в машині. Поїдемо разом з Хертвігом, — Хелл вийшов у сусідню кімнату, а Шакал кинувся бігти.
— Заждіть, — зупинив його Хертвіг, пожувавши губами, подумав і додав: — На потім не лишайте нічого. Ви більше сюди не повернетесь.
Хертвіг вів машину сам. Це був відкритий білий лімузин, виготовлений за спеціальним замовленням. Все в ньому виражало розкіш: і видовжений кузов таких чудових і довершених форм, наче його робили скульптори, а не штампувальники на заводі, і тоненький руль із слонової кістки, і прозорі екрани приладів, і оббивка з вишневого плюшу. Переключати швидкості Хертвігу не було потреби, та для цього й важеля не було — все робилося автоматично.
Чорна асфальтована дорога бігла поміж лісами й блищала, відсвічуючи вдалині їхньою зеленню, а машина летіла над дорогою і ніби не торкалась її. Коли закриєш очі, здається, що машина стоїть — ніякого гойдання і ніякого звуку, тільки чується якесь м'яке гудіння, наче поряд працює настільний вентилятор. За широкими плечима Хертвіга в'ється синій димок — він курить сигару, поза розслаблена, руль він тримає за нижній зріз лівою рукою, права лежить на колінах, наче, втомившись, спочиває.
Хелл сидить поряд з Юрієм, теж курить і нудьгуючи дивиться на гори. Вкриті лісами, вони нагадують велетенських звірів у темному хутрі, і здається, вони ще ось полежать трохи, а потім зведуться і рушать важкою ходою по землі, підминаючи під себе міста й села. Підуть табуном, що здатен стоптати всі сади й дороги, випити ріки й озера.
А над лісистими горами зводяться в небо далекі сріблясті вершини. Вони здаються прозорими, вони наче просвічуються наскрізь, і там, десь усередині них, наче в кришталі, грають і ламаються тіні від хмар, промені сонця і голубінь неба. Вони легкі й вічні, оці білі піднебесні вершини. Вітри закручують на них хмари, наче біляві кучері, і то здувають їх, — і тоді снігові вершини стають ясними й білими, наче всміхаються світові, то закривають темними хмарами сонце, — і гори тоді синіють, наче від злості, насуплюються, і хоч тут, у долині, світить сонце, від того видовища стає холодно, моторошно. Все мелькає, летить і щезає позаду — і котеджі, і мости, і містечка з садами. Машина підминає під себе дорогу, наче вона страшенно проголодалась і ковтає її. Близькі, вкриті лісом гори пливуть назустріч, обертаються, відпливають назад і змінюють одна одну, а далекі кришталеві вершини лишаються нерухомими, беззмінними, як небо. Машина мчить і мчить, а вершини все дивляться на неї, все не зводять білястих очей, наче спеціально стежать, куди вона їде. І здаються ці кришталеві гірські вершини чимось найголовнішим отут, вічним, як життя, а все інше, все, що мелькає понад дорогою і щезає безслідно, — це метушливі і прекрасні дрібниці.
Всю дорогу в машині мовчали. А коли вона в'їхала на подвір'я, Хелл спитав Хертвіга:
— Скільки днів у тебе лишилось?
— Днів три, — задумливо і похмуро відповів Хертвіг, але раптом обличчя його розпливлося в усмішці, і Юрій здивувався: навіть оце некрасиве обличчя здатне було робитись привабливим. Хертвіг усміхався, повернувши голову до будинку. Муратов і собі глянув туди і побачив невелику, тоненьку жінку чи скоріше дівчину, що сходила з веранди. На ній було простеньке платтячко, біле з крупним синім горошком, і білі спортивні черевики. Худеньке кирпате обличчя облямоване пишним темним волоссям, недбало зачесаним на проділ. В першу секунду Юрій не зрозумів, у чому її принадність. А тільки від оцієї неяскравої простої жінки не можна було відвести погляду. Вона підходила до машини швидко, легко, і широка довга сукня, ледве поспіваючи, летіла за нею білою поцяткованою хмаркою, обгортала її міцні, стрункі ноги, а великі зеленуваті очі в якомусь одвічному подиві гляділи на Хертвіга. Вони, здається, не помічали ні Юрія, ні Хелла, ні краси, що обступала віллу горами, лісами, обіймала небом, віяла пахощами квітів, які збіглися в оце подвір'я чи не з усіх гір і сповнили його веселими барвами. Оці. очі, мабуть, і робили її красивою. Коли жінка підійшла ближче, Юрко помітив, що очі в неї стомлені, облямовані легенькими зморшками в куточках. Під очима лягли великі тіні, і через те вираз обличчя був печальним. Тепер вона вже не здавалася такою молодою, але ще більше ніжності викликала в Юрковому серці, і він вперше в житті відчув непереможне бажання обійняти цю стомлену жінку, і сам здивувався цьому бажанню.
— Чого ти поїхав так рано? — з докором говорила вона Хертвігу і ласкаво дивилась на нього, наче шукала якихось змін в його обличчі.
— Треба було, — грубувато відповів Хертвіг, одвівши очі і насупившись. — Чого ж ти не вітаєшся?
— А-а, містер Хелл! — жінка почервоніла й подала Хеллові руку. — Пробачте мою неуважність. Я ж ніколи не бачу оцього пройдисвіта, — щиро зізналась вона, кивнувши на чоловіка. — Вчора увечері прилетів, а на світанку вже його немає. А це хто? — глянула вона на Муратова. — Мабуть, новачок? Боже, яке славне дитя, — вона з сумом дивилася на Юрія і хитала головою.
— Добре дитя! — весело вигукнув Хелл. — Йому вже за двадцять років.
— А що ж, це не дитя? Не зрівняти ж його з вами! Нашому синові теж двадцять, але він ще просто хлоп'я.
— Але досить, Ліззі, — нахмурився Хертвіг. — Ну, кому потрібні твої балачки?
— Я вже мовчу і запрошую вас до сніданку, — вона взяла Хелла і Юрія під руки і повела на веранду.
— Пошта була? — спитав Хертвіг, плентаючись позаду.
— Ой, я й забула! Прийшла телеграма із Штатів.
— Із Штатів? Ану, давай її сюди!
Дружина принесла телеграму. Хертвіг довго читав її, беззвучно ворушачи губами, і повільно повернувся до Хелла.
— Треба зараз же летіти в Малу Азію.
Хертвіг керував американською агентурою спеціального призначення, мав великий досвід в цій справі, а в своєму середовищі — авторитет неабиякого спеціаліста. Він все життя мотався по світу на літаках — з країни в країну, з континенту на континент і, поснідавши у своїй альпійській віллі, не знав, де він буде обідати: в Скандінавії чи Малайї. Тому треба було поспішати.
— Веди в кабінет, — запропонував Хелл. — Щось, мабуть, трапилось?
— А сніданок? — спитала Ліззі.
— Потім, потім, — заспокоїв її Хелл і пішов слідом за Хертвігом у будинок.
Стіни, облямовані полірованим горіхом, потемнілі старовинні картини в золотих рамах, килими і овальні люстри — все було якесь таємниче і дихало на Юрія віками. В кабінеті йому перш за все кинувся у вічі широкий і довгий, як плац, письмовий стіл, що нагадував чимось рояль, за ним — важкий приземкуватий сейф. На підлозі ведмежі і тигрячі шкури, на стінах оленячі роги й мисливські рушниці, опудала птахів.
