Справа № 3-172 (г) відновлюється - Крупенкін Віктор Іванович (читать книги онлайн без .txt) 📗
– А все ж граєш… – зауважив Чилікін.
– Кину, от побачиш, – гаряче запевнив Клюєв. – Я, дружок, взяв твердий курс на сімейне життя. Да-а! В гості наречену, коли хочеш знати, чекаю. А вона зразу мені кругом скомандує, коли дізнається, що я знову ва-банк ходжу. Вона в мене така. Але ти ж сам знаєш, що на гроші я не граю. Вже покінчено.
– Покінчено, та не міцно.
– Ти дивися, Катерині моїй не бовкни, – стривожено попередив Чилікіна Клюєв. – А то при всіх мені концерт уповільненої дії влаштує. Незручно буде. В газеті ж про мене писали як про передовика. Весь мій авторитет тоді в очах трудового люду лусне. Дівчина вона серйозна. Побачиш, закохаєшся зразу: сама чорнява, а очі так і грають, так і грають. Рідкісний екземпляр кращої половини людства. Вмирає за мною.
Дмитра розсмішило це вихваляння Клюєва. Він іронічно промовив:
– Так уже й помирає.
– Не віриш? – квапливо поліз в кишеню піджака Клюєв і витяг фотокартку. На ній дійсно була зображена красива дівчина з виразними темно-карими очима, золотистою товстою косою і лебединою шиєю. На зворотному боці фотокартки ледь виднівся вилинялий напис:
«На згадку милому Колі на все життя. Пам'ятай і знай, я завжди з тобою. Обмова мені не страшна. Я твоя. Чекаю твого повернення. Катя».
– Ну, що скажеш? – з почуттям неприхованої гордості запитав Клюєв.
– З нею ти людиною станеш, – серйозно відповів Чилікін, повертаючи йому фотокарточку.
– Так-то, ударнику! – сплюнув крізь зуби Клюєв і піднявся з каменя. – Дякую за тютюнець. Міцний, клятий, не те що цигарки. Піду тепер заправлятись: пару тарілок борщу та каші врубаю. А то моя Катюша не любить, коли бачить на мені самі кістки та шкіру. В загс піти відмовиться…
Він попрямував у глиб котлована – високий, у клітчастому піджаку і збитій набік поношеній мічманці, колишній шулер і хуліган, що володів тепер безцінним даром – коханням чудової дівчини. І це кохання, міцне й вірне, допоможе йому стати порядною людиною.
Дмитро зостався сам. Грубувата розповідь Клюєва про свою наречену роз'ятрила його власні рани, збудила спогади про власне недавнє щастя, про перший поцілунок під мерехтливими весняними зорями. Як хороше було тоді стояти на березі великої ріки, відчувати на своїй щоці м’яке дівоче волосся, бачити її миле збуджене обличчя з легким рум'янцем і великі виразисті очі. Ех, Тамара, Тамара!
Дмитро познайомився з нею на будівництві Куйбишевської ГЕС. Ця весела струнка полтавчанка приїхала на велике будівництво з тихого українського села. Вони познайомились якось на молодіжному вечорі. Дівчина була без подруг, він – без друга. Помалу розговорились, разом вийшли з клубу. Дмитро провів Тамару до гуртожитку. А на другий день вона зустріла хлопця на будівельному майданчику, як давнього знайомого. Не помітили, як стали дорогими одне одному. Після зміни він забігав за нею в гуртожиток, і вони вдвох довго бродили на околицях робітничого селища, взявшись за руки, як діти, щасливі, закохані. Коли Дмитро затримувався, вона чекала його на лавочці у скверику будівельників. І тоді бігла назустріч по алеї, радісна й нетерпляча. Вони любили після кіно чи концерту вийти на берег Волги і, обнявшись, постояти над рікою, милуючись її вечірніми вогнями. Там на березі він вперше поцілував Тамару. Дівчина не образилась, не відштовхнула од себе, а навпаки, довірливо пригорнулась до його грудей і ледве чутно прошепотіла: «Люблю». Дмитрові вперше подарувала це трепетне слово дівчина. Він був несказанно щасливий і дуже зворушений. Йому подобалась весела й хазяйновита Тамара, опромінена внутрішнім світлом ніжної краси. Безумовно, вони були б щасливими у житті і для цього мали все: молодість, любов до праці, чисте велике кохання. І як би духовно зріс Дмитро, якби не піддався був малодушшю, не схибив знову… Нелегко було йому кинути будівництво, але він все-таки це зробив. Нічого не сказавши Тамарі, розрахувався і виїхав в інше місце, щоб не кривити душею. Адже приховувати від неї своє минуле він не мав права, а розповісти боявся. Йому здавалося, що Тамара відвернеться од нього. От він і втік від свого щастя, раптовим від'їздом розрубав складний вузол своїх відносин з Тамарою.
А тепер, крім усіх його переживань, є ще й ниючий біль розлуки з коханою. Чи зустріне він ще у житті таку дівчину, як Тамара? Про те, щоб повернутись до неї, Дмитро і не думав.
Лежачи на фуфайці серед розбитих брил граніту, Чилікін в душі заздрив вилицюватому Клюєву. Скоро до нього приїде Катя, забере його додому. Вони відсвяткують гучне весілля і заживуть під одним дахом спокійно й радісно, по-людськи хороше. І назавжди забуде Клюєв своє минуле. А Тамара на вдачу така, як Катя. Коли б Дмитро признався їй, можливо, й заспокоїлося б його серце, закінчилися б усі муки…
– Чилікін, ти що, заснув, не обзиваєшся? Давай до начальства. Чого дивишся на мене? Терміново викликають тебе, – почувся голос шофера, який возив на новенькому ГАЗ-67 головного інженера кар'єру.
Дмитро здригнувся, наче його вдарили батогом. «Яка це термінова справа у головного інженера до мене? – подумав він. – І в обличчя мене не знає, а кличе до себе. Може. Клюєв має рацію. Можливо, справді мене вирішили преміювати?»
Та хвилювання чомусь не минало. Навпаки, навколишня тиша, вилискуюче від швидкої ходи обличчя посланця посилювали тривогу. Дмитро встав на ноги, поволі підняв з землі фуфайку, струсив з вицвілих штанів крихти граніту і пішов слідом за водієм.
У наспіх збитій з дощок конторі кирпатенька секретарша якось загадково подивилася на Дмитра і пішла доповісти головному інженеру. Повернувшись, підкреслено ввічливо сказала:
– Заходьте, Чилікін.
Дмитро, засунувши в кишеню картуза, зайшов до кабінету і не побачив привітної посмішки на добродушному втомленому обличчі головного інженера кар'єру. Він зустрівся з настороженим суворим поглядом.
– Тут до вас з Криму приїхали… Хочуть поговорити…
При згадці про Крим Дмитро відчув, як відхлинула кров йому од обличчя. Раптово спітніли долоні рук. За якусь долю секунди в пам'яті промайнули вечірні вогні Євпаторії, квартира Волкової на Роздольній вулиці, розгублений погляд сонного Вітковського і потемніле, перекошене обличчя Ключини. Потім згадалися слова товстенького лікаря, приїзд судекспертів, виклик до прокуратури. Все пружне мускулисте тіло Чилікіна враз обм'якло, в роті відчувся огидний металевий присмак. Але Дмитро переборов раптову слабість і спокійно запитав:
– А хто це хоче зі мною бачитись?
– Я, – почувся ззаду приємний чоловічий голос.
На середину кабінету вийшов гарний на вигляд юнак, років двадцяти семи, високий, плечистий, з непокірною шапкою золотих кучерів на голові.
– Щось я вас не пам'ятаю, – кинув на нього Дмитро меткий погляд темних очей і відразу насторожився.
– Охоче відрекомендуюсь, – стримано промовив незнайомий. – Слідчий Крилатий.
ПЕРШИЙ ДОПИТ
Поки кирпатенька секретарша відчиняла сусідню кімнату, Чилікін гарячково копався в здогадках, навіщо він потрібен кримському слідчому? Невже в справі Ключини? Але ж вона припинена за відсутністю злочину. Так йому сказала сама Тулякова, коли востаннє викликала в прокуратуру. Може, стала відомою історія з підробкою атестата? Але через такі дрібниці навряд чи послали б працівника обласної прокуратури в це далеке відрядження. А одеська подія у сквері нічого спільного з Кримом не мала, щоб нею цікавився слідчий із Сімферополя.
– Будь ласка, – захопленим поглядом провела гостя секретарка, відчиняючи двері порожньої кімнати.
– Дякую, – злегка схилив Крилатий кучеряву голову. От і прийшла відповідальна хвилина у веденні повторного слідства справи 3-172 (г). Стане допит Чилікіна поворотним пунктом в ході всього слідства чи зостанеться вірним висновок слідчого Тулякової? Адже до самої цієї зустрічі на кар'єрі Крилатий не міг поки що відповісти на основне питання: який Чилікін зараз, хороша він людина чи погана, злочинець чи ні в чому не винний робітник?
