Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Гудкайнд Террі (читать книги бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
Як він і очікував, стражники відразу почали вихвалятися своїми успіхами.
Послухавши ці розповіді, їх товариші заявили Річарду, що нечесно надавати подібні послуги тільки двом. Річард визнав їхню правоту.
Він домовився з господинею будинку розпусти, щоб та, за певну мзду, тримала свій заклад тільки для його «друзів». А щоб воїни не забували, кому зобов'язані, вони повинні були представлятися господині, як «друзі Річарда Сайфера».
Якось раз, коли Ричард гуляв по Палацу з Пашею, один з вартових змовницьки підморгнув йому. Вона тут же запитала, у чому справа. Річард відповів: у тому, що він з'явився тут з самою гарненькою жінкою в Палаці. Паша зраділа.
Щоб доставити їй задоволення, Річард часто надягав червоний плащ.
Послушниця воліла прогулянки по місту, але, бажаючи завжди бути поряд з Річардом, нерідко супроводжувала його і в заміських прогулянках.
Річарду вдалося дізнатися, що всі палацові стражники служать Імперському Ордену. Орден правив землями Стародавнього світу, але в справи Палацу, як видно, не втручався. У місті воїни ніколи не доставляли неприємностей ні сестрам, ні чоловікам що носили Рада-Хань.
Кожен день в Палац були прохачі. Одні за милостинею, інші — за вирішенням суперечок, треті хотіли отримати настанови в житті, четверті помолитися. Обитель сестер Світла вважалася священною.
Місто Танімура було лише сторожовим постом Стародавнього світу на околиці імперії. Очевидно, між імператором і обителлю існував договір про те, що імператор забезпечує охорону, але не втручається у внутрішні справи. Були підстави підозрювати, що гвардійці — це «очі і вуха» імператора. Цікаво, чим сестри відплатили за таку угоду імператору?
В одному із закритих приміщень Палацу жив якийсь «постійний гість». Його ніхто ніколи не бачив. Річарду дуже хотілося дізнатися про нього докладніше, але, на жаль, ніяк не вдавалося. Тоді він вирішив скористатися прихильністю охоронців.
Якось раз Річард сказав Кевіну, що хоче подарувати Паші незвичайну троянду, з тих, що ростуть тільки в саду абатиси. Прохання Річарда була виконане, і він провів Пашу з чайною трояндою у волоссі повз самовдоволено усміхненого Кевіна.
Потім Річард не раз використовував квіти як привід, щоб побувати в заборонених частинах Палацу. Іноді він говорив стражникам, що хоче помилуватися на море. Він завжди намагався бути на виду і навмисне не таївся, бажаючи приспати пильність охоронців. Незабаром вони звикли до подібних дивацтв, і Річард вже не збуджував у них ніяких підозр. Він став для них надійним і добрими другом.
Зрізаючи в охоронюваних садах рідкісні квіти, Річард дарував їх сестрам, які займалися з ним, чимало їх бентежачи. Він же пояснював, що вважає всіх своїх наставниць незвичайними, а тому і квіти їм потрібно дарувати незвичайні.
Тим самим він робив їм приємне і водночас намагався приспати підозри з приводу його частих візитів в заборонені сади.
Всього сестер у Палаці було близько двохсот, але з Річардом працювали тільки шість із них.
Сестри Тові і Цецилія були вже літні і були схожі на добрих, люблячих бабусь.
Тові зазвичай приносила на заняття пиріжки. Цецилія, перш ніж піти, неодмінно хотіла поцілувати Річарда в лоб. Обидві вони жахливо червоніли, коли він дарував їм рідкісні квіти. Жодну з них Річард не міг уявити собі своїм ворогом.
Чорнява сестра Мерісса, коли вона вперше з'явилася в кімнаті Річарда, трималася так гордовито, що він насилу знаходив слова. Таке ж враження справила на нього сестра Ніккі, яка ніколи не носила ніякого іншої одягу, крім чорного. Сестри Мерісса і Ніккі були старші Паші, приблизно його ровесниці або років на два старші. При цьому вони трималися дуже гордовито. Хоча Мерісса була жагучою брюнеткою, а Ніккі — блондинкою з блакитними очима, здавалося, обидві були висічені з однієї кам'яної брили.
Сила магії, що виходила від Хань цих сестер, оточувала обох своєрідним ореолом. Іноді Річарду навіть здавалося, що навколо них розсипаються невидимі іскри. Обидві вони не ходили, а немов пливли, але Річард не сумнівався — кожна здатна поглядом пропалити метал. Обидві ці сестри ніколи не посміхалися, а лише дозволяли собі подобу усмішки.
Одного разу Річард подарував сестрі Ніккі рідкісну квітку. Звичайні в таких випадках пояснення відразу вилетіли в нього з голови, коли вона подивилася на нього. Сестра обережно, немов боячись забруднити руку, взяла білу троянду, зобразила на обличчі подобу усмішки і байдуже промовила: «Дякую, Річард».
З тих пір він не дарував квітів ні сестрі Ніккі, ні сестрі Меріссі. Здається, подарунок вартістю менше, ніж коштовний камінь, був для них образою.
Жодна з них під час занять не сідала на підлогу, та це й уявити собі було неможливо. Обидві були скупі на слова. Але при всьому при тому їх туманні промови не залишили у Річарда сумнівів: жодна з них не відмовилася б з ним провести ніч. Він не міг зловити на слові ні ту, ні іншу, і все-таки це було йому ясно.
Але він робив вигляд, що нічого не розуміє, а їх туманна манера виражатися цілком дозволяла йому відповідати тим же. Річард благав духів, щоб сестри ніколи не зробили йому такої пропозиції явно, адже тоді він зважився б не сказати їм «так», тільки онімівши. Обидві вони змусили його згадати слова Паші про неприборкані пристрасті чоловіків. Тільки в цьому випадку самі сестри здавалися йому втіленням того, що викликає такі пристрасті і здатне поневолити тих, хто їх виявляє.
Коли Паша дізналася, що сестри Мерісса і Ніккі — в числі наставниць Річарда, вона сказала лише, що це дуже обдаровані сестри і вони допоможуть йому налаштуватися на свій Хань. Але Річард помітив, як вона почервоніла.
Коли ж про сестер дізналися Перрі та Ісаак, їм трохи погано не стало. Перрі вигукнув, що кинув би всіх своїх жінок в місті, аби провести ніч з Ніккі або Меріссою. А Ісаак заявив, що, якщо Річарду випаде така можливість, він повинен скористатися нею негайно, щоби потім розповісти все у подробицях. Річард запевнив його, що такі жінки не удостоять своєю увагою колишнього лісового провідника. Своєю здогадкою він поділитися не наважився.
П'ята сестра, Ермінь, була жінка зрілих років, досить приємна, але вічно зайнята. Коли Річард під час занять з нею не зміг налаштуватися на свій Хань, вона сказала, що з часом це прийде, що він не повинен розчаровуватися, але продовжувати працювати з великим старанням. Поступово вона стала частіше посміхатися і подобрішала до нього. Сестра Ермінь була здивована і задоволена, коли він став дарувати їй квіти. Річарду подобалися її відкритість і цілеспрямованість.
Остання з сестер, Ліліана, стала його улюбленицею. Вона була веселою і щирою, часто посміхалася і обходилася з Річардом, як з другом. Йому було легко з нею, і вони частенько затримувалися після занять, щоб просто посидіти і поговорити. Він охоче проводив час з сестрою Ліліаною, її товариство було йому приємним. Хоча Річард вважав, як і раніше, що друзів у нього тут немає і бути не може, все ж з Ліліаною він відчував себе майже як з хорошим другом.
Коли він приносив їй рідкісні квіти, вона завжди вислуховувала його історії, і очі її блищали. Коли він складав розповіді про те, як обдурив охоронців, вона весело сміялася. Подаровані ним троянди сестра Ліліана гордо носила в петлиці, поки троянда не зів'яне або поки він не принесе їй нову. Коли він торкався її руки, це виглядало просто і природно, як буває при спілкуванні друзів. Обидва вони сміялися до сліз, коли Річард розповідав всякі забавні історії про свої лісові пригоди.
Сестра Ліліана говорила, що вона сама виросла в селі і що вона любить природу. Кілька разів він ходив з нею на прогулянки за місто, на пагорби. Їй завжди було добре там і весело, вона не боялася забруднити сукню і могла сісти на землю поряд з Річардом.
Жодного разу вона не зробила Річарду пропозиції провести з нею ніч. Уже тому йому було з нею так легко. Здається, Ліліана сама отримувала щире задоволення від спілкування з ним. Коли він в кінці занять зізнавався їй, що не зміг налаштуватися на свій Хань, сестра Ліліана брала його за руку і говорила, що це нічого, що наступного разу вона постарається сильніше, щоб допомогти йому.
