Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (мир бесплатных книг TXT) 📗
Як бачимо, пляни розриву були старанно замасковані гетьманом. Лівобережні полки були змобілізовані при московській границі, і пускались чутки, що готовиться спільний з Татарами похід на Москву. Поки польські полки ще стояли за Дніпром, гетьман не вважав можливим відкривати свої наміри: сполучившися з литовським військом на випадок трівоги, сей задніпрянський польський відділ міг стати дуже серйозною загрозою для Козацтва. Тому чигринські наради були ослонені щільною таємницею, і видимо були умисно протягнені, так що потрівали мабуть до середини мая н. с. (православна провідна неділя була 4 н. с. травня, а 14 травня н. с. задніпрянські полковники ще не повернулися з ради).
Рада, зложена, як тепер знаємо, з козацької старшини і татарських деелєґатів, мусіла констатувати, що Річпосполита не потвердила Білоцерківського трактату і таким чином звільнила гетьманське війско від присяги зложеної на білоцерківські пакти. Далі мусіла ствердити, що своєвільства, насильства, акти віроломства й пімсти з боку впровадженого до маєтностей і урядів поміщиків і старшинських урядників та допущеного до леж жовнірства виявили повну неможливість якого небуть співжиття з польськими елєментами. Мусіла винести резолюцію, що військо повинно встати в обороні своїх вільностей і всього українського люду, що стояв під його протекцією, і радикально очистити Україну від Поляків, а супроти такої перспективи нової війни-забезпечити себе поміччю. Мусіло наступити рішеннє-післати знору до Татар по поміч і звернутися з таким же прошеннєм до царя. Можна думати, що поруч офіціяльної відповіди, записаної в наведенім вище протоколі. Іскра привіз вражіння певного наближення московського уряду до козаків, більшого ніж досі (паралєльно з наростаннєм незадоволення Москви з польського уряду, що записав і московський протокол 22 березня). Побачимо, що український уряд, не звертаючися з формальним проханнєм до Москви за поміччю, далі потрохи клепле в сю ноту (лист Хмельницького до Хилкова трохи нижче).
Все се військо мусіло ухвалити-санкціонуючи своїм авторитетом новий розрив з Польщею і приймаючи на себе відповідальність за нього. Се само собою розуміється, для того й була призначена не звичайна, тісніша рада вищої старшини, а ширша, загально-військова. На жаль, зістається неясним, чи на санкцію її було подане також і відновленнє волоської справи, що мало послужити притокою, чи формою того розриву з Польщею.
Ся справа може нам здаватися не стільки справою війська, скільки династичною справою самого Хмельницького-але вона близько зачіпала козацько-українську політику. Для війська мало важне значіннє, з огляду на новий розрив з Польщею, чи молдавський володар буде далі стояти по стороні Польщі і псуватиме всякі інтереси козаччини, чи навпаки буде змушений звязатися з гетьманом. Тому правдоподібно, що в якійсь формі і ся справа була ухвалена військом в загальнім комплєксі козацької політики: відносин до Польщі, Туреччини й Дунайських князівств. Молдавський господар був. посередником для Польщі в відносинах до Криму і Туреччини, і в сій ролі його було трудно поминути, коли вставало питаннє про війну з Польщею в союзі з Кримом і Туреччиною.
Нас, розуміється, вражає, що тим часом, як українські маси тікали з під козацького реґіменту за московську границю, лишаючи гетьмана і старшину на мілині,- гетьман і старшина замісць заходитися коло спинення сеї небезпечної утечі утвореннєм кращих і певніших умов життя для сих мас, заходилися коло волоської авантюри. Але, з одної сторони, утеча селян і козаків на схід могла їм тоді не здаватися ще таким серйозним і небезпечним стихійним явищем, як ми його бачимо тепер з історичної перспективи; старшинські верхи могли думати, що се явище зникне, як тільки польські пани жовніри будуть видалені з України, в останнє, певно і твердо. А з другого боку-ся волоська авантюра, як я тільки що сказав-могла здаватись їм дуже важною і серйозною ланкою в системі тих моментів, які повинні були остаточно розвязати українсько-польські відносини і забезпечити Україну від польських аспірацій.
На превеликий жаль, ми ні разу не знаходимо якоїсь деклярації гетьманського уряду з інтерпретацією його волоських плянів. Але признаючи в повній мірі всю короткозорість, виявлену гетьманом і старшиною на сім пункті, ми не повинні не доцінювати тих мотивів, які надавали серйозне значіннє волоській справі. Безсумнівно, велику грали тут ролю династичні амбіції гетьмана-що йшов тут за старими прикладами давніших козацьких ватажків і пограничних українсько-польських маґнатів, як Дм. Вишневецький-Байда, Самійло Корецький й инш., і новішим взірцем посвоячення з волоським господарем Януша Радивила, що взагалі не давав спокою гетьманові своїм двозначним становищем (опозиційним супроти короля і коронних маґнатів, сприятливим супроти православної Руси-і таким незхопним для козацької політики). Певно, що старшина і не поділяючи гетьманських фамілійних мотивів, могла часто коритися плянам гетьмана або притакувати їм з простого сервілізму. Але було богато такого, що оправдувало з становища української політики бажаннє гетьмана привязати до себе волоського господаря як не волею то неволею, і змусити його запрягтися в українського воза навіть проти своєї волі.
У таких людей імперативної, деспотичної і нестримної вдачі як наш гетьман, така психольоґія накидання своєї приязни оружною рукою вповні правдоподібна.
Протягом всеї українсько-польської війни Лупул, як ми бачили, грав ролю вірного союзника-секунданта Польщі. Він шпіонував за гетьманом, доносив Потоцкому і королеві про його закордонні зносини. Старався шкодити йому в Криму і в Царгороді, паралізуючи його заходи і впливи, його старання забезпечити собі татарську й турецьку поміч і союз Очорнював і діскредитував гетьмана і старшину перед ханом і отоманським диваном і паралізував по змозі поміч українському повстанню. Його ворогуваннє болючо ослабляло позицію Хмельницького як оборонця православної віри против католиків-що також значило досить богато в українській політиці. В воєнних операціях Волощина під проводом Лупула віддавала польській стороні важну стратеґічну послугу, служачи певним прикриттєм правого польського фронту. Нарешті-те що я вже казав: замісць того щоб впливати на свого зятя, шефа литовських сил, в напрямі солідарности і підтримки Хмельниччини, Лулул своєю ворожнечею настроював против неї і литовське маґнатство і всякі дісідентські елєменти, що в переконаннях старшини повинні були приязно і солідарно підтримувати Козаччину.
Я вже кілька разів підчеркував сей психольогічно-політичний мотив і ще раз отсе нагадую про нього. Хмельницького й його однодумців незвичайно хвилювала неприязна позиція Януша Радивила. Як євангелік, наслідник традиційного союзу Радивилів з православними і козаччиною, як ворог короля і польських маґнатів, покривджений і поминений королем у своїх амбіціях 3), він повинен був бути їх союзником, так здавалось їм, і їм страшенно хотілось мати його союзником, бо вони думали-перебільшуючи до певної міри реальні можливости-що перейшовши на сторону Козаччини, Януш зробив би її союзником все в. кн. Литовське. Але Януш ухилявся. Замість підтримувати-безжалісно громив козаків в останній війні. Се незвичайно хвилювало українських політиків. На останнім соймі його відносини до короля і польської шляхти незвичайно обгострились; здавалося, що більше ніж коли небудь він стояв на повороті до Українців. Здавалось, що як би тепер його тесть, волоський господар, перейшов на сторону Хмельницького, ставши шваґром, се б остаточно перетягло і Януша, і з ним Литву. Козаччина в боротьбі з Польщею одержала б замісць погроз союзне прикриттє на обох своїх крилах-полудневім і північнім, волоськім і литовськім.
Тоді справді союз православних і дісідентів Польщі й Литви можна б було укоронувати посадженнєм на польськім престолі спільного союзника, кальвина Ракоція і перитворити Річпосполиту в федерацію трьох автономних держав, звязаних через Семигород і Україну з системою турецьких васальств, з одної сторони, з протестантською ліґою (через Ракоція і бранденбурського курфирста)-з другої-включно до самого “лорда-протектора” Анґлії, великого Кромвеля, протектора всіх противників папистів. Для того варто було дати доброго штурханця Лупулові, коли він не хотів добровільно війти в широко розчинені для нього українські двери.
