Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен (читать книги бесплатно полные версии .txt) 📗

«Я можу, — промовив голос у Роланда в голові. — Просто кажу, що це буде нелегко. І потрібна буде гумка».

Роланд одразу ж похитав головою. Рука в кишені зімкнулася на залишкові рожевого циліндрика і міцно його стиснула.

— Ні, — сказав він. — Патріку, ти маєш малювати без виправлень. Кожна лінія мусить бути правильна. Стиратимеш потім.

На мить пиха в погляді поблякла, та лише на мить. А коли повернулася, то з нею разом прийшов ще один вираз, який стрільцеві дуже сподобався і трохи його заспокоїв. То було гарячкове захоплення. Такого вигляду завжди набувають талановиті, коли після багатьох років поневірянь від однієї нудної роботи до іншої нарешті знаходять собі справу, яка цілковито відповідає їхнім здібностям, дозволить використати їх до краю. А може, й через край.

Патрік знову підкотився до бінокля, якого притулив до піраміди під щербиною. І довго дивився, а голоси чимраз наполегливіше виспівували у Роланда в голові свою пісню.

Нарешті Патрік облишив бінокля, взяв альбом і заходився малювати найважливішу в своєму житті картину.

Порівняно зі звичайним методом Патріка (швидкими штрихами, з яких за лічені хвилини поставав цілісний і прекрасний малюнок), робота просувалася повільно. Знову і знову Роланд змушував себе стримуватись, щоб не закричати на хлопця: «Швидше! Заради всіх богів, поквапся! Невже ти не бачиш, як я страждаю?»

Але Патрік не бачив, та й у будь-якому разі йому було б байдуже. Його повністю поглинула робота, захопила її сліпа жадоба, і зупинявся він лише для того, щоб час від часу повивчати в бінокль свого «натурника» в червоній мантії. Часом заштриховував олівцем і розтирав пальцем, щоб створити тінь. Іноді підкочував очі так, що було видно лише восковий полиск білків. Складалося таке враження, що він вивчав ту версію Багряного Короля, яка закарбувалася й палахкотіла тепер перед його внутрішнім зором. А й справді, як Роланд міг знати, що це неможливо?

«Мені байдуже, чому він підкочує очі. Нехай просто закінчує, поки я не збожеволів і не помчав до „своєї дорогенької“, як слушно назвав її Старий Багряний Король».

Так минуло півгодини, довгих, як три дні. Раз Багряний Король ще вкрадливіше, ніж досі, запросив Роланда до Вежі, щоб вони могли побесідувати. Можливо, сказав він, якби Роланд випустив його з балконної тюрми, вони б закопали сокиру війни і разом, по-дружньому, видерлися б на верхівку Вежі. Зрештою, нічого нереального в цьому не було. Коли надворі шкварить дощ, із ким тільки не поділиш ліжко на заїжджому дворі — хіба Роланд ніколи не чув такого прислів’я?

Стрілець таке прислів’я знав добре. А ще знав, що пропозиція Багряного була так само облудна, як і перед тим, тільки цього разу вбрана в сурдут і краватку. І цього разу Роланд почув у голосі старого чудовиська прихований страх. Він вирішив не марнувати сил на відповідь.

Збагнувши, що вкрадливі замовляння не подіяли, Багряний Король запустив ще одного снича. Цей пролетів над пірамідою так високо, що здалося, ніби іскра сяйнула, а тоді помчав на них з височини, ревучи, ніби бомба. Роланд знищив його одним пострілом і вставив у порожнє гніздо патрон, котрих у нього було хоч греблю гати. Насправді він навіть бажав, щоб Король жбурнув у нього йде кілька летючих гранат, бо вони відвертали його увагу від страхітливого поклику Вежі.

«Вона чекала на мене, — з острахом подумав він. — От чому мені так важко опиратися… вона звертається до мене осібно. Не до самого Роланда, а до роду Ельдового… а з них усіх тільки я й лишився».

Нарешті, коли сонце стало вбиратися в перші помаранчеві відтінки того вечора й Роланд уже думав, що більше не витримає, Патрік відклав олівця й, насупившись, простягнув стрільцеві альбом. Від його погляду Роланду стало страшно. Такого виразу на обличчі німого хлопчини він ще не бачив. Від колишньої пихи не лишилося й сліду.

Утім, альбом Роланд узяв. І побачене так його вразило, що він відвів погляд, неначе боявся, що очі на Патріковому малюнку мають силу загіпнотизувати його, можуть змусити його прикласти дуло револьвера до скроні й прострелити собі зболені мізки — настільки вдалий був малюнок. Жадібне довгасте обличчя, на якому наче застигла маска запитання, на щоках і лобі пролягли зморшки, такі глибокі, наче бездонні. Губи у пінній бороді були повні, з жорстоким вигином. То був рот чоловіка, який замість поцілувати вкусить, якщо так йому продиктує його дух (а диктував він часто).

— ЩО ТИ ТАМ ВИГАДУЄШ? — заверещав божевільний голос. — ВСЕ ОДНО В ТЕБЕ НІЧОГО НЕ ВИЙДЕ!Я ТРИМАЮ ВЕЖУ— І-І-І-І-І-І-І! — Я СОБАКА НА СІНІ, РОЛАНДЕ'.ВОНА МОЯ, ХОЧ Я Й НЕ МОЖУ ПОТРАПИТИ НАГОРУ! А ТИ ПРИЙДЕШ! І-І-І-І-І-І-І! ПРАВДУ ТОБІ КАЖУ! ПЕРШ НІЖ ТІНЬ ВЕЖІ ТОРКНЕТЬСЯ ТВОГО НІКЧЕМНОГО СХОВКУ, ТИ ПРИЙДЕШ! І-І-І-І-І-І-І-І! І-І-І-І-І-І-І-І! І-І-І-І-І-І-І-І!

Патрік, кривлячись, затулив вуха. Тепер, коли малюнок було закінчено, він знову став чути ті жахливі крики.

Роланд не мав ані найменшого сумніву, що то була найкраща робота всього Патрікового життя. Хлопець не просто перевершив самого себе — він злетів над самим собою і створив геніальну картину. Портрет Багряного Короля вийшов настільки чіткий і виразний, що врізався у пам’ять. «Інструментом далекого бачення цього не поясниш, а якщо й поясниш, то не до кінця, — подумав Роланд. — Таке враження, що в нього є третє око, яке визирає з його уяви й бачить усе. Саме цим оком він дивиться, коли підкочує очі під лоба. Володіти таким величезним даром… і виражати його таким мізерним засобом, як олівець… О боги!»

Стрілець очікував, що от-от на скронях у старигана (де кількома делікатними, як пір’їнка, доторками олівця Патрік позначив темні павутинки судин) запульсують вени. У кутику повних чуттєвих губ стрілець помітив зблиск гострого

(бивня)

зуба і подумав, що під його поглядом губи на малюнку можуть розтулитися й показати повен рот іклів: так один-єдиний білий проблиск (просто цятка незамальованого паперу, зрештою) дав поштовх, щоб уява домалювала решту й навіть дала відчути сморід м’яса, що з кожним видихом виривався назовні. Патрік бездоганно відтворив пучок кучерявих волосин в одній ніздрі в Короля і крихітну нитку шраму, що зміїлася над і під правою бровою, як уламок стріли. Робота була дивовижна, набагато краща навіть за портрет Сюзанни. І авжеж, якщо Патрік зміг стерти з того малюнка чиряк, то зможе стерти й Багряного Короля, щоб не залишилось нічого, крім поруччя перед ним і зачинених дверей до Вежі позаду. Роланду здавалося, що Багряний Король на малюнку зараз оживе, почне дихати й рухатися; авжеж, Патрік міг його стерти! Безперечно…

Але ні. Щось не так, і не слід було видавати бажане за дійсне. Навіть відчайдушно бажане.

«Річ у його очах, — подумав Роланд. Вони були великі й страшні, очі дракона в людській подобі. Дуже добре намальовані очі, але щось з ними було не те. Роландом опанувала якась відчайдушна впевненість, і дрож пройняв його від маківки до ніг. — Вони не зовсім та…»

Патрік узяв його за лікоть. Стрілець так пильно зосередився на малюнку, що від несподіванки мало не скрикнув. Підвів погляд. Патрік кивнув і торкнувся пальцями кутиків своїх очей.

Так. Його очі. Я знаю! Але що з ними не так?

Патрік усе ще притискав пучки пальців до кутиків очей. Над їхніми головами, у небі, що невдовзі мало з синього стати фіолетовим, пролетіла зграя расті, розтинаючи повітря своїми різкими криками, від яких і пішла їхня назва. У бік Вежі летіли вони; Роланд підвівся, щоб іти слідом за ними, щоб їм не дісталося те, чого він мати не міг.

Патрік ухопив його за шкіряне пальто й потягнув назад. Він несамовито затряс головою і тицьнув пальцем — цього разу на дорогу.

— Я ВСЕ БАЧИВ, РОЛАНДЕ! — закричав голос. — ДУМАЄШ, ЩО МОЖНА ПТАХАМ, ТЕ МОЖНА Й ТОБІ, ГЕ? І-І-І-І-І-І-І-І-І-І-І! АЛЕ ЦЕ ПРАВДА, ІСТИННА ПРАВДА, ЯК ТЕ, ЩО ЦУКОР СОЛОДКИЙ, СІЛЬ СОЛОНА, А В СКАРБНИЦІ КОРОЛЯ ДАНДО ПОВНО РУБІНІВ — І-І-І-І-І-І-І-І! Я МІГ БИ ПІДІРВАТИ ТЕБЕ ПРОСТО ЗАРАЗ, АЛЕ КУДИ ПОСПІШАТИ? Я ХОЧУ ПОБАЧИТИ, ЯК ТИ ЙДЕШ, ВЕСЬ У СЛЬОЗАХ І ШМАРКЛЯХ, НЕСПРОМОЖНИЙ СТРИМАТИСЯ!