Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
10
Над тайговим зеленим морем, по поверхні якого шастав вітер, розхитуючи крони та розгойдуючи гілки, повільно плив чорний дирижабль, наповнений зсередини теплом, завдяки якому політ його був позбавлений посадок. І був знаменний його політ не лише відсутністю людини на борту, але й узагалі відсутністю всякого баласту. Його політ був вільним волевиявленням вітру, а тому нескінченним. Адже волевиявлення людини завжди переслідує конкретну досяжну мету, і притому, з різноманіття цілей людині властиво вибирати найлегше досяжну, адже живучи, вона рахує прожитий час і віднімає зі свого життя, зменшуючи таким чином його залишок, а порахувавши приблизний залишок життя – поспішає, щоб устигнути. Вітру поспішати нікуди – він несмертний, його мета – рух повітря й усього іншого, здатного бути легшим за це повітря: порошинок, метеликів, дирижаблів. Можна подумати, що коли відмовитися від цілей – відкриється вічність, що складається з руху, але, на жаль, тією ж природою зумовлено призначення кожної складової частини Всесвітнього Лісу, і лише одна істота з цього Лісу одвічно мучиться, не знаючи сенсу свого життя. Інші ж живуть, аби вижити, а помирають, аби вижило їхнє потомство. І так усе рухається, неквапом і розумно, овіюване вітром. А над тайговим зеленим морем, по поверхні якого шастає вітер, розхитуючи крони та розгойдуючи гілки, повільно пливе чорний дирижабль, наповнений ізсередини теплом, завдяки якому політ його позбавлений посадок.
Ідучи дорогою-просікою, Харитонов відчув, як сам собою прискорюється його крок. «Господи, – думав він, – як я відвик від прямої дороги! Як я відвик од усього, від днів тижня, від часу, від утоми». І вперше за роки він ішов, не дивлячись під ноги, довіряючи цьому вкритому травою бульвару.
Сонце нестримно піднімалося вгору, і голоснішою ставала природа, збираючи воєдино всі звуки навколишнього світу; і ось у цьому звучанні здалося раптом Харитонову щось страшенно знайоме, від чого він навіть уповільнив крок, аби прислухатись. А прислухавшись, зупинився, не вірячи своїм вухам: разом із криками і співом птахів, шерехами трав і листя в усій цій природній симфонії звучала і справжня музика, музика, яку він чув у ще недавньому передвоєнному дитинстві. Він пробував уловити шматочок мелодії, щоб зрозуміти, що ж він чує, але звуки виринали ніби з-під води і знову ближчі шуми заглушали їх. І тоді продовжив свій шлях Харитонов, але йшов уже повільніше, ввесь обернений на слух.
Через годину звуки музики стали більш явними, і мандрівник зрадів, зрозумівши, що ця дорога веде його до звуків. Він знову прискорив крок.
Через деякий час музика стала чутнішою, ніж вітер. Невидимий оркестр радісно виводив «Марш ентузіастів», і ноги Харитонова самі собою підлаштувалися під ритм маршу. Харитонов, схвильований і щасливий, поспішав побачити село або містечко, в якому грав оркестр. Поспішав побачити свято, адже і в його рідному Каргополі кожне свято, чи то річниця революції, чи День рибалки, супроводжувалося концертом оркестру, що починав свою програму різними маршами ентузіастів, а продовжував її танцювальною музикою.
І тут попереду замаячив зелений тупик – кінець дороги-просіки, але ні дахів будинків, ні різноколірних огорож видно не було. А музика тривала, і була вона вже настільки чутною, що поглинула всі інші звуки. Харитонов наблизився до тупика й несподівано зупинився, розглядаючи прочинені залізні ворота, пофарбовані в зелений колір, на яких красувався зварний скрипковий ключ із червоною зіркою в центрі. Обабіч воріт відходив густо натягнутий на стовпи колючий дріт, який губився далі серед кедрових стовбурів.
Колючий дріт нагадав Харитонову про війну, але скрипковий ключ, хоч він і був прикрашений червоною зіркою, мав доволі мирний вигляд. Почекавши, Харитонов протиснувся у ворота.
Від воріт у глиб обнесеної колючим дротом території вела добре протоптана стежина. По ній і вирушив мандрівник назустріч невидимому оркестру, що вже закінчив грати «Марш ентузіастів» і зайнявся репетицією чогось класичного. Рухався він недовго, поки побачене не змусило його зупинитися. Картина, що відкрилася перед ним, була незрозуміла: на галявині був побудований дерев'яний поміст, такий схожий на літню естраду, які зазвичай розташовуються в парках, тільки був він непофарбованим. На помості з музичними інструментами в руках стояли люди в однаковому сірому одязі. Це й був той невидимий оркестр, а диригент стояв на землі обличчям до музикантів, які припинили грати, і щось енергійно їм пояснював. Поряд із диригентом, що не відрізнявся від музикантів одягом, стояв, тримаючи руки за спиною, високий кучерявий чоловік у тільнику і ватних штанях. Він уважно й суворо дивився на музикантів, залишаючись при цьому абсолютно нерухомим. Диригент закінчив свої пояснення – його рот закрився, а руки застигли долонями догори. Після короткої паузи він змахнув руками, затримав їх на мить над головою – цієї миті вистачило музикантам, аби піднести труби до губ, а скрипки до підборідь – і різким жестом провів руками дві невидимі вертикальні лінії до землі. Загальний акорд обрушився на літню землю, відскочив од неї і вибуховою хвилею покотився по трав'яній поверхні. Навіть у Харитонова загуділо у вухах, хоч він і причаївся метрів за п'ятдесят від помосту.
Харитонов школи не мав радісних почуттів до класичної музики. Він полюбляв бадьорі пісні, слухаючи які можна було легко намалювати власне майбутнє. Уся ж інша музика, яка не супроводжувалася словесними поясненнями або ж твердженнями, була для нього незрозуміла. Виняток становили тільки танцювальні мелодії, але в них не було нічого серйозного, а отже, і замислюватися про значення і сенс цих мелодій не варто було. І ось тут раптом, присівши в незрозумілому місці, відчув Харитонов у собі якесь нервове тремтіння і зрозумів, що це тремтить у нім той самий перший шквальний акорд оркестру, після якого так незалежно й мелодійно зазвучала скрипка. І тремтіння, що виникло в нім од того акорду, не викликало опору розуму або шкіри. Було воно дивної властивості й існувало мовби окремо від людини, так, що врешті-решт Харитонову стало його шкода – може, і не його, але пробуджена акордом жалість почала наростати й заповнювати собою настрій людини, і вже не залишилось у людині конкретної жалості до зниклого акорду або до чого-небудь іще, а була єдина жалість до всього, включаючи себе і весь світ.
Харитонов заплющив очі й залишив свої думки на потім: думати під таку музику виявилося неможливо. Вона, як моторний кінематограф, проносила перед заплющеними очима Харитонова картинки його дитинства та обірваної на півслові юності. Крізь заплющені очі він бачив батька, що повернувся з риболовлі й у брудних високих чоботях зайшов просто до кімнати з двокілограмовим лящем у руках. Розсерджена мати виштовхала батька в коридор, а потім, стоячи на колінах, довго терла ганчіркою підлогу, на якій наслідив батько.
…По зимовому льоду Лачі на санях він поспішав у село Ноколи, яке осібно стояло на протилежному березі озера, щоб там чого-небудь виміняти на вісім брикетів коричневого мила, привезеного дядьком із самої Москви. Так, обмін тоді виявився вдалим – назад він повертався з трьома міцними віниками, великим шматком сала і бутлем журавлинної настоянки. Життя було цікаве своїми дивностями, тим, приміром, що в Каргополі можна було до блиску відмитись і попаритися в лазні, але щоб ходити щодня ситим – не виходило, а в Ноколах і Труфановому – навпаки: митися ніде й нічим, а їжі – живіт переварити не встигає…
Потім було свято, і вони з Грицаком прикрашали пароплав «Нікітін» гаслами і просто кольоровими клаптями. Вовтузилися цілий день, а на ранок, як розвиднилося, примчали на пристань, і капітан, звиклий приходити на пароплав першим, злегка розгубився, позаяк хотів відразу і хвалити, і лаяти їх. Може, саме через ці взаємовиключні бажання він просто по-чоловічому потиснув їм руки, привітав зі святом і побажав дожити до всесвітнього щастя, до того часу, коли в усьому світі, й навіть у далекій Африці, не залишиться знедолених і визискуваних. Потім на пристані збиралися музиканти. Збиралися довго, години півтори. А коли зібралися, то всі піднялися на корму пароплава і почали розігруватись. Уздовж берега на той час уже прогулювалися городяни. Капітан, запитавши у диригента, чи всі в зборі, дав команду відчалювати, і до самого вечора вздовж берегів озера Лачі колами плавав пароплав «Нікітін», на борту якого бравурно шумів міський оркестр, поширюючи святкову музику й такий самий настрій на довколишні села та хутори. А ввечері, коли вже причалили, начальник міського ОРСу безкоштовно нагодував музикантів і на майданчику для гулянь, між трьома старовинними соборами та берегом озера, виголосив промову, наприкінці якої побажав пролетарям усіх країн з'єднатися. Потім були танці під музику того ж оркестру. А наступного ранку, коли всі прокинулись і вийшли на вулиці, – свята вже не було, місто було брудним, і до полудня зарядив дрібний осінній дощ…
