Клуб Боягузів - Кокотюха Андрей Анатольевич (книга жизни TXT) 📗
— У шахах нічиєї як такої не буває. Трапляється патова ситуація, коли супернику неможливо оголосити шах і мат. Можна лише шахувати до безкінечності, а він ходитиме туди-сюди з клітинки на клітинку. Боюся, тут виникає подібна історія. Або, ще краще, партія відкладається. Отже, якщо твій вітчим там у себе не вирахує супротивника, тебе можуть викрасти ще раз.
— Дзузьки! — впевнено заявила Клава, навіть переможно посміхнулася: — Якщо зараз вдасться вивести з-під підозри мого батька, вітчим зробить наступний хід — і мене вже точно ніхто не дістане! Згодні?
Трошки подумавши і не знайшовши поки що суперечностей та невизначених моментів, Максим кивнув.
— У мене є мобільник. Тато залишив для зв'язку. Зараз принесу, ти набереш.
— Краще навіть не так, — гойднула головою Клава. — Хто знає, вернеться пощипаний викрадач із підмогою, чи ні? Місцевий тут, як я розумію, Денис?
— Можна сказати й так, — погодився Черненко.
— Тому заховайте мене десь в іншому місці. А потім самі дзвоніть панові Коцюбі, все розкажіть, хай мене забирає. Якщо погодилися бути свідками, то давайте вже доведемо все до кінця. Слово честі, — мовила вона, вловивши вагання в очах Білана, — подзвоніть банкірові, і за дві, максимум три години мене тут вже не буде.
Максим глянув на приятеля.
— Де ми можемо її переховати на три години?
— За селом, нижче по течії річки, старий сарайчик є. Колись там пристань була, — згадав Денис. — У сарайчику ніхто особливо не товчеться. Там нема нічого, дах і стіни. Годиться?
— Мабуть, — промовила Клава. — Все одно вибирати нема з чого. І, думаю, ви самі розумієте — до вашого знаменитого сарайчика треба пробиратися городами.
Глава 11
Дивна сімейка
Так і зробили.
Обережно, наче контрабандисти, пробралися вони городами на край села. Добре хоч не довелося далеко пхатися: баба Галя жила ближче до околиці. Вийшли просто до піщаного берегу річки. Там ще гралася дітвора, а далі, в холодку, засідали тітоньки й бабусі. Довелося оминати ще і їх, скрадаючись прибережними кущами. Один раз налетіли на козу, вона мекнула, і всі троє принишкли: все, зараз рогата худобина їх викаже. Нічого, обійшлося. На козяче мекання ніхто уваги не звертав.
Нарешті попереду визирнув омріяний сарайчик. Справді, переконався Максим, розвалюха: старі дошки стін на чесному слові тримаються на стовпах, дах — взагалі умовний, там навіть усерйоз від дощу не сховаєшся. Правда, дощу не було і не збиралося. Спека лише трошки спадала ближче до води. Словом, затишку ніякого, зате ніхто вже точно не зміг простежити маршрут трійці змовників.
Від кущів до сарайчика — відкритий берег. Денис рвонув по незахищеній місцевості, пробіг половину дороги, кинувся на траву животом, принишк. За мить зробив другий, фінальний ривок, і вже махав їм з укриття.
— Так усім обов'язково робити? — поцікавилася Клава.
— Давай, дій, як чемпіон, — Максим легенько ляснув її по спині.
Клава вирішила не падати, а просто перебігти по берегу. Білан теж вирішив не викаблучуватися, не бачив у цьому особливого смислу. Це Черненка захопила гра в рейнджерів. Його самого поки що цікавила інша гра. Точніше, йому дуже кортіло дізнатися, чому довкола спроби викрадення нерідної доньки київського мільйонера все надто складно закрутилося.
Мабуть, таки треба поставити цьому панові Коцюбі при зустрічі кілька запитань.
— Усе гаразд, можете мене тут залишати, — сказала Клава, прилаштувавшись у кутку, підклавши уламок фанери, знайдений на втоптаній земляній підлозі. — Ага, ще одне: взагалі нічого не кажіть вітчиму про мого батька. Ви не знаєте наших сімейних розкладів, так буде краще. Мене викрали, я втекла, ви допомогли, мене переслідували, ви надали притулок, на нас напали, ви відбилися і подзвонили. Більше нічого, добре? Решту питань я сама вже якось залагоджу.
— Нехай, — втомлено знизав плечима Білан. — Усі ці сімейні таємниці і дивацтва багатих мені під кінець дня ось де вже сидять, — він чиркнув себе ребром долоні по горлу.
— А мені отут, — Черненко поплескав себе по потилиці. — Тільки знаєш, чувак, давай все одно з нього якусь копійку преміальну скачаємо. Самі просити не будемо, — поспішив він запевнити приятеля, — та якщо даватиме — чого не брати?
— Побачимо, — зітхнув Максим. — Гаразд, Клавко, диктуй номер.
Дівчина назвала потрібний порядок цифр. Максим приставив слухавку до вуха. На тому боці відгукнулися вже після другого сигналу.
— Слухаю! Хто це? — вигукнув різкий чоловічий голос.
Максим мало не впустив трубку — так голосно говорив його співбесідник. Здавалося, він своїм голосом штовхає слухавку зсередини, і Білан готовий був повірити — таке можливо.
— Ну? Знову мовчимо? — квапив голос.
— Я... гм... Мені потрібен пан Коцюба. Роман, — чомусь додав Максим. — Вибачте, по-батькові не знаю.
— Васильович, — почулося у відповідь. — То хто це?
— Мене звуть Максим Білан. А зі мною ще Денис Черненко, — для чогось додав він, а потім не втримався від ще більшої дурниці: — Ми тут у одному селі. Воно Зозулясте... Називається так.
Нічого дивного в тому, що він розгубився. За своїх тринадцять з половиною років Максим Білан ще жодного разу не розмовляв зі справжнім мільйонером.
— Слухай, що там відбувається? Це такі жарти у вас? Яке зозулясте село?
— Я дзвоню на прохання Клави Король, — чомусь у хлопця не повернувся язик назвати її ні пасербицею, ні дочкою.
— Де вона? — від крику Максимове праве вухо, до якого він притиснув слухавку, на мить заглухло: — Що з нею? Жива?
— Якщо просила подзвонити — значить жива, — тепер Білан нарешті взяв себе в руки. — По телефону не хочеться, ми все пояснимо при зустрічі.
— Де вона? В сенсі, де ви всі?
— Кажу ж — село називається Зозулясте. Полтавська область, Хорольський район...
— Зрозуміло. Там якесь поле є?
— Поле? — Максим знизав плечима, глянув на Дениса: — Тут десь поле є?
— Для чого йому? — здивувався Черненко. — За селом оно велике поле, по той бік річки...
— Узагалі, я не місцевий. Ось товариш біля мене стоїть і каже — поле є. Поля кругом є, — для чогось бовкнув він.
— Розберуся. За годину будьте на тому вашому полі. Телефон не загубіть, партизани.
Слухавка запікала. Білан подивився на неї, покрутив у руках, замислено натиснув відбій. Тоді глянув на Клаву.
— Твоєму банкіру для чогось знадобилося поле.
На якусь мить у очах Клави блиснули вогники, після чого обличчя набуло звичного вже їм похмурого і одночасно стурбованого вигляду.
— О, це на нього схоже. Як я почула, це десь тут поруч?
— Тут, але не поруч, — поправив її Черненко.
— І він звелів вам там бути? То біжіть. А я тут почекаю. Забагато честі — в обійми йому кидатися.
Максимові вже починав уриватися терпець. Помітивши це, Денис схопив його за лікоть, мало не силою виштовхав із сарайчика. Клава тим часом зручніше вмостилася на фанерці, сперлася на благенькі дошки, примружила очі й приготувалася чекати. Таким чином вона показала свою цілковиту байдужість до всього, що відбувається не лише довкола неї, а й з її вини.
Хлопці якійсь час крокували мовчки. Потім Максим рвучко зупинився, лунко стукнув кулаком правої руки по розчепіреній долоні лівої.
— Слово честі, хай вони самі між собою розбираються! Знайомий з дівчиною десь приблизно з десятої ранку, а так дістала, наче років сім за однієї партою просиділи. І пересісти не можна, блін!
— Я теж згоден — дивна сімейка, — кивнув Денис. — Якщо в кожного з нас свої таргани, то в Клавки цієї та всіх її родичів цих тарганів ніколи не труїли. Слухай, як та історія називається, ну, про пацана? Його ще двоє дурників у багатого татуся вкрали і потім він їх так задовбав — доплатили, аби назад повернути?
— «Вождь червоношкірих», — промовив Білан. — Написав це оповідання письменник О'Генрі років сто тому. Думаєш, подібний випадок? Ні, там не знали, кого викрадають. А тут знали. І хотіли викрасти саме Клавку. Справді, не хочеться влазити в чуже життя. Викрали, втекла, врятувалася, передамо з рук у руки — і до побачення!
