Діти Яфета - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (читать книги без сокращений .TXT) 📗
«Ви думали тільки, — гнівно писав Болбочан,– над всякими сортами соціалізації, Ви думали й думаєте над тим, як найкраще й найдовше зруйнувати Україну. Ви особливо багато працюєте і думаєте над тим, аби не розсердити і догодити Вашим московським товаришам-большевикам, аби не казатися в їх очах противодемократичними. Ви не бачите того, що цим плодите на Україні таких же товаришів-большевиків, і не бачите того, що через большевизм ведете Україну до «Єдиної Росії»…»
Липинський гадав, що вдача Петра Болбочана у чомусь схожа на його: він теж у Харкові вчинив би так,
як без вагань робив той. Коли там зібрали «робітничий з’їзд», який став закликати до повалення Директорії, Болбочан враз розігнав це проросійське збіговисько. Схоже сталося зі з’їздом Селянської спілки на Полтав- щині, що не визнавала української влади і підбурювала люд боротися з нею. Власне, армія УНР трималася на Запорізькому корпусу Петра Болбочана та на Січових стрільцях Євгена Коновальця. І коли за доносом таємно- го чекіста Омеляна Волоха, чоловіка арештували і зго- дом перевезли до Києва та розмістили в готелі «Конти- ненталь», де в сусідньому номері мешкав тоді Симон Петлюра, а поряд жили інші очільники Директорії, то чомусь ні Головний отаман, ні будь-хто з них не знайш- ли часу поцікавитися долею уславленого командира.
Ще за Петра Болбочана пробували заступатися його побратими. П’ятнадцятого червня бійці-запоріжці звернулися до уряду з постановою: «З болем у серці та ненавистю до тих кол, що руйнували Україну і досі продовжують цю руйнацію, ми… зазначаємо, що життя отамана Болбочана ми рахуємо під персональ- ною відповідальністю членів уряду УНР. Отамана Болбочана ніхто не має права відірвати від нас, бо він є наш старий працівник, людина освічена, патріот, вояк-лицар і заплямованість його честі не доказана». Спільно із Січовими стрільцями запоріжці намірили- ся навіть потяг з урядом захопити і утримувати його доти, доки не звільнять їхнього командира. Звинува- чення Болбочана у спробі вчинити переворот вони щиросердно вважали вигадкою і злою нісенітницею.
А це опис допитів та його останніх днів, — мовив Андрій Жук і поклав на стіл Липинському окремий аркуш паперу, мовив так, наче йому щось заважало говорити, мов камінець який десь у роті тримав, ска- зав і відразу вийшов.
В’ячеслав Казимирович повільно читав, як свої катували полковника Болбочана в останню ніч, як кров’ю стікав і врешті збожеволів.
Симулює! — не вірили і катували далі.
Спершу двічі виводили його на розстріл, копали яму і стріляли сліпими патронами. А наприкінці дня двадцять дев’ятого червня було винесено вирок — такий самий, як раніше виносили йому по черзі боль- шевики і білогвардійці.
Вивели Болбочана востаннє на розстріл, і стрільці підняли рушниці.
Вогонь!
Натомість тиша стояла, навіть дихнути стрільці боялися.
Удруге лунає команда:
Вогонь!
І цього разу тишу ніщо не порушило, лише зловісно каркнула десь збоку ворона.
Тоді начальник охорони, розчервонілий, мов буря- ковим соком щойно вмивався, вихопив пістолет, вистрелив напівпритомному в голову і за комір пово- лік до готової ями.
Липинський, не дочитавши останні рядки, раптом знову закашлявся, той ядучий нічний дим пік і роз’їдав побиті ще окопною бідою легені, він судорож- но й жадібно заковтував повітря, тримаючись руками за груди…
Урешті, як попустило трішки, без вагань узяв перо і чистий папір — Липинський писав заяву про власну відставку.
— Факт розстрілу отамана Болбочана, — не втихо- мириться душа і через роки, — се тільки вище, видні- ше полум’я того процесу самоспалення, в якому зго- ряє наша хата…
18
Ще як заява про демісію Липинського під стукіт коліс на розхитаних в час безладу рейках котилася у поштовому вагоні до Києва, то дізнався В’ячеслав Казимирович обставини першого свого звільнення
опісля зречення гетьманства Скоропадським. Якраз на Різдво 1919 року, як побігли діти попід вікна пана- господаря заколядувати, а самі урядовці вже облизу- валися подумки в передчутті святкової вечері, департамент чужоземних зносин МЗС УНР ухвалив рішення про звільнення всього складу віденського посольства і передачу справ Миколі Троцькому, секре- тареві представництва.
Повідомлення офіційно мав зробити Модест Левицький, що якраз перебував у Відні після дипло- матичної своєї роботи в Атенах. Але як дізнався про рішення департаменту барон Микола Василько, дип- ломатичний представник Західноукраїнської Народ- ної Республіки, то зовсім забув нараз свій багатющий дипломатичний та парламентський досвід і тільки руками сплеснув, мов селянка яка в його рідному виж- ницькому краї:
Не робіть цього, Модесте Пилиповичу!
Брехати, Миколо Миколайовичу, хоч уже й вуса посивіли, а все не навчився,– похмуро опустилися ті вуса в Левицького.
Христа ради, задля справи нашої, — зовсім не дипломатичним тоном благав барон, визнаний автори- тет у цьому товаристві, який так багато зробив завдя- ки своїм європейським зв’язкам при укладанні Берес- тейського миру; чоловік з того аж спітнів і взявся залисини витирати поспішно, але якось кумедно так, як промокашкою чорнило вимочують.
І таки укоськав Модеста Левицького.
Що діється в нас? — голодними очима запитував Липинський у гостя. — Ми тут зовсім одрізані і розіб- ратися не в силах. Може, ви, хоч на макове зерня, зві- домі?
Та я ж в Греції був, — віднікувався Левицький, бігаючи очима кабінетом, мов шукав, де подіти ті очі, прихистити чи знайти їм надійну схованку.
Для мене се надзвичайно важно знати, — підо- зріло глипав на колегу недавнього В’ячеслав Казимирович. — Справа наша уся поставлена на кар- ту, один незручний хід — і все може бути програне, і надовго. Я писав Дорошенкові, але не маю відповіді, дні ідуть, тим часом ні слуху, ні духу…
У передостанньому абзаці того листа, як зойк, звучали слова: «Отже ще раз прохаю дуже — напи- шіть докладно про все. Думаю, що не відмовите мені, во імя хоча би тої спільної праці, яку вели ми з Вами і яка страшенно трагічно не склалася так, як ми того з Вами бажали».
Змовчав тоді Модест Пилипович, уперше в житті насправді збрехав, — дорікав сам собі він ще довго.
В’ячеслав Казимирович потім дізнався про те мимо- вільне малодушшя Модеста Левицького. Але й крихти образи чи зла не тримав за душею, йому сам Микола Василько про те розказав, та ще й просив пошкодува- ти Левицького — у далекій Греції навічно в землі спочиває дружина, син на руках, сам же Модест Пилипович зоставався без роботи, без засобів для про- життя, з таким непевним майбуттям своїм, як у пониззі тумани осіннього досвітку в його такій же далекій Вихилівці на Поділлі…
Але вилізло шило з мішка, вилізли ті звинувачен- ня, які недалекі люди невідомо з яких причин Липинському висували. І тепер уже сам В’ячеслав Казимирович вимагає від міністерства закордонних
справ призначити слідство щодо того, «хто вніс більше плутанини в польсько-українські відносини і хто вів дійсно небезпечну та шкідливу для Української Держави супроти поляків політику…»
Тепер по демісії ти вільна людина, тішився чи, точ- ніше, зловтішався сам із себе Липинський, можеш спати до котрої заманеться і світло на ніч гасити так само в будь-яку пору, можеш парками віденськими шпацірувати, як звичайний тутешній рантьє, для якого всі війни і вся світова метушня не більше, ніж грім за виднокраєм далеким — вухо ловить те гоготін- ня, приглушене віддалями невимірними, але все ж грім той не страшний, ледве чутний, навіть блиска- виць не зобачиш…
Лист від Дмитра Дорошенка надійшов тижнів за шість.
«Карлсбад,7 серпня 1919.
