Згори вниз. Книга страхів - Малярчук Таня (книги без регистрации txt) 📗
- Ви забули, хто я. Мені під силу ще й не такі чудеса.
Турист трохи перепочив на східцях Франевої хати, одягнув рюкзак і пішов вниз.
- Дякую за воду, - сказав він на прощання.
- Не дякуйте, бо, може, у воді були чари і ви не зможете спуститися до залізниці.
- Хіба не захочу.
- Це одне і те ж.
Як тільки він зник з виду, я знову кинулася переглядати фотографії. їх було дуже багато. Деякі старі, деякі зовсім нові, зроблені на сучасному фотопапері. Знимки зі мною були найдивніші. На всіх знимках я дивилась в об’єктив фотоапарата і усміхалась тому, хто фотографував.
На деяких знимках я була там, де насправді ніколи не була. Наприклад, на березі Несамовитого озера. Я впізнала його по Варчиних описах. Чорна вода з високими неприродними хвилями, як буває тільки на морі. Я сиджу на березі і усміхаюсь тому, хто фотографує.
Вже вечоріло. Я поскладала всі знимки на купку і сховала їх у шухляди столу. Не хотілося зайвий раз їх бачити.
Перед остаточними сутінками під вікнами хати знову з’явився турист з рюкзаком.
- Вибачте, що я вдруге вас турбую, - сказав він. - Я запізно спустився. Не зміг нічим вибратися з Дземброні. Може, дозволите у вас переночувати? Завтра зранку я піду.
- У вас хіба нема намету?
- Є.
- Чого ж не розклали його десь в долині, а знову піднімались до мене?
- Щось не подумав про це.
- Напевно, мої чари вже подіяли.
- Я вирішив так само і не опирався.
- Будете спати на подвір’ї чи в хаті?
- В хаті.
- На підлозі чи на ліжку?
- На ліжку.
- А я де буду спати?
- Зі мною.
Я роздягнулась у темряві і залізла під ковдру. Він зробив так само.
- Я не вимагаю багато, - сказала я.
- А я і не зможу дати багато.
Він спочатку лежав скраю ліжка, потім поволі почав підбиратись в мій бік. Ставало все тепліше і затишніше.
- А чого ти би хотіла? - спитав він.
- Щоб ти ненадовго полюбив мене. Але по-справжньому.
- Хіба можна по-справжньому любити не довго?
- Чому ти сумніваєшся у всьому, що я кажу?
Ми кохалися, поки не зійшло сонце. В горах сонце сходить дуже швидко. Коли воно вже високо, спати найприємніше.
- Ти перша жінка, з якою я любився без «я тебе люблю».
- То скажи це зараз.
- Я тебе люблю.
- Не надовго, але по-справжньому?
- Так не буває.
- Якщо буває любов довга, але не справжня, то буває і така, якої я хочу.
Коли ми заснули, сонце висіло просто над Франевою хатою. Чорна гора втратила голову, подумала я, але так, без голови, вона ще вища.
Зранку, коли я ще спала, він зготував мені сніданок із залишків свого туристичного походу і приніс до ліжка.
- Я думала, тебе вже нема, - сказала я, розплющивши очі. - Тобі треба поспішати, бо можеш спізнитись знову.
Він мовчав. Витяг з рюкзака вже надпиту згори пляшку рому.
Надворі стояла вітряна погода. Я сиділа на кріслі-гойдалці, загорнута тільки у плед, і сьорбала з горнятка ром.
- Відколи це туристи носять з собою в похід ром? В горах треба пити горілку, а ром п’ють тільки над морем.
- Колись Карпати були морем.
Вітер свіжий і вологий. Мені навіть здалося, що я чую шум прибою.
- Я трохи хворіла останнім часом. Мала гарячку.
- Просто за тобою ніхто не доглядає. Жінок в горах треба оберігати від хвороб, диких звірів і блискавки.
- Тепер ти будеш мене оберігати?
- Буду. Якщо ти мені щось розкажеш про себе.
- А що тобі розказати?
- Я зовсім не знаю, яка ти.
- Така, як і інші.
Ром стікав моїм горлом вниз, ніби в море. Він солодкий. Дивно, що море, навпаки, солоне. Мало рому ще випито.
- Я нічого не пам'ятаю.
- Як то не пам’ятаєш?
- Тут, в горах, ні в кого нема минулого. Люди живуть порами року. Минуле нікого не цікавить, бо воно вже минуло і дідько з ним. Це так, як згадувати моркву, яку з’їв місяць тому.
- Ти тут жила завжди?
- Завжди.
- А де твоя мама?
- Поїхала в Грецію на полонини пасти овець.
- А ти чому не поїхала з нею?
- Вона мене не захотіла брати. Я завжди жила тільки з татом. Він навчив мене робити фотографії.
- А про мене тобі нічого не цікаво дізнатись?
- Ні.
- Я тобі зовсім не цікавий?
- Ти мені дуже цікавий.
- Ти дуже гарна.
- Ти теж.
- Я залишусь з тобою.
- Залишайся.
- Я не надовго.
- Я знаю.
- Я тебе люблю.
- Дякую.
Спочатку було важко звикнути спати разом. Досі я спала на своєму ліжку як царівна. Тепер треба було ліжком ділитися.
Він засував свою руку мені під голову, і зранку дуже муляла шия. Я тікала від його руки, скорчувалась калачиком десь скраю, копалася уві сні, а він серед ночі тяг мене до себе, просував руку під голову і притуляв все міцніше і міцніше.
- Мені важко спати на твоїй руці, - скаржилася я.
- Нічого, скоро звикнеш.
Я справді звикла. Тепер я вже сама вкладаюсь на його руці, або на грудях, і так сплю цілу ніч. Я думаю, чоловіча рука під головою в жінки - це акт приручення. Або випробовування на підходящість. Мій вигин між шиєю і головою збудований якраз на його руку.
Дивно, що я так легко прийняла його запахи: поту і сперми. Легко прийняла його гнилі кутні зуби і жирну шкіру на спині. Легко прийняла його великі коричневі родимки, розкидані по всьому тілу.
Деколи, коли він задумано сидить на східцях Франевої хати, я так само легко даю йому спокій. Щось роблю або кудись йду.
Ми кохаємося два рази на день, іноді три, але ніколи не було так, щоб менше.
Коли я відходжу надто далеко від хати, він вже гукає мене або просто мовчки йде слідом.
Деколи я спеціально ховаюсь.
Деколи тікаю.
Завжди ходжу гола або загорнута у плед.
Він попідсипав у дірки підлоги отруту, і щури зникли назовсім.
Відремонтував східці і вікна, ліжко (щоб не скрипіло), креденець (щоб зачинявся), мене (щоб була щаслива).
- Ми могли би обробити невеликий городик, - сказала я. - Коли прийде зима, ми будемо мати свої овочі. Можна посадити картоплю, квасолю, моркву, цибулю, буряк. Кукурудза тут рости не буде, зависоко.
- А скоро прийде зима?
- Не знаю. Може, за місяць, може, за два. Кожного року по-різному.
- Я не уявляю, як в цій хаті можна перезимувати.
- Я ж якось зимувала. І всі якось зимують.
- Я не хочу якось. Хочу, щоб було добре.
- Буде добре. Перезимуємо, як ведмеді у барлозі.
Я ніколи в нього нічого не запитую, бо якщо вже почну, то доведеться спитати, коли він думає лишити Франеву хату, а отже, і мене.
Коли я цілую його в плече, коли чую, як він по-дитячому пахне, як спить, коли він щось робить, а я спостерігаю за ним ззаду, - то питаю сама в себе: коли? коли він захоче лишити? І сама ж відповідаю собі під ніс: ніколи.
Скоро буде четверта зима, як я тут. Другу зиму я не проспала, а прокохалася. Третю теж, але було холодно - пічка стала погано гріти. Ця зима обіцяє бути зовсім холодною.
Моє волосся відросло майже до пояса. Почорніло. Мені здається, я справді трохи подібна на Варку. Хоча я її вже майже не пам’ятаю.
Цілими днями я бачу тільки його. Бачу по-всякому: голого, одягненого в сорочку, одягненого в кожух, куплений у Яреми за сто гривень. Добрий кожух, на овечому хутрі. В цьому кожусі він не мерзне. Деколи, коли мені дуже холодно, я залізаю до нього в кожух і Іван так на собі мене носить.
