Згори вниз. Книга страхів - Малярчук Таня (книги без регистрации txt) 📗

- Як ви тут опинились?! - я не могла в це повірити. - Лишили мене, а щурі зовсім розперезались!

Коти сиділи і мовчки на мене дивились.

Йдіть звідси! Що вам тут робити?

Коти і не думали. Я взяла з подвір’я камінь і кинула и них. Зайти до хати я не могла, бо на дверях висіла добротна колодка.

Я кинула ще один камінь і знову не попала.

Стара жіночка з сусідньої хати через паркан побачила, що я кидаю у Франеву хату камінням і кинулась на оборону.

- Ану, ти! - крикнула вона. - Що ти робиш?! Нащо їм камінням фуряєш?!

Я мовчала.

- Ану тікай відтика! Що ти там забула? Хуліганка!

- Це моя хата, - сказала я.

- Яка твоя? Таже це Франева хата.

- Я онука його рідного брата.

- Слухай, дівче, тікай відтика, - жіночка перестрибнула через паркан і вже погрозливо насувалась. - Що я, Франя не знала?! Не було в нього ніякої родини. Сам жив як палец.

- Це неправда. В нього був брат!

- Йди, кажу, - жіночка взялася в боки і от-от могла почати бійку, - бо зараз як озьму ломаку!

На крик збіглися інші сусіди. Вони всі стали на бік мого ворога.

- Що за молодіж пішла! - ґелґотали вони між собою.

Я вийшла на дорогу і пішла собі.

Натовп ще довго мене переслідував. Люди кричали:

- Якась сумашедша! Вбила собі в голову, що то її хата, а де то її хата?!

- Якась сумашедша!

- Авантюристка! Я таких вмію видіти.

- Може, якась циганка? Ади, хотіла собі хату до рук прибрати!

- Та ніби не віглядає на циганку. Але аферистка точно! Які люди тепер пішли - самі аферисти! Не можна нікому вірити!

- Таке молоде, а вже таке хитре!

- Я її колись туткі видів.

- Де ти її міг видіти? Чужа! Камінням в хату фуряла! Сумашедша як є!

У приміській електричці повно народу. Я не мала де ні сісти, ні стати. Але чим ближче до гір, люди повиходили.

Коли через вікно на горизонті замайоріли гори, мені стало легше. Їхня близькість надихала мене. Я поверталась туди з радістю і великою охотою.

В бабиній хаті, яка невідомо куди зникла, залишились мої одинадцять томів Лесі Українки, але я за ними не шкодувала - головне, щоб бабі було добре.

Кремезний сивий чоловік з довжелезною бородою сидів на лавці навпроти мене. Він довгий час пильно мене вивчав.

- Далеко їдеш? - нарешті озвався він.

- В гори.

- А куди саме?

- В Дземброню.

- Туристка?

- Ні, я там живу.

- Щось ти не виглядаєш на горянку.

- З чого ви це взяли?

- По лицю бачу. По очах. По них не видно, що ти від малої на гори дивишся.

- А що по них видно?

- Видно, що ти трохи напуджена.

- Вуйку, - дуже відверто і дуже тихо заговорила я, - мені здається, що мною граються.

- Хто тобою грається?

- Не знаю, хто чи що, але воно погане. Якісь чорти. Якась чортівня навколо, - я заплакала.

- Дитино, ти злий собі на віск, тай то мине. Я так завжди роблю своїм онукам - і вони нічого не бояться.

- Я не вмію.

- А що тут вміти. Ти злиєш на віск, і воно тобі покаже, чого ти боїшся. А коли знаєш, чого боїшся, - вже легше.

В Делятині дід вийшов, а я поїхала далі.

Біля Франевої хати на мене чекав Охримко. Я була страшенно рада його бачити.

- Ти кудись їздила? - спитав він.

- Так, до своєї баби.

- І як баба?

- Добре. Живе собі.

- Ну, добре, що добре.

Охримко сів на ґанку і закурив люльку. Я сіла поруч і закурила Marlboro.

- А я тебе дожидаюсі, аби казати не дуже добре.

- Що казати?

- Та таке тут сі стало не дуже добре?

- Хтось знову вмер?!

- Нє, всі слава Богу живі. А чого ти подумала, що хтось вмер?

- Просто.

- Та таке, що не дуже файне. То правда.

- Кажіть вже, вуйку.

- Мами тотих хлопців, що ти до них ходила на полонину книжки читати, прибігли до голови сіліради на шкандаль.

- А що вони хотіли?

- Кричали, що ти бахурів зводиш, забиваєш їм голови дурницями.

- Якими дурницями?

- Я в то не вірую. Таже я тебе добре знаю. Ліпше, як тоті дурні баби, але вони мають добрих синів, та й боєсі за них.

- А що вони казали?

- Казали, що ти бахурам крутиш голови. Вони в тебе повлюблялися чи що. Драпаютьсі по скелях, аби тобі едельвейсів понаривати. Єдин впав зі скелі і поламав ногу.

- Поламав ногу?!

- Та й добре, що лишивсі живим. Я нічо не кажу. То бахури. А ти файна і мудра. Вони могли повлюблятися, хіба в тому є який гріх?

Я мовчала.

- Але баби ще всіляке говорили.

- Що ще?

- Казали, що ти їм відьомські фокуси показуєш. Що ти вовками ґаздуєш, а вони всьо слухають, що ти їм тільки скажеш.

- Це неправда. То вийшло випадково. На нас була минала зграя вовків.

- Та я такі так думаю, що неправда. Ще казали, що ти донага перед бахурами сі роздягала і ставала то котом, то жабою, то мотилем.

- Це все неправда!

- Та всі так думають. Але той бахур, що впав зі скелі, мав горячку і всьо своїй мамі уповів. А та побігла до інших, а ті вже разом до Івана, і давай кричати, що їм не треба такої бібліотекарки, яка бахурам голови крутить і шоколядою задобрює. Іван - чоловік погідний, шкандалі переносить тяжко. Він прийшов до мене, бо я тагі знаю тебе ліпше всіх, і просив мене, аби я тобі переповів, що вже не треба до бібльотеки ходити.

- Як?

- Так мені сказав, а я що мав робити? Іван в тоті небилиці также не вірить, але не хоче мати з дурними бабами дочинінє. І на полонини до бахурів аби-с більше не ходила, так сказав. А клуч від бібльотеки дай мені.

- Вуйку, невже це все правда?

- Не знаю, як що, але за клуч - правда.

Я зайшла до хати, взяла з підвіконника ключ від бібліотеки і віддала його Охримкові.

Охримко встав і ґречно попрощався.

- Доньцю, аби ти знала, що я в то всьо не вірую. Я вірую тобі, бо ти дівка не така. Ти приходи до нас на обід завтра. Ціня тебе дуже припрошувала. То як, прийдеш? Щоби я знав, що казати?

- Дякую вам, прийду обов'язково.

- Ну то приходи. І дурним собі голову не забивай.

Напевно, я трохи захворіла, вперше, відколи приїхала в гори. Піднялась температура, паморочилось в голові, руки і ноги зводили судоми.

Кілька днів я залишалась в хаті не встаючи з ліжка. Снились кошмари, тому я намагалась не заплющувати очі. Тоді кошмари перебрались зі сну в реальність.

Здавалось, що мене нічним містом везе карета швидкої допомоги. Мигалка, виведена на капот, голосно вівкає. Наді мною схилились незнайомі люди, і я бачу, як криво вони посміхаються. Ця швидка допомога везе мене не до лікарні. Я піднімаюсь з лежака і хочу вискочити з карети на ходу, але люди в білих халатах не пускають.

- Відпустіть мене, - прошусь я, - куди ви мене везете?

- Лежи спокійно, ми хочемо тобі допомогти, - відповідають білі халати, і я знову помічаю на їхніх лицях криву злу посмішку.

Вони прив’язують мене до лежака ременями. Я не можу поворухнутись.

І тоді білі халати розпорюють тонким гострим скальпелем на мені одяг, розпорюють живіт і виймають звідти пластмасову ляльку.

Коли температура спадала, я варила собі каву, і ми пили її удвох з Варкою.

- Я бачу, ти трохи слаба, - казала Варка.

- Тобі так здається. Я просто мало сплю.

Варка гладить мене по голові, як малу дитину.

- Варко, ти так і не встигла сказати, за що вуйна Миця вбила Франя.

- Він її не любив, а казав, що любить.

- Хіба за таке вбивають?

- Вбивають тільки за таке. Коли виглядає, ніби любить, а насправді не любить.

- А звідки вуйна Миця знала, що Франьо її не любить, якщо він сам казав, що любить, і так виглядало. Може і любив, звідки вуйна Миця знала?