Майже ніколи не навпаки - Матиос Мария Васильевна (серии книг читать бесплатно TXT) 📗
Петруня заплющує очі — й уже з вікна горища, де вона теребить осоружну й нетребну їй тепер кукурудзу, видно, як уже майже нерухомий Дмитрик у Павловому саду під горіхом з останніх сил намагається бодай трохи звестися на лікті.
Біля нього метушиться Доцька. Тоді біжить до хати й вертається звідти з оберемком подушок під пахвою, обережно підпирає Дмитрикові плечі й поволі, нібито також ослаблими ногами, подається до роботи.
Хлопець знесилений до краю, але якимись нелюдськими зусиллями все ж спирається на праву руку, а лівою — з-під самого серця — махає Петруні жовтою долонькою.
Він завжди чує, коли вона дивиться в його бік.
Коли стоїть на своєму подвір'ї, повернута обличчям до нього.
Коли спотикається об камінь, йдучи від криниці з повними відрами.
Коли плаче, забившись у пивниці обличчям у пахучі ранети, і надкушує їх, як надкушувала колись несамовиту радість на стайні на сіні.
Дмитрик тоді дихає на неї.
З кожної шпарки.
Кожним подувом вітерцю.
Кожним листиком.
Краплею дощу.
Та що з того?
Петруня востаннє цілує свою «дитинку» й поволі розмотує сорочку. Вона довго гладить старе полотно руками, як гарячою праскою. А тоді акуратно складає сорочку й кладе на саме дно скрині. Ще й припліскує рукою.
Так на дно пам'яті вона забила цвяхами своє серце, заплативши за короткочасну радість життям невинної душі.
Петруня пов'язує поверх червоної хустки чорну.
Запинається літнім кептариком.
Ховає в пазуху свічку.
І вперше за багато років виходить за браму без Іванового дозволу.
її хода важка.
А голова — ще важча.
Та вона вже не годна себе спинити.
Петруня — вперше за всі роки — сидить у самих ногах Дмитрикової могили і сльози самі течуть її зів'ялим і поскородженим зморшками лицем.
Вона не втирає їх і не дивиться, чи є ще хто на цвинтарі. Їй таки байдуже.
Навіть коли б сюди надійшов такий самий немічний (шляк його не трафив понині!) її Іван із канчуком у руках.
Навіть коли б у неї кидали камінням усі Чев'юки, які ні сном ні духом, окрім Андрія, не здогадуються про Варварчуччину провину перед їхньою фамілією.
Петруня припадає обличчям до могили і, плачучи, цілує суху землю.
А неподалік стоїть згорблена Доцька із заломленими перед себе долонями і на всі очі пантрує, чи назирці не йде Іван. Вона дрижить своїм змалілим тілом, бо їй здається, що навіть тепер, по стількох роках, Варварчук іще не розквитався з їхнім Дмитриком за свою Петруню. Така він людина, Іван.
Та, зрештою, люди ніколи й нікому не встигають ані подякувати за добро, ані відплатити за свої образи.
Нікому. Навіть собі.
І майже ніколи не є навпаки.
Новела третя. Гойданка життя
ГОЙДАЄ порожню хітанку, {{ Хітанка (діал.) — гойданка. }} прив'язану до старезної груші мотуззям, — і груша, немовби натомлена життям людина, покірно й безвідмовно скрипить у такт неспішному своєму коливанню: «гой-да… гой-да». Поскрипують і розсохлі дошки гойданки, прибиті до двох поперечних брусків, що вже насилу втримують пошарпані вітром, дощами й часом мотузи. Ними підперезана до груші саморобна хітанка.
Сміливе ранкове сонечко крізь лист пробивається в затінок прохолодного зночі саду. На повен голос гудуть бджоли й гостро пахне молодою м'ятою.
А в сусідському обійсті заклично ігагікає збуджений чиїмось запахом лошак, ніби змагається з тонким і надокучливим блеянням овечки, випущеної до схід сонця на пашу.
«Хі-та-а-а… хі-та-а-а…» — муркоче собі під ніс Маринька й щосили розгойдує хітанку під самий верх груші.
Маринька звично погойдалася б на гойданці сама, поки ще Тисова Рівня порається коло худоби та, не розв'язуючи язиків, аби не тратити часу, сапає городи.
Для Мариньки щоденне гойдання — корисніше, ніж вранішнє вмивання-снідання. Зірветься на ноги до схід сонця а хоч улітку, а хоч узимку, плесне непочатої води в заспане обличчя, пожує зірваний вишневий лист, стебельце м'яти чи роздушить у роті примерзлі ягоди калини — та й тихо всядеться на гойданку, незмінно застеливши її перед тим старою вовняною хусткою.
Цю хустку, що лишилася Мариньці від материної бабці Федори, вона би не проміняла на жодне інше віно. Бо Федорина хустка жива. Маринька отак бере її в руки — і за маленьку хвильку чує, як хустка починає з нею говорити. Ні-ні, вона говорить не словами: хустка передає свій жар через Мариньчині долоні. Через долоні перетікають чиїсь віщі слова з хустки, щоб робити потім у Мариньчиній невинній голові колотнечу.
Брешуть люди, що її прабабця Федора знала мольфарство {{ Мольфарство (діал.) — ворожба, примовляння. }} — ото й передалося воно через кілька колін. Маринька з того сміється. Яке мольфарство?
Ворожба — це коли чарівне зілля збираєш точно в одному місці й в один час;
коли змішуєш-колотиш та на вогні його припікаєш;
коли з мерця знаки крадеш,
пиття з них робиш,
а потім людям голову дуриш.
Оце є мольфарство.
А вона не знає примівництва.
У Мариньки знаття, а не ворожба.
І тільки в час гойдання на хітанці,
і тільки, коли з нею прабабусина хустка.
Тільки тоді Бог їй відкриває.
Скільки в неї було хітанок по всіх їхніх безмежних горах — а говорить з нею одна, оця, що тепер коло хати.
Колись Кирило робив Мариньці гойданки в Бочкові мало не коло кожної стежки. Стеше три-чотири яворові чи ясенові стовбурці, зв'яже їх між собою, тоді з двох боків приладнає мотуззя чи пагони дикого винограду, зачепить у смерічку чи бучок — і гойдає свою Мариньку попід небеса, аж дух їй затинає: лячно! А тоді всядеться на землю, припаде до Мариньчиних колін обличчям — і щось шепче їй… шепче… а далі пестить коліна… та примовляє чудними словами… ніби ворожить.
Вона тоді глухне начисто. Лиш чує, як бухкає кров у скроні та в серце. А те, дурне, калатає — чимдуж штовхає Мариньку в Кирилові обійми. І вона, майже безтямна, ніби напоєна матриганом, {{ Матриган (діал.) — золотий корінь. }} і собі зсувається на землю — та так і падають, обоє, в мох чи зіпріле листя. Губи їм шурхотять від спеки, сухо ковзаючи по губах та обличчі; квапливі руки переймають одна одну, наче змагаються, хто перший встигне перехопити іншого та міцніше притиснути до себе; очі їм сліпнуть від небачених розкошів звуків і запахів, та ще безсоромної наготи молодого тіла.
А коли вже награються обоє до змори, коли віддихаються та трішки подрімають у тіні, Кирило, як іще має час, — плете їй хітанку з самого дикого винограду. Сидить, спершись плечима до дерева, насвистує весільну співанку та радісно пальцями орудує.
І дивися — за мить літає гойданка з Маринькою понад дерева,
та гойкає подобріла дівка в довколишню тишу,
та тішиться несказанному своєму щастю.
«Так само будеш плести нашим дітям колиску?» — питає тоді Маринька, заважаючи Кириловій роботі своїм цілуванням-обніманням.
«Ти моя цісарівна… — тепер уже поважно відповідає на те Кирило. — Цісарівні будуть плести колиску найкращі плетінники. А я тобі буду плести самі гойданки. І сам буду тебе колисати в них. Бо цісарівну ніхто не може колисати, крім цісаря».
Ой, колисати… Він її перевертає горілиць у сіно в Іванцевій колибі, ніби й справді крутить на хітанці, — а під нею розступається земля. Лиш тільки що не поглинає в себе, бо й земля, певно, жаліє Мариньчине серце, що знову тріскає зараз від радості й млості. Агов! Де тота гойданка, що розгойдала-розкалатала серце, як дзвін, і не спиняє, і не притишує — лиш тільки розпалює, як ондечки Кирило розпалює посеред колиби пахучу ватерку, а між ґонтами даху шаленіє літня гроза.
Та пугач пугиче десь у кроні бука.
Та чиясь непримиренна й по смерті душка шастає попід стінами колиби.
Ніби підглядає.
Чи застерігає.
Чи погрожує потайним коханчикам.
Проте надливає в їхню кров хіба що гостроти небезпеки й шалу.
