Майже ніколи не навпаки - Матиос Мария Васильевна (серии книг читать бесплатно TXT) 📗
…А через два місяці сів Іван на стільчик посеред хати, а Петруню поклав на коліна перед себе.
— Присягай, що не була невірницею!
І тоді вона подивилася йому в очі. Знизу догори.
Так, ніби жменю гарячої золи межи очі сипнула.
Ніби блискавкою його проткнула чи на кіл посадила.
Вона нахабно дивилася на чоловіка й говорила так само нахабно й сміло:
— Я тобі в церкві перед людьми й Богом присягала. Присяги я не ламала. А тепер що присягати? Ти мій шлюбний чоловік. Маєш право перевірити, чи я перед тобою чиста. Ти мене не пробивав. А як хочеш знати, чи вірна я тобі, розпечатай мене. Хоч зараз.
В її голосі одночасно було стільки зневаги й зверхності, відчаю й неприхованого торжества, а у небачено розквітлому тілі — справжньої жіночої сили, що Варварчукові зробилося млісно.
Проте Іван промовчав. Лише заборонив Петруні показуватися поза ворота обійстя. Мала сидіти вдома, а коли йти до церкви чи куди-інде, тільки в супроводі Йвана.
Однак Петруня на ворота ніколи не дивилася, лише мовчки снувала між хатою, стайнею, клунею, криницею, стодолою та пивницею.
Та коли одної днини Варварчук таки заздрів, як його жінка з вершечка сіна в саду з прикладеною дашком долонею пасе очима Чев'юкову господу, а там так само — під дашок долонею — в її бік тягнеться Дмитрик, пішов Іван до Грицька Кейвана. Вони хоч й воювали порізно на війні, але вояк вояка, та ще в такій справі зрозуміє.
ГРЕЦЬКО КЕЙВАН слухати Йвана не дуже-то й слухав. Мовчки клепав у саду косу, та інколи з-під чола зиркав на зніченого Йвана.
До Кейвана Варварчук біг, перескакуючи сусідські межі, як молодий огир. Чорна злість розривала його груди — аж хотілося її вирвати з себе, ніби перший сивий волос із голови.
Але коли з Кейванової хвіртки з радісним лепетанням назустріч кинулися чорненькі хлопчики-близнятка, а за ними, мовби квочка, подріботіла мовчазна Кейванова жінка Теофіла, привітавшись з Іваном низько опущеною головою, Варварчукові враз поломилася недавня воля.
Він сперся на паркан і довго дивився, як вправно орудує бабкою й молотком Грицько.
Якщо Іван ще постоїть тут отак хвилину-другу, то може вертатися домів без «будь здоров».
— Боже помагай! — тієї ж миті привітався Варварчук із Кейваном і ступив у скошену траву під горіхом.
Кейван підвів голову в зеленому капелюсі, мовчки усміхнувся у вуса, закручені догори, й відповів:
— Дякую. Боже, і вам помагай! Щось давно тебе не видів межи людьми, вояче… — казав Грицько, не відриваючись від роботи. — Є свята неділя, свято, а ти пантруєш свою худобу та жінку, ніби їх зроду не видів. Ні, щоби прийти до товариша, та згадати окопне побратимство, та випити за погиблих… Ой, Іване-е-е…
Іван мовчав і чухав голову. А далі, не роздумуючи, сказав:
— Прийшов тебе, Грицьку, найняти на одну дуже делікатну роботу. Другий мені відмовить. А ти, знаю, не зможеш… Лишай клепати косу. Будемо говорити як чоловіки…
— …БУДУ ЛУЩИТИ кукурудзу.
Петруня зав'язує голову темною хусткою, в'яже фартух довкруж себе й виходить у сіни, не причиняючи дверей.
Іван дивиться, як вона в'яло й ліниво перекладає ноги по драбині. Так, ніби до них прив'язані гирі.
Як повільно й неохоче, неначе з примусу, її права рука тягне за собою кошик із лози.
І йому хочеться вити.
Або місити жінку ногами.
Але тепер нема за що.
Іван лускає кулаком по столі.
Петрунині м'які, ніби котячі, кроки відлунюють на горищі.
Він знає, що вона зараз підсунула ближче до вікна дерев'яний стільчик,
розклала довкола себе кукурудзяні шульки, {{ Шульок (діал.) — качан. }}
на коліна висадила кошик —
і з-під прудких її рук посипалося жовте золото кукурудзяних зернят.
Але він також знає, що прудкіші від рук Петрунині очі незмигно завмерли зараз на подвір'ї Павла Чев'юка. А там Доця з котримось із дітей винесла в сад на руках Дмитрика, загорнутого у вовняний килим чи джергу, {{ Джерга (діал.) — різнокольорова вовняна ковдра. }} поклала в тінь під горіхами — та й потекла собі до безконечних хатніх роботів, раз по раз навідуючись до нього як не з кухлем молока, то з мисочкою теплого борщику.
Доця годує Дмитрика, потім гладить долонею його чоло — і знову йде до роботи.
А Петруня, не відриваючи рук від ненависної їй кукурудзи, ковтає на горищі сльози, вслухаючись, чи не піднімається сходами Йван.
Ось так і живуть вони, кожен зі своєю правдою й своєю мукою.
Іван дотепер не знає, чи не набрехав тоді йому Андрій про Петруню із Дмитриком. Він, може, би й не повірив. Але нечувана сміливість його тихої, забитої страхом його Петруні, неприхований виклик, що кинула вона йому не проханням-наказом: «А ти розпечатай мене, то й будеш знати, чи була я тобі вірною!», розбудив у Йванові таку лють, що він по тому не раз ставав під град водоспаду охолодити вогонь у мозку: міг тоді би вбити а хоч рідного батька, якби він у нього був.
Коли б тоді, на Йвана Купала, Дмитрик був перечив, або Петруня заступалася за нього, коли би просилися, падали на коліна, Іванові з лютості кров би залила очі — і сільський батюшка після того мав би на цвинтарі аж дві роботи.
Але вони тоді мовчали обоє.
І коли в Дмитрикові під Кейвановими постолами хруснуло останнє ребро — Іван ухопився за голову: а що, як набрехав молодий Чев'ючок?
Як бити треба було Андрія, а не його молодшого брата?!.
…Іван іще лютіше гримає кулаком по столі. Не має він влади над жінкою. Не має ні крішечки — ні грамочка, а хоч би закрив її в пивниці. Але в пивниці немає для неї стільки роботи, щоб сидіти там цілоденно. Навіть у пивниці є отвір для тяги, через який винесеться жінчина душа в Чев'юковий сад під горіхи!
— …А ТЕПЕР МОЖЕШ убити й мене, як убив його… — байдуже сказала Іванові Петруня, дивлячись, як із Павлової брами розходяться люди після поминок.
Іван на те промовчав. Лиш почув, як у ньому обірвалося все живе й застигле.
Вечорами він сідав на порозі своєї хати й думав чомусь не про Дмитрика, а про Грицька Кейвана.
І лиш по тому думав про Петруню. Він навіть уже був би ладен дивитися, як чиясь груба чоловіча рука на його очах мацає його жінку.
Але такі руки в їхньому селі, певно, давно всохли або ще не народилися.
Іван навіть хотів би, аби хтось сказав бодай слово — лихе чи добре — про його жінку.
Проте в Тисовій Рівні про бугая, що не побігав корову, могли говорити довше, ніж про людину. А токмо Петруню.
По всьому надійшов такий час, коли Варварчуків перестали кликати на набутки й здогадуватися їх у церкві.
І навіть усюдисущі цигани чомусь обминали їх велику й маєтну хату, ворота якої з певного часу завжди залишалися напівпрочиненими.
…А СТАРІЮЧА ПЕТРУНЯ щодня (як і за дівки) заходить у велику — про гостя — кімнату, зачиняє зсередини на засув двері й витягує зі скрині з-під шмаття, заготовленого про смерть, свою мацюцьку «дитинку».
Тепер «дитинка» зроблена із біленької Дмитрикової сорочки, забутої ним на сіні на стайні тої ночі, коли Іван Варварчук вертав із війни додому, та повернув із Андрієм Чев'юком у жидівську корчму.
Лляне полотно сорочки-«дитини» зістаріло й пожовтіло разом із лицем Петруні.
Та вона того не зауважує. Вона пестить шкарубкими, поморщеними руками жовте, мов шафран, «личко» своєї не зачатої і не вродженої доньки, а краще би сина, втикається поморщеним лицем у старий жмутик, зусібіч обнюхує його. І звідти, звідкись зі споду років і пам'яті, проривається до неї рідний і незнищенний запах розпаленого чоловічого тіла, в якому змішалися запахи толоченої отави й соленого поту, стиглих яблук і свіжого молока, запах шкірки молодого ягнятка й запах слизького чоловічого сім'я, розлитого по її білих стегнах.
Петруня тримає на колінах «дитину» й довго незмигними очима дивиться у вікно. А там усміхнений, молодий і здоровий Дмитрик сміється до неї такими чистими й нестямними очима, що Петруня знову туляється губами до його «дитини»-сорочки, закусуючи до болю зуби, щоб не закричати.
