1Q84. Книга І - Мураками Харуки (серии книг читать онлайн бесплатно полностью .TXT) 📗
— Ви зупинилися в цьому готелі? — спитав він.
Аомаме хитнула головою.
— Ні, я мешкаю в Токіо. Лише домовилася зустрітися тут з подругою. А ви?
— У відрядженні, — відповів чоловік. — Приїхав з Осаки. На нараду. Нарада так собі, незначна, бо головна контора фірми в Осаці, але якщо від нас ніхто не візьме участі, то вона не буде повноцінною.
Аомаме вдавано посміхнулася. «Та мене ваша робота нітрішки не цікавить, — в душі думала вона. — Бо мені сподобалася тільки ваша голова». Але, звичайно, вголос нічого цього не сказала.
— Закінчив одну роботу й захотів перехилити чарку. Завтра до обіду залагоджу ще одну справу й повернуся до Осаки.
— Я також щойно закінчила одну велику роботу, — сказала Аомаме.
— Ого! Яку?
— Про неї не хочеться багато говорити, але це професійна робота.
— Професійна робота… — повторив чоловік. — З якою звичайна людина не впорається. Робота, яка вимагає професійної майстерності й тренування.
«Невже ви — ходячий тлумачний словник „Кодзіен“?» — подумала Аомаме, але й цього разу вголос нічого не сказала. Тільки посміхнулася.
— Ну, можливо, саме така.
Чоловік ще раз ковтнув віскі із содовою, взяв із чашки один горіх і з'їв.
— Мені цікаво, що ж це за робота, але ж ви не хочете про неї розповідати.
Вона кивнула.
— Поки що.
— Може, вона пов'язана з використанням слів? Скажімо, редактора або університетського дослідника?
— Чому ви так думаєте?
Чоловік підніс руку до вузла краватки й ще раз його розслабив. І застебнув ґудзик сорочки.
— Мимоволі подумав. Бо ви, здається, дуже завзято читали грубезну книжку.
Аомаме легенько постукала нігтем по краю склянки.
— Просто я люблю читати книжки. Але робота не має до них жодного стосунку.
— Ну, тоді здаюся. Не можу здогадатися.
— Це правда, — сказала Аомаме. «Можливо, взагалі не здогадаєтеся», — подумки додала вона.
Чоловік несамохіть стежив за нею. Аомаме, вдаючи, ніби щось упало, нахилилась і виставила напоказ ущелину на грудях. Напевне, видніла трохи й форма грудей. І біла сорочка з мережаною облямівкою навколо шиї. Потім вона підвела голову й ковтнула «Cutty Sark» з льодом, що своїми круглими боками дзенькнув об стінки склянки.
— Попросити вам ще одну порцію? Я теж візьму собі.
— Якщо вам неважко, — відповіла Аомаме.
— Міцний напій, правда?
Аомаме невиразно всміхнулася. Потім раптом посерйознішала.
— Ой, ви знаєте, я пригадала, що хотіла запитати про одну річ.
— Яку?
— Це правда, що останнім часом у поліції змінилася уніформа? І тип пістолета, який вони носять.
— Коли це «останнім часом»?
— Цього тижня.
Чоловік трохи здивувався.
— Уніформа та зброя в поліції справді змінилися, але це сталося кілька років тому. Уніформа строгої форми стала схожою на звичайнісіньку куртку, а пістолет став автоматичним, нової моделі. Після того, гадаю, особливо великих змін не було.
— Уся японська поліція, здається, мала револьвери старого зразка з обертовим барабаном. Ще до минулого тижня.
Чоловік хитнув головою.
— Та ні. Уже досить давно всі поліцаї носять автоматичні пістолети.
— Ви впевнені?
Від її слів чоловік трохи розгубився. Насупивши брови, всерйоз напружив пам'ять.
— Не збивайте мене своїм допитуванням. Адже газети, здається, писали, що всім поліцаям замінили стару зброю на пістолети нового зразка. Тоді виникла невелика проблема. Як завжди, громадські організації протестували перед урядом — мовляв, нові пістолети надто потужні.
— Скільки років тому? — запитала Аомаме.
Чоловік, підкликавши немолодого бармена, спитав його, коли в поліції помінялися уніформа й зброя.
— Навесні, два роки тому, — не довго думаючи, відповів бармен.
— Послухайте, а звідки ви, бармен першокласного готелю, про це знаєте? — сміючись, запитав чоловік.
Засміявся і бармен.
— Випадково. Річ у тому, що мій молодший брат служить у поліції, а тому я добре це пам'ятаю. Нова уніформа йому не сподобалась, і він часто нарікав. Мовляв, і пістолет надто важкий. Він і досі бурчить. Новий пістолет автоматичний, моделі «Beretta», калібру дев'ять міліметрів, перемикається на напівавтоматичний режим стрільби. Тепер його справді виробляє за ліцензією фірма «Міцубісі». У Японії збройних сутичок майже не було, тож досі потужні пістолети вважалися непотрібними. Ба навіть виникало побоювання, що їх може хтось викрасти. Але уряд ухвалив рішення підвищити боєздатність поліції.
— А що сталося зі старими барабанними револьверами? — спитала Аомаме якомога стриманіше.
— Напевне, вилучили з ужитку й повністю розібрали, — відповів бармен. — Я бачив по телевізору, як це робили. Розбирання такої кількості револьверів і ліквідація патронів до них забрали багато часу.
— Хоча можна було б продати за кордон, — сказав рідковолосий службовець фірми.
— Конституція забороняє експорт зброї, — скромно зауважив бармен.
— Оце так бармен першокласного готелю!..
— Іншими словами, вже два роки японська поліція зовсім не користується барабанними револьверами. Ви це хочете сказати? — перебивши чоловіка, запитала Аомаме.
— Наскільки мені відомо.
Вона ледь-ледь насупила обличчя. «Невже з моєю головою щось негаразд? Ще сьогодні вранці я бачила поліціанта в колишній уніформі й з револьвером старого зразка. Про те, що всю цю зброю геть-чисто вилучили, я ніколи не чула. Та навряд чи можна вважати, що цей чоловік середніх літ і бармен разом щось переплутали й кажуть неправду. А коли так, то значить — я помиляюся».
— Дякую. Тепер я вже зрозуміла, — сказала Аомаме барменові. А той, ніби ставлячи крапку в розмові, по-професійному всміхнувся і знову взявся до своєї роботи.
— А вас поліція цікавить?
— Та я цього не сказала б… — відповіла Аомаме, ухиляючись від запитання. — Просто пам'ять трохи підвела.
Обоє випили нову, кожне свою, порцію віскі із содовою й «Cutty Sark» з льодом. Чоловік розповів про свою маленьку яхту, яку пришвартовує у затоці містечка Нісіномія. Із запалом описував, як чудово відчувати вітер, коли у вільний день виходиш на ній у море. Аомаме не хотіла слухати про якусь там нікчемну яхту. Краще вже розказував би про історію створення кулькових підшипників або про розміщення корисних копалин в Україні. Вона зиркнула на годинник.
— Вже пізно, тож можна вас прямо запитати одну річ?
— Можна.
— Так би мовити, досить особисту.
— Якщо зумію відповісти.
— У вас великий пісюн?
Роззявивши рота й примруживши очі, чоловік якийсь час не зводив з неї свого погляду. Здавалось, не вірив своїм вухам. Однак Аомаме зберігала серйозний вигляд. Напевне, не жартувала. По очах було видно.
— Так, а що? — чесно признався чоловік. — Точно не скажу, але загалом не звичайний. Ви так несподівано запитали, що не знаю, як відповісти.
— Скільки вам років? — спитала Аомаме.
— Минулого місяця сповнився п'ятдесят перший, — невпевненим голосом сказав чоловік.
— З нормальним мозком прожили п'ятдесят років, як усі люди, виконуєте роботу, навіть маєте яхту, а самі не здатні оцінити, ваш пісюн більший чи менший від загального стандарту?
— Так, можливо, трохи більший, — подумавши, неохоче відповів чоловік.
— Справді?
— А чого це вас так хвилює?
— Хвилює? Хто сказав, що хвилює?
— Та ні, ніхто не сказав… — трохи відсуваючись на стільці вбік, відповів чоловік. — Але зараз це начебто стало проблемою.
— Ніякої проблеми. Абсолютно, — відрізала Аомаме. — Просто мені особисто подобається великий. На вигляд. Я не кажу, що малий мене не задовольняє. Що мені подавай тільки великого. Просто під настрій віддаю перевагу трохи більшому ніж звичайний. Хіба це погано? Здається, кожен має свої уподобання. Однак здоровенний не для мене. Бо від нього болить. Зрозуміло?
— Ну, можливо, мій вам сподобається. Гадаю, він трохи більший від звичайного і зовсім не здоровенний. Одним словом, такий, що треба…
