Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість] - Пономаренко Любов (книга бесплатный формат txt) 📗
…Минуло років та років, могила стоїть серед поля, як стояла. І нині, кожної осені, коли ідуть туди сіяти або орати, беруть із собою хлібину. Перш ніж почати роботу, зупиняються біля пагорба, кладуть на нього буханець. Дозвольте, панове господарі, побути на вашій землі…
Гер переможений
Полонені німці зводили цей квартал з любов’ю і розпачем. Спочатку вони тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: «Шнель, бидлота, шнель!» Вони не любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся фундамент, як щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпціґа.
Коли протала земля, Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Де він узяв те насіння, невідомо, але ми, діти, добре пам’ятаємо, як він клав між грудочками зернини, як потім притоптував їх і, повернувшись до нас, усміхався: «Гут… кіндер… гут». А коли німців повели у барак, ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв’язали його травою і поставили на грядці. Уранці, коли їх вивели на роботу, ми ще спали, але навіть крізь сон я чула, як скреготіли в розчині лопати, як стукали дужками відра, як надсадно бухикав Фрідріх і гиркав охоронець.
Місто давно не сердилося на німців, вдови жаліли їх і роздивлялися картки їхніх дружин та дітей, часом приносили щось із одягу — старий піджак або картуз, та ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів «фрау».
У Фрідріха теж була фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, він не раз нам тикав ту дивовижу, чи забувши, що ми вже бачили, а чи хотів похизуватися, які в нього чепурні діти. І ми у відповідь цілу весну і ціле літо топтали і розкидали його грядку, його маленьку державку в нашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. Ми любили ціляти в нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок.
Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав кров’ю. Охоронець замість «шнеляти» простягав йому цигарку і дозволяв лежати під стіною.
Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли — сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху, так що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіть сплакували.
Одного ранку його знайшли під стіною барака, де він стояв спиною до людей, понуривши голову.
— Бидлота, тобі що — немає нужника? — гиркнув охоронець і тут же осікся: від шиї до коробки сіріла мотузка.
Коли зняли його і взяли на руки, то здивувалися, що немає в ньому тіла. Його поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба.
Осінь видалася теплою, в кінці листопада ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа на вікні і раптом побачила квітку. Пролітав перший сніжок, а вона цвіла собі під вікном. Була велика і кошлата, не квітка, а півсоняха. Я одяглася, вискочила на подвір’я, простягла руку, щоб зірвати, і відсіпнула. Поруч з нагідкою стояв зроблений з паличок і зв’язаний нами хрест…
Минуло півстоліття. За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла і не всохла підлога. Якось син вирішив повісити на стіні поличку. Стіна не піддавалася дрилю, а потім дриль шурхнув у якийсь отвір. Коли вибили цеглину, вийняли з отвору рукавицю. В рукавиці лежала фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дриль пошкодив їм черевички, але дівчатка дивилися на нас, мов живі, і запитували:
— Ви не знаєте, де наш тато?..
Обпечені
Щоранку я зустрічаю їх на розі Кришталевої вулиці. Чоловік веде велосипеда, на якому двоє малюків, а жінка несе торбину з порожніми пляшками. Вони жваво розмовляють, так, наче не бачилися кілька днів. Все здається буденним і звичайним, якби не їхні обличчя, що нагадують погаслий вулкан, чорнобильське поле і пустелю водночас. Це обличчя без міміки, без губів і носів, які ніколи не знають рум’янцю і страхітливо поєднують у собі біле, жовте й коричневе.
Коли вони розмовляють, здається, що то розмовляє смерть до смерті, раз по раз ощиряючи провалля.
Біля дитсадка вони зсаджують малюків і чекають, доки ті прибіжать до виховательки, а потім простують далі і на першому ж перехресті розходяться. Я навіть бачу, як чоловік зіскакує з велосипеда, як він озирається і киває їй, при цьому обмацуючи кишеню, де має лежати ключ од помешкання.
Мені сумно йти до своєї приймальні, сумно сідати за друкарську машинку, бо я ще довго відчуваю присутність цих людей, вони мовби обсіли мене з обох боків і захоплено розповідають про своє життя. Повір, ми не можемо дочекатись вечора, доки зустрінемося, і часто телефонуємо одне одному. Як ти? А як ти? Ми щасливі справжнім щастям виродків — нікуди не ходити, нікого не приймати і ні до кого не ревнувати. Нас першими пропускають у черзі і нас ніколи, уявляєш, ніколи не звільняють з роботи без власного бажання, бо хто захоче сваритися з нами?
Обпечені мешкають на сусідній вулиці, і, як у кожному маленькому містечку, вони знають усе про всіх, і про них знають теж. Історію їхню розповідають по-різному, але базарні тітусі божаться, що обпечені вони волею випадку, кожен окремо, що зісватали їх родичі, на весілля замовили такі маски, зробили такий макіяж, що вони закохалися одне в одного і відтоді не розлучаються. Живуть, як люди, лише дзеркал у їхній квартирі не було.
Якби вони були тільки вдвох, то люта нудьга і самотність давно роз’їла б їхні душі, як іржа. І, може, розбіглися б, заливши одне одного помиями несусвітніх образ. Але Бог до них милостивий і послав їм двох ангелочків, через два роки, одного за одним. І коли їм допікають порвані черевики, чи нікчемна платня, чи буфетниця, котра гидливо ганчіркою після них бере зі столу склянки, вони мовчать і думають про дітей. Спасибі, Боже, що ти дав їм вроду, спасибі, Божечку, що вони живуть людьми серед людей, що від них не відвертаються, коли розмовляють, і що з рук у них беруть цукерки.
Ранки похмурі, а дні надто довгі. Зате вечори! Господи, які в них бувають вечори. Тату, тату, тату! Мамо, мамо, мамо! Татусю, мамуню. Пухка, легка, як вітерець, рука лягає на щоку, схожу на пустелю і на чорнобильське поле водночас. Розчулені губенята цілують чоло, мов погаслий кратер вулкана.
Потім дітлахи вгомоняться, обпечені залишаться наодинці. Він потиху виймає шпильки з її важкого, мов пісок, волосся. Чи хто хоч знає в місті, яке волосся в його дружини? Вона пестить його широкі міцні груди.
— Тату…
— Мамо…
Обпечені ніколи не стомлюються бути щасливими, бо в сусідній кімнаті сплять двоє маленьких щасть.
І от кожного ранку я зустрічаю їх на розі Кришталевої вулиці. Вони всміхаються одне до одного. Вільною від велосипеда рукою він часом бере її за руку або обнімає за плече. І вона злякано озирається на перехожих, боячися осуду чи насмішки. Та люд мовчки волоче свої торби і свої клопоти, часом з нього википає лють, наче суп із брудної каструлі, і все. А вона озирається, і їй хочеться, щоб хтось побачив, як він обняв її і поправив хустку.
Час летить нестримно. Обпечені вже проводжають дітей до школи. Я бачу, як чоловік щоранку знімає з велосипеда два портфелі, як дітлахи махають їм руками вже по той бік вулиці.
А одного разу, перед вечором, саме о тій порі, коли мати крадькома вискакувала з роботи, аби купити молока та хліба, а батько накачував велосипеда, їхній син з однолітками грався у дворі. Хтось із дітей запалив у шкарабанці гас, а інший підбив носаком ту шкарабанку, і палаюча рідина вилилась на голову синові обпечених. Коли вони з’явились у дворі, глибокий слід «швидкої» наскрізь пробив їм груди.
Я знову зустрічаю їх на розі Кришталевої вулиці. Тепер на велосипеді сидить тільки дівчинка. Обплетена зусібіч руками, перелякана, тиха, мов квітуче деревце на руїнах. Хлопчик витігся, подорослішав, плететься збоку і не піднімає голови. Ще не звик. Він тримається за сідло, а вільною долонею затуляє сестричку від кривавої пожежі сонця.
