Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

— Кака, — промовив Роланд після хвилинних роздумів. Троє його друзів вирячилися на нього, від здивування порозтулявши роти.

Роланд з Ґілеаду пожартував.

— Лише одного я не розумію в побаченому, — нерішуче зізналася Сюзанна. — Чому твоя мати причаїлася за драпіровкою, коли ти зайшов? Невже вона… — Спершу жінка закусила губу, але потім вирішила все-таки договорити. — Невже вона хотіла тебе вбити?

— Якби вона збиралася мене вбити, то не обрала б собі за зброю пояс. Те, що вона хотіла зробити мені подарунок — адже той пояс призначався для мене, на ньому були мої ініціали, — свідчить про те, що вона хотіла попросити в мене пробачення. Що вона змінилася.

«Ти це точно знаєш чи просто хотів би вірити?» — подумав Едді, проте спитати про це вголос не наважився б ніколи. Роланд і так достатньо пережив, здобув для них право повернутися на Шлях Променя, показавши їм свій останній жахливий візит до покоїв матері. Цілком досить.

— Гадаю, вона сховалася, бо їй було соромно, — мовив стрілець, — чи їй потрібен був час, щоб придумати, що вона мені скаже. Як пояснюватиме.

— А куля? — лагідно спитала Сюзанна. — Вона справді була на столику, там, де ми її побачили? Твоя мати вкрала її у батька?

— Так, — відповів Роланд на обидва запитання. — Хоча… чи вона її вкрала? — Це питання він поставив радше самому собі. — Мій батько знав дуже багато, але часом це приховував.

— Наприклад, що твоя мати й Мартен потай зустрічаються, — сказала Сюзанна.

— Так.

— Але, Роланде… ти ж не думаєш, що твій батько зумисне дозволив тобі… щоб ти…

Роланд глянув на неї широко розплющеними очима, в глибині яких причаївся страх. Сліз уже не було, проте коли він спробував у відповідь на її питання всміхнутися, усмішка вийшла кривою.

— Навмисно дозволив синові вбити дружину? Ні, навряд чи. Хотілося б сподіватися, що ні. Я не вірю в те, що він спеціально вдався до такого, організував це вбивство, як людина, що грає в Замки… А от чи він просто дозволив ка йти своїм шляхом? Еге ж, щодо цього у мене сумнівів нема.

— А що сталося з кулею? — спитав Джейк.

— Не знаю, бо я знепритомнів. А коли прийшов до тями, ми з мамою досі були самі, вона мертва, я живий. На звуки пострілів ніхто не прибіг, тому що стіни в палаці були з товстого каменю, та й те крило зазвичай було порожнє. Її кров висохла. Пояс, який вона мені виткала, увесь просяк кров’ю, проте я його забрав і впродовж багатьох років носив цей кривавий подарунок на собі. Те, за яких обставин я його втратив, — уже зовсім інша історія, як-небудь я вам розповім, бо це має відношення до пошуків Вежі. Втім, хоч ніхто й не прийшов довідатися, де стріляли, хтось заходив до маминих покоїв з іншої причини. Поки я, непритомний, лежав біля мертвої матері, цей хтось забрав магічний кристал.

— Рея? — спитав Едді.

— Сумніваюся, що то була вона власною персоною… проте та карга вміла знаходити собі друзів. Еге ж, уміла. По тому я бачив її ще раз. — Пояснювати далі Роланд не захотів, проте в його очах з’явився сталевий блиск. Едді вже знав, що він означає. Вбивство.

Джейк підняв записку від Р. Ф. і тицьнув пальцем у малюнок під рядками.

— Ти знаєш, що це значить?

— Гадаю, це сіґул того місця, яке я відвідав, коли вперше мандрував у магічній кулі. Край Грому. — Він по черзі подивився кожному з друзів у вічі. — Думаю, це там ми зустрінемо того чоловіка — ту істоту — на ім’я Флеґґ.

Роланд озирнувся в той бік, звідки вони прийшли, човгаючи уві сні своїми гарними червоними мештами.

— Канзас, яким ми мандрували, був його Канзасом, і чума, що спустошила той край, була справою його рук. Принаймні я так вважаю.

— Але ж вірус може не зупинитися, — сказала Сюзанна.

— Він може поширитися, — додав Едді.

— На наш світ, — мовив Джейк.

— На ваш чи на будь-чий інший світ, — відповів Роланд, не зводячи погляду з далекого Зеленого Палацу.

— Хто такий Багряний Король? — ні сіло ні впало спитала Сюзанна.

— Сюзанно, я не знаю.

Вони принишкли, спостерігаючи за Роландом, який дивився на палац, де знайшов фальшивого мага й реальні спогади та завдяки цьому якимось незбагненним чином відчинив двері назад до свого світу.

«До нашого світу, — подумки виправився Едді, пригортаючи до себе Сюзанну. — Тепер це також і наш світ. Якщо ми повернемося до Америки… цілком вірогідно, нам ще доведеться це зробити, то будемо чужинцями, опинимося на чужій землі, хай який то буде час, яка доба. Тепер наш світ — тут. Світ Променів, Вартових і Темної Вежі».

— До вечора ще далеко, — сказав він і нерішуче поклав руку на плече стрільця. Але всміхнувся, бо Роланд одразу ж накрив його руку своєю. — Може, скористаємося цим?

— Так, — погодився стрілець. — Скористаймося. — Він нахилився і підняв наплічник.

— А що робитимемо з черевиками? — спитала Сюзанна, з сумнівом споглядаючи купку червоного взуття.

— Залишимо їх тут, — відповів Едді. — Вони своє відслужили. У візок, дівчино. — Обійнявши за плечі, він допоміг їй сісти у візок.

— Всі діти Божі мають черевики, — задумливо протягнув Роланд. — Адже так ти сказала, Сюзанно?

— Ну, — відповіла вона, вмощуючись зручніше, — нашою говіркою це звучить трохи соковитіше, але суть ти вловив правильно, любчику.

— То, виходить, черевиків у нас більше, ніж на те Божа воля, — сказав Роланд.

Джейк влаштував переоблік провіанту, який чиясь дбайлива рука напакувала йому в рюкзак. Видобувши курячу ногу, він спитав у Едді:

— Як ти гадаєш, хто нам усе це запакував?

Едді звів брови з таким виглядом, наче не сподівався від Джейка такої недалекоглядності.

— Як це хто? Ельфи Кіблера, звісно. Ходімо, нам час.

Вони зібралися біля діброви: п’ятеро мандрівників посеред пустки рівнин. Поперед них у траві слалася прогалина, що цілком відповідала розташуванню смуги хмар у небі. Ця прогалина аж ніяк не скидалася на широку стежку… проте для спостережливого ока той факт, що все вказує в одному напрямку, був настільки ж очевидним, як і намальована на шосе смужка.

Шлях Променя. Десь там, попереду, на перетині цього Променя з іншими, стояла Темна Вежа. Едді чомусь подумав, що коли вітер повіє у їхній бік, він зможе відчути запах її замшілого каменю.

І троянд — ледь відчутні пахощі троянд.

Він узяв за руку Сюзанну, вона, сидячи у візку, взяла за руку Роланда, а стрілець — Джейка. Юк, широко розплющивши свої дивовижні очі з золотою облямівкою, стояв на два кроки попереду них, нашорошивши вуха й нюхаючи осінній вітер, що невидимими пальцями куйовдив йому шерсть.

— Ми ка-тет, — сказав Едді. Йому спало на думку, що він дуже змінився, став чужинцем навіть для себе самого. — Ми одне ціле і один з багатьох.

— Ка-тет, — промовила Сюзанна. — Ми одне ціле й один з багатьох.

— Одне ціле й один з багатьох, — повторив Джейк. — Ходімо, час.

«Ведмедики й пташки, рибки і зайченятка», — подумав Едді.

Ось так, під проводом Юка, вони знову вирушили Шляхом Променя на пошуки Темної Вежі.

Післямова

Сцену, в якій Роланд перемагає у бою свого вчителя Корта й вирушає на гульки до менш вишуканої частини Ґілеаду, було написано навесні 1970 року. А ту, де наступного ранку в борделі з’являється Роландів батько, — влітку 1996-го. І хоча між двома подіями в романному світі минає лише шість годин, у житті автора спливло двадцять шість років. І все ж момент настав, і я опинився у ситуації, коли довелося конфронтувати з самим собою. З одного боку хвойдиного ліжка стояв бородатий безробітний школяр з довгим чорним волоссям, а з другого — автор популярних романів («Найвідоміший у Америці майстер писати різний непотріб», як мене любовно охрестили легіони захоплених критиків).

Про це протистояння я згадую лише тому, що воно підсумовує, наскільки важлива для мене Темна Вежа. Я написав достатньо романів та оповідань, щоб заповнити цілу сонячну систему уяви, проте історія Роланда — це мій Юпітер, порівняно з яким усі інші планети блякнуть (принаймні на мій погляд). Це місце, де панує дивна атмосфера, царство викривленого ландшафту й ошалілої гравітації. Я сказав, порівняно з Вежею все інше блякне? Ні, це ще м’яко сказано. Я потроху починаю розуміти, що світ (чи світи) Роланда насправді містить у собі всі витвори моєї уяви. У Серединному світі є місце для Рендала Флеґґа, Ральфа Робертса, мандрівників з «Очей дракона», навіть для отця Калагена, священика з «Жереба Салема», що виїхав з Нової Англії автобусом компанії «Ґрейхаунд», а в результаті оселився на межі страхітливої частини Серединного світу, яка називалася Край ґрому. Скидається на те, що всі вони зрештою оселяються в світі Вежі. А чом би й ні? Серединний світ було створено першим: решти світів не існувало ще навіть у проекті, а цей уже слався перед Роландовими блакитними очима снайпера.