Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

Зненацька Едді відчув непереборне бажання скинути їх.

Він сів біля Сюзанни, поцілував її і сказав:

— Доброго ранку, Спляча Красуне. Чи дня, якщо вже на те. — А потім швидко, ніби гидуючи самим доторком (відчуття було таке, наче торкаєшся шкіри покійника), скинув черевики. Вони були зношені, потерті на носках, підбори закаляні брудом — словом, уже не виглядали новими. Ще кілька хвилин тому він не знав, як вони вчотирьох тут опинилися, проте зараз біль у м’язах ніг і сліди від коліс візка розповіли йому все. Вони прийшли сюди пішки. Як лунатики. Уві сні.

— Це твоя найкраща ідея за… ну, за тривалий час, — мовила Сюзанна і зірвала з ніг чохли. Неподалік Джейк уже знімав черевички з Юка. — Ми там були? Едді, ми справді там були, коли він…

— Коли я вбив свою матір, — закінчив за неї Роланд. — Так, ви там були. Як і я. О боги, я там був. Я це зробив. — Він затулив обличчя долонями й гірко заридав.

Сюзанна швидко поповзла до нього, допомагаючи собі руками й ногами (цей спосіб пересування заміняв їй ходу). Однією рукою вона обняла його за плечі, другою відняла його долоні від обличчя. Спершу Роланд не дозволяв їй цього, проте вона наполягала, і врешті-решт його руки — руки вбивці — опустилися, відкриваючи зацьковані, переповнені слізьми очі.

Сюзанна пригорнула його до себе, поклавши його голову собі на плече.

— Змирися, Роланде. Змирися і не тримай у собі. Все вже скінчено. Це вже позаду.

— Людина не може залишити таке позаду, — відповів Роланд. — Ні, не може. Ніколи в житті.

— Ти її не вбивав, — сказав Едді.

— Це занадто легко. — Стрілець так і сидів, притулившись обличчям до Сюзанниного плеча, проте його голос тепер звучав чітко. — Од відповідальності за деякі вчинки годі ухилятися. Є гріхи, яких не можна пробачати. Так, Рея була там — принаймні частково, — проте я не можу в усьому звинуватити її, хоча мені дуже б цього хотілося.

— Це й не її провина, — відказав Едді. — Я не це мав на увазі.

Роланд підвів голову.

— Про що ти, в біса, говориш?

— Ка, — сказав Едді. — Те ка, що як вихор.

У їхніх наплічниках лежав провіант, якого вони туди не клали, — печиво фірми «Кіблер» з ельфами на упаковках, сендвічі в харчовій плівці, на вигляд не кращі за ті, що їх можна купити в автоматі на заправці (звісно, якщо ти у відчаї й помираєш від голоду), і якась дивна кола. Розлита в червоні з білим бляшанки, смакувала вона, як кока-кола, проте марка була невідома — «Нозз-А-Ла».

Посідавши спинами до діброви й обличчями до віддалених розкошів Зеленого Палацу, вони поїли й зійшлися на тому, що то був обід. «Якщо за годину почне сутеніти, ми проголосуємо за те, що це була вечеря», — подумав Едді, сумніваючись, проте, що це знадобиться. Його внутрішній годинник знову цокав, і цей загадковий, але точний пристрій стверджував, що зараз лише полудень.

Під час обіду Едді підвівся й підняв свій напій, всміхаючись у невидиму камеру.

— Подорожуючи країною Оз у новенькому «Такуро-спірит», я завжди п’ю «Нозз-A-Лy»! — проголосив він. — Море бадьорості без зайвих калорій! З нею я щасливий, що народився чоловіком! З нею я гарний, як ангел, і хоробрий, як тигр! Коли я п’ю «Нозз-А-Лу», я думаю: «Блін! Як класно, що я живу!» Я кажу…

— Та сідай уже, хамлярю, — сміючись, сказав Джейк.

— Рю, — погодився Юк. Притулившись мордочкою до хлопчикової щиколотки, він з величезною цікавістю споглядав сендвіч у його руках.

Едді вже зібрався було сісти, коли його увагу знову привернув листок-альбінос. «А то не листок», — подумав він і підійшов до дерева дізнатися, що то таке. Ні, не листок, а шмат паперу. Перевернувши його, Едді побачив дві колонки зі словами «бла-бла», «як-як» і «усе однакове». Зазвичай не існувало газет без шпальт зі зворотного боку, проте Едді не здивувався, що ця таки чиста. Зрештою, такої газети, як «Дзеркало Країни Оз», не існувало.

Проте на зворотному боці був текст. Написаний від руки охайним почерком і друкованими літерами: [60]

А під запискою — малюночок:

Едді повернувся з запискою до друзів, які обідали. Всі прочитали її по черзі. Роланд отримав папірець у свої руки останнім. Він задумливо провів по ньому великим пальцем, щоб відчути фактуру паперу, потім віддав його Едді.

— Р. Ф., — мовив Едді. — Це той чувак, що керував Цок-Цоком. Записка ж від нього, так?

— Так. Напевно, він забрав Цок-Цока з Лада.

— Авжеж, — похмуро підтвердив Джейк. — У того Флегга вигляд людини, яка добре тямить у першокласних хамлярах. Але як вони опинилися тут раніше за нас? Чи є в світі щось швидше за Блейна Моно?

— Двері, — відповів Едді. — Вони могли пройти крізь якісь із тих особливих дверей.

— Бінґо, — сказала Сюзанна, виставила долоню, й Едді ляснув по ній.

— У будь-якому разі його порада непогана, — здивував їх усіх Роланд. — Прошу вас, поміркуйте над нею серйозно. Як схочете повернутися до свого світу, я вас не триматиму.

— Роланде, вухам своїм не вірю! — вигукнув Едді. — Це після того, що ти силоміць витяг нас зі Сьюз сюди, а ми верещали й відбивалися? Знаєш, як сказав би про тебе мій покійний брат? Що ти непослідовний, як свиня на ковзанах.

— Коли я вас видобував, ви ще не були моїми друзями, — відповів Роланд. — Тоді я ще не встиг полюбити вас так, як любив Алана й Катберта. І до того, як мене змусили… освіжити дещо в пам’яті. А коли я це зробив… — він замовк, втупившись у своє взуття (на ньому знову були старі чоботи) і напружено міркуючи. Зрештою знову підвів погляд. — Якась частка мого «я» німувала довгі роки. Я вже думав, що вона померла. Проте виявилося, що це не так. Я знову навчився любити. І я усвідомлюю, що це, напевно, мій останній шанс для любові. Я не надто тямущий — Ваннай і Корт добре це знали, і мій батько також, — проте й не дурний.

— Тоді не поводься як йолоп, — сказав Едді. — І нас такими не вважай.

— Сіль історії, як ти, Едді, це називаєш, проста: всі мої друзі завжди гинуть. Я не хочу, щоб це сталося знову, навіть ризикувати не хочу. Особливо Джейком… Я… хоча ні, байдуже. Я не знаю, як описати це словами. Вперше відтоді, як я озирнувся в темній кімнаті й застрелив свою матір, я знайшов щось важливіше за Вежу. Це все, що я можу сказати.

— Гаразд, я розумію твої аргументи.

— Я також, — сказала Сюзанна, — та Едді правий щодо ка. — Вона взяла записку й замислено провела по ній пальцем. — Роланде, не можна весь час говорити про це, тобто про ка, а тоді взяти й ось так просто забрати свої слова назад, бо тобі трохи забракло снаги й вірності.

— Снага і вірність — це хороші слова, — відзначив Роланд. — Проте є одне кепське, і означає воно практично те саме. Одержимість.

Вона роздратовано знизала плечима, не приймаючи заперечень.

— Дорогенький, одне з двох: або вся ця катавасія заварилася з волі ка, або це все нонсенс. І яким би не було страшним це ка — ця доля з орлиними очима й носом собаки-дойди, — думка про те, що ка немає, мене особисто лякає ще більше. — Вона викинула записку від Р. Ф. на пожухлу траву.

— Як його не називай, той, хто опиняється під колесами ка, гине, — сказав Роланд. — Раймер… Торін… Джонас… моя мати… Катберт… Сюзен. У них спитай. У будь-кого з них. Але тобі це не вдасться.

— А найголовнішого ти якраз і не помітив, — втрутився Едді. — Ти не можеш відправити нас додому. Невже ти цього не розумієш, здорованю? Навіть якби такі двері й існували, ми б усе одно не змогли крізь них пройти. Чи я помиляюся?

Він поглянув на Джейка та Сюзанну, і вони похитали головою. Навіть Юк — і той похитав головою. Ні, Едді не помилявся.

— До того ж ми змінилися, — вів далі Едді. — Ми… — Тепер уже йому забракло слів, щоб висловити свої думки. Висловити свою потребу побачити Вежу… і ще одну свою потребу, не менш нагальну: носити револьвер з великими накладками сандалового дерева. «Велика пушка» — так Едді його тепер називав подумки. Як у тій старій пісні Марті Робінза про чоловіка з великою пушкою на поясі. — Це ка, — тільки й сказав Едді. Нічого більш всеосяжного не спало на думку.