Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (мир бесплатных книг TXT) 📗
18 лютого посольська палата ухвалила такі резолюції (перші ухвали сього сойму): зажадати відчитання сенаторського рішення в справі зміни курсу монети (одна з справ яка мала велике аґітаційне значіннє против короля і уряду); друге- домагатися справоздань з посольств до Москви і Швеції, справлених без порозуміння з шляхтою; третє: “чому пп. комісари визначені до укладання згоди з козаками, зложили сю згоду під Білою Церквою не згідно з інструкцією: мали вони дати згоду на 6 тис. козаків, а не на 20 тис., отже переступили зміст інструкції” 8).
З резолюцій сих нічого не вийшло, бо король з свого боку супроти всіх домагань опозиції став на непримиренім становищі і в нічім не хотів попускати. Йому властиво не грозило нічого реального. Опозиція не виявила стільки енерґії, як можна було думати. Під кінець вийшли на чергу ще справи двох Радивилів, гетьмана і канцлєра, які зовсім помішали всякі рахунки й перетворили сойм в повний хаос. Цілком ясно було, що він дійсно скінчиться нічим, не дасть нічого крім конфузу, як пророковано ще з початку. Ряд послів поставили ультімативно ріжні свої справи й грозили своїм veto, коли вони не будуть сповнені. Прославлений сим соймом унітський посол Сіцінский, що вважався привидцею розірвання сього сойму і був проклятий сучасниками й потомками як провинник усіх бід Польщі, в дійсности не був сам оден. Король не був заінтересований в резолюціях сойму і не робив нічого для його уратовання. Терпіла Річпосполита, а не він. Він, навпаки, міг бути вдоволеним, що таки знищив ворога і скріпив ряди своїх прихильників, роздавши між ними ваканси Радзєйовского, а ще перед тим Потоцкого. В своїх руках він лишив головний провід війська-не давши нікому гетьманської булави не вважаючи на домагання шляхти. З зірваннєм сойму відпадали її вимоги зменшення війська до 20 тис. і зіставалися в силі ухвали попереднього сойму про збільшені контінґенти.
Супроти сього, очевидно, менше важними здавались инші політичні ускладнення. Московське посольство, що привезло нові претензії за неправильні царські титули і домагалося суду над провинниками, лишилось невдоволене з суду над сими провинниками: одні померли, живі зложили присягу, що помилки їх були не з злої волі; нікого не скарано смертю, як того домогались посли. Вони поставили питаннє руба: коли король не хоче карати смертю, нехай сконфіскує їх маєтности, а московському цареві за те віддасть землі забрані від Москви останнім вічним трактатом, себто Смоленськ і Сіверщину. Се звучало як ультіматум, і в політичних кругах вважали, що се серйозна погроза війни; але заморочені своїми внутрішніми суперечками, вони пустили її повз вуха.
Так само пустили без уваги таку серйозну річ як незатвердженнє Білоцерківського трактату. Козацьке посольство збуто легковажно. Я відзначив вище зневажливі варшавські балачки, що в посольстві приїхали люде “з найнижчої й найгрубшої черни”, хоча се були особи досить заслужені в війську. З приводу їх богатих убрань, в яких вони ставились на авдієнції у короля, в сенаті й посольській палаті іронізовано, що се на них “шляхетські ферезії”. Посли презентували королеві дорогих коней від гетьмана, з котрими перемандрували через цілу Україну, і доручили йому новий козацький реєстр-для ствердження. Але се діялось на самім передодні замкнення сойму, і звісного нам листа Хмельницького, адресованого сенатові, зараз не читано, а відложено на після сойму 9).
Про дальше довідуємось від московських послів (Прончищева і тов.), що не вважаючи на гостру заборону польського уряду знайшли спосіб звязатися з козацькими (а саме бачився з ними піддячий Василь Старий, або Старово, в тиждень по соймі. 6 (16) березня).
Козацькі “післанці”, як він їх називає, висловлялись, що вони з прийняття задоволені: “були у короля і після того богато разів бували у сенаторів на банкетах і ласку їх бачили”,-але не вважали се за певний знак трівких відносин, “бо вже Поляки не оден раз мирні договори порушували і війною на них наступали”. Настрій шляхти їх зовсім не настроював оптимістично: “Супроти того, що вони чують від шляхти, як шляхта говорить між собою, то вони не сподіваються, щоб той договір був на довгий час, бо шляхта між собою говорить, щоб військо Запорозьке конче все знести, бо як не знести-то їм від війська добра не буде. А люд в Польщі вільний: коли хто за свою шкоду схоче ту згоду розірвати, то без відома короля і всеї Річипосполитої ту згоду й розірве: в пограничних містах звелить зробити зачіпку або яку небудь обиду, з того біда й почнеться,-так як тепер в Варшаві сталося: оден шляхтич повітовий посол на соймі в якійсь справі не позволив, через те і сойм розірвався, і все діло, що на соймі робилося, пішло на ніщо, як конституції не надруковані”.
Резолюції одержані на свої петиції вони так переказували:
В справах віри король і пани-рада благочестивій вірі в тих місцях (де вона досі була) бути позволили, і король велів дати їм на то привилей; в справі ж люблинської церкви, король обіцяв дати наказ комісарам, що будуть вислані “для межевого діла” (розслідити чи полагодити справу-не ясно, перше мабуть правдоподібніше).
Війську Запорозькому жити на своїх місцях, “і життє держати”. Бути у них (найвищим начальником) гетьману Б. Хмельницькому, а під ніяким иншим начальством не бути у нікого; і Жидам у них бути не велено, і на то король теж казав дати їм привилей.
На Чигрин з повітом і иншими місцями велено видати королівський привилей Хмельницькому, також щоб давніші козацькі місця були за військом Запорозьким; сі місця велено відграничити від королівських, сенаторських і шляхетських маєтностей, і на се будуть вислані від короля комісари.
“За королівським наказом велено військові Запорозькому готовити човни. Але куди в тих човнах буде Запорозькому війську похід за королівським наказом, нічого їм не сказано.
“Як були вони на відправі у короля, коронний канцлєр ксьондз Андрій Лєщиньский казав їм, щоб гетьман Б. Хмельницький і все військо Запорозьке були під королівською рукою як давніш, а з неприятелями королівського величества зносин і приязни ніякої не мали. А з ким саме гетьманові зносин не мати, поіменно не сказав”.
“Конституції їм при королі відмовлено, бо сойм з деяких причин розірвано, і конституцій нинішнього сойму не буде, а канцлєр Лєщиньский їм сказав, що гетьман Б. Хмельницький і все військо Запорозьке одержать конституцію з другого сойму, що буде в тім же 1652 році. А чи на тім другім соймі будуть гетьманські післанці, і їм дадуть конституцію, чи пришлють з комісарами, того їм не сказано”.
Просили також післанці, щоб король звільнив козаків взятих до неволі під Берестечком, що тепер сидять у вежі в Варшаві, і король велів кількох звільнити зараз, а решту обіцяв звільнити пізніше 10).
Ситуацію витворену білоцерківськими умовами вони готові були представляти оптимістично:
“Козакам, що лишилися поза 20-тисячним реєстром, і на них грошей не буде ухвалено,-тим в війську Запорозькому жити на своїх місцях як досі. Їм тепер іще краще, бо хто в реєстрі не буде, тим вільно ходити по всяку добичу куди хто хоче, а реєстровим козакам нікуди ходити не вільно: коли б їх не покликали, вони завсіди мусять бути готові. А чи буде королівське жалуваннє й на ті 20 тис. чи не буде, того напевне не знати, та ледве чи будуть гроші й реєстровим козакам”.
З виданих тоді козацьким послам королівських привилєїв знаю два: се “Ґенеральна конфірмація прав, привилеїв, свобід і вільностей реєстрового Запорозького війська й. кор. мил.” з датою: в Варшаві, на вальнім соймі 10 марта 1652 р. Король оповіщає, що він уже раніш, за пильним і гарячим проханнєм комісарів визначених на переговори з військом Запорозьким, на покірну просьбу його, прийняв був його до ласки своєї і в непамять пустив все, в чім воно провинилося против маєстату його і Річи. Тепер же милостиво прийнявши супліку, принесену послами козацькими і маючи надію, що тепер вони вже своєї вірности більше не нарушать, він рішив потвердити їм права, привилеї, свободи і вільности, надані його попередниками. Просили його про се сенатори зібрані на нинішній сойм. Він потверджує всі привилеї в усіх пунктах і обіцяє за себе і за своїх наступників, що вони будуть непорушно заховуватись супроти реєстрового Запорізького війська, “в скількости 20 тисяч, уставленій останнім договором під Білою Церквою” 11).
