Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен (читать книги бесплатно полные версии .txt) 📗

Я закричу, не витримаю, я маю закричати…

Вона вже набрала в легені побільше повітря для крику, як зненацька сверблячка припинилася. Біль теж зник. Сюзанна потяглася пальцями до рота, де була болячка, і завагалася.

Я не наважуся.

«Ану зараз же мені наважуйся! — обурено вигукнула Детта. — Після всього, що ти пройшла… що ми пройшли… ти мусиш найти в собі сили торкнутися своєї триклятої пики, сучко ти боягузлива!»

Сюзанна піднесла пальці до шкіри. Гладесенька. Чиряк, який дошкуляв їй від самого Краю Грому, щез без сліду. І вона знала, що в дзеркалі чи на рівній водній гладіні не побачила б навіть шраму.

Патрік ще трохи попрацював — спершу гумкою, потім олівцем і знову гумкою, — але сверблячки Сюзанна більше не відчувала, ні найменшого поколювання. Неначе всі відчуття обірвалися, щойно Патрікова робота перевалила за якийсь критичний рубіж. Їй стало цікаво, скільки років йому було, коли Дандело постинав з олівців усі гумки. Чотири? Шість? Як не крути, він був малий. Вона була впевнена, що його збентежений вираз, коли вона показала йому витирачку, був щирий, однак, узявшись витирати намальоване, він працював зі знанням справи.

«Може, це те саме, що й на велику кататися, — подумала Сюзанна. — Раз навчившись, уже ніколи не забудеш».

Вона чекала якомога терплячіше, і за п’ять дуже довгих хвилин її терплячість було винагороджено. Усміхаючись, Патрік розвернув альбом і показав їй портрет. Він цілковито стер пляму і легенько заретушував те місце, щоб воно нічим не вирізнялося на її шкірі. Навіть усі рештки гумки дбайливо позмітав.

— Дуже гарно, — мовила вона. Доволі-таки гівняний комплімент для генія, чи не так?

Отож вона нахилилася, обійняла його й міцно поцілувала в губи.

— Патріку, це просто прекрасно!

В обличчя йому так швидко і потужно шугонула кров, що Сюзанна злякалася, як би його грець не побив, попри юний вік. Але, простягаючи їй альбом однією рукою, Патрік усміхався, а другою робив знаки, заохочуючи відірвати аркуш. Бажаючи, щоб вона його взяла. Щоб тримала у себе.

Сюзанна відірвала, дуже обережно, а в темному закутні розуму з’явилася думка: а що б сталося, якби вона порвала аркуш посередині — порвала себе саму? Побіжно вона завважила, що Патрік не виявляв жодних ознак подиву, зачудування чи страху. Болячку в неї на обличчі він не бачити не міг, бо та гидота першою впадала у вічі на її обличчі й з’явилася ще до того, як вони з Патріком познайомилися. І малював він той чиряк з усіма подробицями, майже фотографічними. А тепер нарив щез — про це сказали їй пучки пальців, — але Патрік сприйняв це без жодних емоцій. Висновок напрошувався сам. Стерши болячку з малюнка, він водночас прибрав її зі своїх спогадів.

— Патріку?

Він подивився на неї, усміхнений. Щасливий, що вона щаслива. А Сюзанна була дуже щаслива. І те, що вона також до смерті перелякалася, нітрохи не перешкоджало її щастю.

— А намалюєш для мене одну річ?

Він кивнув. Зробив позначку на альбомному аркуші й розвернув так, щоб вона могла бачити:

Сюзанна кілька секунд роздивлялася знак питання, потім підвела очі на Патріка. І побачила, що він дуже міцно стискає гумку для витирання, свій чарівний новий інструмент.

— Я хочу, щоб ти намалював мені річ, якої тут немає.

Він запитально схилив голову набік. Попри те, що серце в Сюзанни шалено стукотіло в грудях, вона не змогла стримати усмішки, бо такий вигляд інколи мав Юк, коли не зовсім розумів, чого від нього хочуть.

— Не хвилюйся, я тобі розповім.

І вона розповіла, детально, не оминувши жодної подробиці. Патрік слухав. Певної миті, почувши Сюзаннин голос, прокинувся Роланд. Він підійшов, поглянув на неї в тьмяно-червоному світлі багаття, що ледь жевріло, і вже відводив погляд, коли щось змусило його різко повернути голову. Його очі округлилися. Аж до тієї миті Сюзанна не знала напевне, чи Роланд помітить відсутність нариву, бо припускала, що Патрікова магія настільки сильна, що може й зі стрільцевої пам’яті стерти спогади про нього.

— Сюзанно, твоє обличчя! Що сталося з твоїм…

— Цить, Роланде, якщо ти любиш мене.

Стрілець замовк. Сюзанна знову повернулася до Патріка і продовжила розповідь, тихо, але наполегливо. Патрік слухав, і мало-помалу в його погляді зайнялося світло розуміння.

Роланд без зайвих питань підкинув дров у багаття, і невдовзі їхній маленький табір яскраво засвітився під зорями.

Патрік написав питання — ощадливо, ліворуч від знака питання, що вже був на аркуші:

Сюзанна взяла Роланда під лікоть і поставила його перед Патріком. Стрілець вивищувався над землею приблизно на шість футів три дюйми. [99] Вона попросила Роланда підняти її й поставила руку десь на три дюйми вище його голови. Патрік усміхнувся й кивнув.

— І глянь, що на них має бути. — Вона витягла з купки гілляк для багаття одну гілку. Переламала об коліно, щоб кінець був гострий. Знаки вона пам’ятала, та краще було про них довго не думати. Вона відчувала, що вони мають бути абсолютно правильні, інакше двері, які Патрік мав намалювати, відчинятимуться або в не потрібне їй місце, або не відчиняться взагалі. Отож, почавши малювати на землі, змішаній з попелом багаття, вона водила паличкою так швидко, як малював сам Патрік, не зупиняючись навіть на мить, щоб глянути бодай на один-єдиний символ. Бо озирнувшись на один символ, вона б зачепилася й стала б роздивлятися решту, і обов’язково добачила б якісь негаразди, й непевність охопила б її, наче хвороба. Можна було б випустити вперед Детту, нахабну, чорнороту Детту, котра не раз рятувала її в тяжку хвилину, щоб вона закінчила те, що Сюзанна почала, але це було надто ризиковано. У глибині душі вона не дуже довіряла Детті — та могла все спаскудити у найвідповідальнішу мить, без жодної причини, крім як утнути капость. І Роланду вона теж не довіряла, бо той підсвідомо міг бажати, щоб вона залишилася, а отже, зумисне припуститися помилки.

Тому вона швидко малювала на землі й у попелі, не замислюючись і не озираючись, і ось які знаки вийшли з-під кінчика її саморобного олівця:

— Незнайдені, — видихнув Роланд. — Сюзанно, що… як…

— Цить, — повторила вона.

Патрік схилився над альбомом і став малювати.

Сюзанна все роззиралася навколо в пошуках дверей, але коло світла, яке відкидало їхнє вогнище, було дуже маленьке, навіть після того, як Роланд підкинув дров. Маленьке порівняно з неосяжною темрявою прерій. Вона не бачила нічого. Повернулася до Роланда, прочитала у нього в очах німе питання і, поки Патрік малював, показала йому свій портрет, що його намалював юнак. І вказала на те місце, де була пляма нариву. Піднісши аркуш ближче до очей, Роланд нарешті роздивився сліди від гумки. Патрік дуже хитро замаскував витерте місце, і лише пильний розгляд допоміг стрільцеві його знайти. То було те саме, що шукати старий слід після багатоденного дощу.

— Не дивно, що старий постинав усі гумки, — сказав він, повертаючи портрет.

— Я теж так подумала.

Відтак, оминаючи подробиці, Сюзанна розповіла Роландові про свій спалах прозріння: якщо Патрік міг (принаймні в цьому світі) усувати створене гумкою, тоді, можливо, він здатен і створювати, малюючи. Коли вона згадала про стадо банноків, яке загадково перемістилося ближче, Роланд потер собі лоба, наче його мучив сильний головний біль.

— Я мав би це помітити. Мав би збагнути, що це означає. Я старію, Сюзанно.

Цю репліку вона пропустила повз вуха (бо вже її чула) і розповіла йому про сни з Едді та Джейком, не оминувши написів на сорочках, хор голосів, пропозиції гарячого шоколаду і наростання паніки у них в очах, коли минали ночі, а вона ніяк не могла збагнути, до чого спонукав цей сон.