Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен (читать книги бесплатно полные версии .txt) 📗

— Котику, ну покажи. — Вона поклала руку на альбом, але вирішила не тягти, хай навіть йому цього хотілося. Художник був він, тож нехай і рішення, показувати роботу чи ні, залишається за ним. — Будь ласка.

Якусь мить він ще тримав альбом біля грудей. А потім, сором’язливо, не підводячи на Сюзанну очей, простягнув. Взявши, вона подивилася на себе саму. І від захвату їй перехопило подих — такий гарний був той портрет. Великі очі. Високі вилиці, що їх її тато колись називав «ці самоцвіти Ефіопії». Повні губи, які так любив цілувати Едді. То була вона, як жива… та було в цьому портреті щось більше за неї саму. Вона б ніколи не подумала, що в малюнку олівцем могла просвічувати така неприхована любов, але на цьому аркуші була любов, о, щира правда, дуже щира; любов хлопчика до жінки, яка його врятувала, яка витягла його з темної діри, де він неодмінно б загинув. Любов до неї як до матері, любов до неї як до жінки.

— Патріку, яка краса! — у захваті промовила вона.

Він подивився на неї стурбовано. У погляді прозирав сумнів. «Справді?» — запитували його очі, й Сюзанна зрозуміла, що лише він, бідолашний убогий Патрік, котрого хист митця супроводжував усе життя, тож він і приймав його як належне, міг сумніватися в красі свого творіння. Малювання робило його щасливим — принаймні це він завжди розумів. Але що його малюнки могли ощасливити інших… до цього йому потрібно було звикати. Сюзанні все не давали спокою питання, чи довго його тримав у себе Дандело і як узагалі стара жорстока тварюка натрапила на Патріка. Напевно, відповідей на них вона не знатиме ніколи. Та поки що важливішим було підняти йому самооцінку.

— Так, — сказала вона. — Так, це просто прекрасно. Патріку, ти чудовий художник. Мені дуже приємно на себе дивитися.

Цього разу він забув, що не можна розтуляти зубів. І його усмішка, хай навіть без’язика, була настільки гарна, що Сюзанна ладна була його з’їсти. Порівняно з нею всі її страхи й тривоги здавалися маленькими й дурними.

— Можна, я візьму цього портрета собі?

Патрік радісно закивав. Однією рукою він зробив жест, наче відривав аркуш, і тицьнув у неї пальцем. Так! Відривай! Бери! Хай буде в тебе!

Сюзанна почала було відривати аркуш з альбому, але зупинилася. Його любов (і олівець) зробили її красунею. Єдине, що псувало вроду, — чорна пляма біля рота. Вона показала Патріку портрет, постукала по мальованому чиряку пальцем і торкнулася справжнього. Навіть найлегший доторк спричиняв біль.

— От тільки це гадство мені не подобається, — сказала вона.

Патрік знизав плечима й так кумедно розвів руками, що Сюзанна засміялася. Тихо, щоб не збудити Роланда, але так, стримати сміху вона не могла. На згадку їй спали слова героя якогось старого фільму: «Пишу, що бачу».

Та тільки цей малюнок був олівцем, а не фарбою, і Сюзанна подумала, що він міг би заретушувати потворну болючу бридоту в неї на обличчі. На мальованому обличчі, принаймні.

«Тоді вона буде як моя сестра-близнючка, — з любов’ю подумала жінка. — Моя краща половинка, моя вродлива бли…»

І раптом її осяяло.

Усе? Вона осягнула все?

Так, уже пізніше подумає вона. Хоч процес усвідомлення навряд чи можна було б записати рівнянням — якщо а + b = с, тоді с — b = а та с — а = b, — але так, вона збагнула все. Інтуїтивно. Не дивно, що Едді-зі-сну та Джейк-зі-сну так дратувалися на неї. Адже це було так очевидно.

Патрік її намалював.

Але видобували її вже не вперше.

Роланд видобув її в цей світ… за допомогою чарів.

Едді привабив її до себе любов’ю.

І Джейк теж.

Боже милий, невже вона так довго пробула в цьому світі, не розуміючи, що таке ка-тет, що він означає? Ка-тет — це сім’я.

Ка-тет — це любов.

Малювати означає створювати зображення олівцем чи, може, вугіллям.

Привабити — полонити, зачарувати, витягти вперед. Змусити вийти за межі свого «я».

Патрік, цей без’язикий хлопчик-геній, був ув’язнений колись у темряві й вийшов на свободу… А тепер? Що тепер?

«А тепер він стане моїм особливим», — подумала Сюзанна/Одетта/Детта й сягнула рукою в кишеню, достеменно знаючи, що зараз зробить і чому.

Коли вона віддала художникові альбом, не вирвавши аркуша зі своїм портретом, Патрік страшенно засмутився.

— Ні, ні, — мовила вона (голосом багатьох своїх «я»), — Я просто хочу, щоб ти дещо виправив, перш ніж я візьму й берегтиму цей портрет, як свій скарб, щоб знати, що я була в цьому «де» і в цьому «коли».

Вона простягла йому рожеву гумку. Тепер їй стало зрозуміло, чому Дандело їх постинав. Він мав на те свої причини.

Патрік узяв круглу штучку й, насупившись, покрутив між пальців, неначе ніколи такої не бачив. Сюзанна була певна, що бачив, але скільки років тому? Чи близько він підійшов до того, щоб позбутися свого мучителя раз і назавжди? І чому Дандело тоді просто його не вбив?

Бо, відібравши гумки, він думав, що йому більше нічого не загрожує.

Патрік дивився на неї збентежено. Його губи тремтіли.

Сюзанна сіла поряд з ним і показала на недолік її обличчя на малюнку. Відтак делікатно взяла пальцями Патріка за зап’ясток і піднесла його руку до аркуша. Спочатку він опирався, але потім дозволив потягти вперед свою руку з рожевою грудочкою.

Сюзанна згадала про тінь на землі, що була насправді стадом великих кудлатих тварин, яких Роланд називав банноками. Згадала, як відчула запах куряви, коли Патрік почав малювати куряву. А ще згадала, як Патрік намалював стадо ближче, ніж воно було насправді (свобода митця, ми всі кажемо спасибі), й воно наче наблизилося. Вона ще тоді вирішила, що її очі пристосувалися бачити далеко, і тепер дивувалася власній глупоті. Можна подумати, очі могли пристосуватися до далечіні так само, як до темряви.

Ні, це Патрік наблизив бізонів. Пересунув стадо ближче, намалювавши його ближче.

Коли рука, що тримала гумку, майже торкнулася паперу, Сюзанна забрала свою руку — була впевнена, що Патрік мав зробити все сам. Вона поводила пальцями вперед-назад, показуючи, чого від нього хоче. Та він усе ще не розумів. Сюзанна показала знову та вказала пальцем на мальований чиряк біля повної нижньої губи.

— Патріку, зроби так, щоб його не було, — попрохала вона, дивуючись, як це голос звучить так спокійно. — Він бридкий, зроби так, щоб він зник. — І ще раз показала, як рухається витирачка на папері. — Зітри його.

І до нього дійшло. Сюзанна побачила, як у нього в очах загорівся вогник розуміння. Він показав їй рожеву грудочку (недоторканно рожеву, без жодного темного сліду від графіту) і глянув на неї, немовби питаючи, чи впевнена вона.

Сюзанна кивнула.

Патрік приклав гумку до намальованого чиряка і став обережно стирати його з паперу. Та потім, побачивши, що відбувається, запрацював з подвійною силою.

Те саме дивне поколювання Сюзанна відчувала й зараз, та коли Патрік її малював, голочки кололи все тіло. А тепер пощипувало лише в одному місці — біля рота праворуч. Щойно він навчився обходитися з витирачкою і взявся до справи, поколювання переросло в глибинну жахливу сверблячку. Сюзанні довелося вчепитися пальцями глибоко в землю, щоб не почати розчухувати чиряк, люто роздирати його нігтями, і начхати, якщо вона роздере його до м’яса і випустить собі на сорочку з оленячої шкіри пінту крові.

«Ще кілька секунд — і все скінчиться, мусить скінчитися, мусить, о Господи, будь ласка, НЕХАЙ УСЕ СКІНЧИТЬСЯ…»

А Патрік, здавалося, геть про неї забув. Його довге волосся звисало на аркуш і майже повністю його затуляло, але він і на це не зважав: дивився на свій малюнок, захопившись дивовижною новою іграшкою. Він стирав делікатно… потім натиснув трохи сильніше (сверблячка посилилася)… потім знову легенько. Сюзанні хотілося кричати. Зненацька свербіж охопив її всю. Він палав у мозку ближче до лоба, дзижчав, мов дві хмари комарів, на вологих поверхнях очей, дрижав на самісіньких кінчиках пиптиків, від чого вони безнадійно затверділи.