Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Гудкайнд Террі (читать книги бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
— Вони були найбільш гідними з бійців бака-бан-мана, — сказала вона. — Їм випала честь навчати Кахаріна. Вони віддали свої життя заради свого народу. Вони увінчали себе славою і будуть жити в наших легендах. — Вона торкнулася рукою його оголених грудей. — Тепер моїм чоловіком будеш ти!
Річард здивовано втупився на неї:
— Що?
— Я ношу молитовне сукню. Я жінка, присвячена духам. А ти — Кахарін.
Ти мій чоловік по древньому закону.
Річард похитав головою:
— Але я не можу. У мене вже є…
Він осікся. Келен прогнала його. У нього нікого немає.
Вона знизала плечима:
— Могло бути й гірше. Остання жінка, яка носила молитовну сукню, була зморшкуватою, беззубою старою. Я сподіваюся, тобі приємно дивитися на мене, і я зможу принести радість твоєму серцю. Але я повинна належати Кахаріну, і ні ти, ні я не можемо змінити це.
— Ні! — Річард озирнувся, побачив свою сорочку і знову надів її.
Сестра Верна, що стояла на краю галявини, насторожено стежила за ним. Він повернувся до Дю Шайю:
— Зараз у мене є інші справи. З вбивствами покінчено. Ми з сестрою Вірною повинні потрапити до Палацу. Дю Шайю поцілувала його в щоку. — До зустрічі, Річард Шукач, Кахарін і мій чоловік!
49
Річард і сестра Верна дивилися з зеленого пагорба на долину. Там, внизу, виднілося величезне місто. У променях призахідного сонця сяяли черепичні дахи.
Річард ще ніколи не бачив міста з такою впорядкованою забудовою. На околицях будинки були маленькі, але чим ближче до центру, тим вони ставали більше і красивіше. Навіть тут, на пагорбі, чути було гул тисячного натовпу і гуркіт кінних возів. Видовище настільки захопило Річарда, що він навіть забув, що прийшов сюди не по своїй волі. Здавалося, це місто не можна оглянути повністю, навіть якщо ходити по ньому кілька днів.
Внизу, звиваючись, текла річка, і частина міста на дальньому березі була приблизно вдвічі більше, ніж на їхньому. У дельті цієї величної річки розташовувалися портові будівлі: на березі і на воді виднілося безліч човнів і величезних суден під білими вітрилами. Серед них були навіть трищоглові кораблі. Річард і не знав, що кораблі бувають такі великі.
Вдалині, на горизонті, він побачив море, освітлене сонцем.
На одному з островів височів величезний палац, схожий швидше на фортецю.
Стіни, фортечні вали, башти, криті дворики становили ціле містечко з гаями, галявинами і ставками. Палац-фортеця панував над островом, придушуючи його своєю міццю. Звідси, зверху, коли вулиці міста, що розходяться від центра в усі сторони, здавалися тонкими, палац цей нагадував великого павука, що зачаївся посеред павутини.
— Он Палац пророків, — сказала сестра Верна.
— Тюрма, — кинув Річард, не дивлячись на неї. Не звертаючи уваги на його зауваження, вона продовжувала:
— Місто називається Танімура і стоїть на річці Керн. Сам же палац стоїть на острові Халзбанд.
— Ось як! — Вигукнув вражений Річард. — Схоже на злий насмішку!
— Чому? Хіба «Халзбанд» має якесь особливе значення?
— Так називають нашийник, що надягають на мисливського яструба.
Вона знизала плечима:
— Ти надаєш занадто багато значення дрібниці.
— Так? Ну що ж, подивимося.
Коли вони дісталися нарешті до місць, знайомих сестрі, провідники бака-банмана покинули їх. У густих лісах, де до того ж багато боліт, було дійсно легко заблукати. Втім, Річард відчував себе як вдома.
Єдиний раз за час їх дводенного подорожі сестра Верна сказала Річарду, що шкодує про те, що йому довелося вбити тридцять чоловік.
Розчулений і трохи здивований її щирістю, він подякував їй.
Зараз, дивлячись на родючу долину, яка простягалася внизу, він запитав:
— А чому я не бачу тут розораних полів? Адже для такої кількості народу треба багато їжі.
Сестра Верна показала на дальню частину міста.
— Полів багато по ту сторону ріки. По цей бік немає спокою ні для людей, ні для тварин. Від бака-бан-мана виходить постійна загроза.
— Так вони тут не обробляють землю тільки тому, що бояться бака-банмана?
— Бачиш он там темний ліс? — Простеживши за її поглядом, Річард побачив безліч величезних, кострубатих, оброслих мохом дерев. Ліс дійсно здавався темним і похмурим. — Це Хагенський ліс. Він тягнеться на кілька миль. Бережись цього лісу! Всі, хто зустрічав там захід сонця, гинули. Багато хто загинув ще до заходу сонця.
Цей ліс — джерело чорного чаклунства.
Дивна річ: коли вони поскакали до міста, Річард зловив себе на тому, що йому важко відвести погляд від темного і похмурого лісу, немов він відповідав похмурому настрою самого Річарда, немов між ним і лісом було щось спільне.
Зблизька місто Танімура здавалося не таким привабливим, як здалеку.
Безлад і запустіння панували на околицях. Назустріч раз у раз траплялися бідно одягнені люди, які штовхали перед собою візки з мішками, дровами, шкірами і навіть зі сміттям. По обидві сторони дороги безліч дрібних торговців продавали Овочі, смажене м'ясо, чоботи, намисто, зелень і ще багато всякої всячини. Запах смаженого м'яса злегка заглушав сморід дубильних майстерень.
Якісь обшарпанці з криками й сміхом грали в карти або в кості. У вузьких і тісних провулках стояли старі халупи з жерсті і парусини. Голі дітлахи возилися в калюжах і бігали по брудних вулицях, граючи в квача. Жінки, сидячи навпочіпки, прали білизну в коритах і перемовлялися між собою.
Сестра Верна пробурмотіла, що такого запустіння і скупченості вона не пам'ятає, а Річард подумав, що ці люди виглядають більш радісними, ніж можна було очікувати. Сама сестра, незважаючи на тяготи похідного життя, поруч з цими городянами виглядала майже царствено.
Городяни шанобливо кланялися їй, вона ж благословляла їх і молилася за них Творцеві.
Убогі халупи змінилися дерев'яними будинками, такими ж старими і старими.
На балконах висіла різнобарвна білизна. На підвіконнях стояли горщики з квітами та зеленню. Шум і сміх доносилися з дверей шинків і готелів.
Чим ближче вони під'їжджали до центру, тим чистіше ставало місто. Вулиці стали ширше і навіть провулки тут виглядали якось пристойніше. Маленькі тісні лавочки змінилися магазинами з великими вітринами і з товарами кращої якості. Вони виїхали на широку мощену вулицю, по боках якої росли дерева. Будинки тут були великими і красивими, готелі були схожі на палаци, а біля дверей стояли придверні в червоних лівреях. На кам'яному мосту через Керн ліхтарники вже запалювали ліхтарі на стовпах. Під мостом запалили ліхтарі рибалки на своїх човниках. По берегах річки ходили дозором воїни у гарних білих сорочках із золотим шиттям і в червоних плащах.
Тут сестра Верна нарешті заговорила:
— Коли в Палац прибуває людина, народжена з даром, це завжди вважається великим святом. Ця подія рідкісна і радісна. Вони будуть щасливі бачити тебе, пам'ятай це, Річард! Хоча сам ти сприймаєш все інакше, вони хочуть, щоб ти відчув їх радість і гостинність.
Річард дійсно не поділяв її почуттів.
— Іншими словами, — буркнув він, — ти хочеш, щоб я не привів їх там всіх в жах?
— Цього я не говорила. — Вона раптом насупилася, дивлячись на воїнів, які охороняли міст, і знову повернулася до нього. — Я тільки прошу тебе зрозуміти, що покликання сестер полягає в їх роботі.
— Одна мудра жінка, та, яку я люблю, якось сказала, що ми можемо бути тільки самими собою, ні більше ні менше. — Відповідаючи їй, Річард намагався уважніше розглянути невідомих воїнів та їх озброєння. — Я — боєць смертник, і мені нема чого більше жити.
— Це неправда, Річард, — спокійно сказала сестра. — Ти молодий, і тобі є заради чого жити. У тебе ще все життя попереду. І нехай ти називаєш себе Несучим смерть, але я помітила, що ти тільки і прагнеш до того, щоб припинити вбивства. Іноді ти шкодиш самому собі, не слухаючи порад, але це — від невігластва, а не від зіпсованості.
