Дума пралісу - Турянський Осип Васильевич (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений txt) 📗
Найвищий Трибунале! З огляду на те, що нема нічого легшого над звання критика, позвольте й мені забавитися трошки у критичного естета, хе-хе-хе... тим більше, що я маю деколи слабість до вигідних забаганок. Я позволю собі звернути коротко увагу на естетику людського їдження й пиття. У нас, звірів, панує засада: скоро їж і довго слав матір-природу! Довге їдження й безупинне смакування й розкошування стравою — це неестетична річ, яка противиться святому законові природи. Коли ж ми, звірі, живемо по принципу «треба їсти, щоб жити», то люди обернули його догори ногами й кажуть: «Треба жити, щоб їсти». Я не хочу згадувати самого припікання, печення і смаження наших нещасних братів звірів. Уже такі приготування їжі несмачні, неестетичні не тільки зі становища звіриного патріотизму, але і з точки погляду глибокої естетичної ідеї. Можна з певністю сказати, що жорстока людська думка про пекло на тому світі зародилася в голові жінки, що смажила в кухні курку. За життя людина пече в огні тіло звірини. По смерті людина хотіла би смажити тіло своїх ближніх у пеклі. Бажаю вам, люди, доброго апетиту по смерті... Го-го! Та не діждетеся ви, люди, пекельного смаження ні звірів ні людей. Наша добра мати-природа не допустить до того. А що сказати про естетику людських празників, балів і вакханалій? Ліпше про це й не говорити. Я згадаю тільки докторську дисертацію молодого звіриного вченого з роду круторогих панів Волинських під заголовком «Звідкіля взялися звірі — пережовувачі?» Цей молодий учений поставив ось яку гіпотезу: воли й корови, що приглядалися людському їдженню й питтю, почули такий неприємний несмак у своїх шлунках, що їхня власна страва почала їм одбиватися й вертатися назад до горла. Оце по думці пана Волинського має бути ґенеза цієї звіриної недуги, що зветься пережовування.
Про людське пиття навіть неестетично говорити. Тут усяка міра й естетика затрачені. «Життя — пиття» це людська приповідка. Є такі люди, що опоганюють матір-природу ось яким чином: коли в їхньому шлунку вже немає місця на дальшу страву й напитки, тоді вони устромлюють собі в горло гусяче перо, віддають зміст шлунка на землю й зараз же таки починають наново їсти й пити... І яка, браття звірі, при тім облуда! Бо, уважаєте, ті самі люди кажуть про других так:
«Цей чоловік п’є, як худоба»
Ану присилуйте коня, корову і всяку іншу звірину випити бодай одну краплину води більше, ніж треба до життя і здоров’я! Убийте їх, а вони вам цього не зроблять. Скоріше відповідала би правді думка:
«Ця звірина п’є, як людина»
Найвищий Трибунале! Ці обидва останні речення дають із залізно логічною послідовністю ясну і предметову відповідь на обидва кардинальні питання, поставлені мною на початку моєї оборонної промови. Значить, зі становища моралі, естетики та глибокої, філософічної всесвітньої ідеї, яка признає тільки одну правду й одну честь, випадок образи честі заходить не тоді, коли людина назве людину мавпою, тільки тоді, коли звірина назве другу звірину людиною.
Та все-таки багато обставин промовляє за тим, аби Вовка увільнити від вини й кари. Я вже вичислив усі хиби Вовка, яких він сам не завинив, а тільки перейняв їх наслідком дідичного обтяження. Тепер я ще згадаю один момент, який по моєму глибокому переконанню повинен мати рішаюче значення для його увільнення. У своїм бурхливім житті наш нещасний Вовк з’їв кількох чоловіків. Тому, що у Вовка розум і пам’ять не великі, він ніяким чином не міг мені подати точного числа людей, яких він з’їв. Але це не таке то й дуже важне. Каже один людський учений так: «Що людина їсть, тим вона єсть». Отже, наслідком того, що Вовк їв людей, в його жилах пливе також людська кров або, сказати іншими словами: Вовк у великій мірі «очоловічився». З огляду на те, що через таке кровозмішення наступив у Вовка стан психічної й умової непочитальності, який зі свого боку потягає за собою момент моральної невідповідальності, передбаченої в §99 звіриного карного законодавства, я прошу Найвищого Трибуналу увільнити Вовка від вини й кари».
Оборона Вовка
Вовк також балакав дещо для своєї кінцевої оборони. Але з нього був кепський промовець. Він плутався, говорив дуже поволі й виповнював кожну прогалину між поодинокими словами неприємним виттям. Наслідком того він себе осмішував і настроював звірів чимраз неприхильніше до себе. Лис Микита уважав потрібним поставити йому кілька питань, якими думав морально добити Вовка перед обличчям громадської думки. Перше його питання було:
«Чого ти хотів од пані Маркізи Мавпи? Невже ти такою вовчою поведінкою може залицявся до неї?»
«У!»,— боронився Вовк,— «хай мене щурі з'їдять, як я мав на думці залицятися до мавпи. Що ні, то ні, клянуся найсмачнішим кусником людського м’яса, у-у-у!..»
«3 якої ж причини ти напав на неї?»
«Роздеріть мене живцем, як я це знаю»,— вив Вовк.
«Ти певно хотів їй помаранчі з’їсти?»
«Пхе»,— завив Вовк із почуттям великої несмачності,— «невже ж я такий останній виплодок вовчого роду, щоби помаранчі їсти?»
«Адже ти виразно домагався від неї помаранч. Навіщо?»
«А щоб я впав у вовчу яму, як я знаю, навіщо. Якийсь лихий мене опутав»
«Може ти собі хотів пожартувати або налякати пані Мавпу?»
«Жартувати? Як я коли в житті жартував, то хай людина розтовче мене у ступі на кулешу та нагодує мною поросят! Уже скоріше можливо, що мені закортіло налякати цю жінку, у-у-у!»
«Чому ж ти не вдовольнився самим наляканням? З якої причини ти прозвав ясновельможну даму царського двору нашу пані Мавпу людиною?»
«Хай я стану людською собакою, як я це знаю. Я часом на голову слабую, особливо тоді, як на обід переїм. Про це я вже балакав із паном Ословичем. Я сказав йому, що як деколи щось мені до голови стрілить, то я був би щасливий, якби бодай було в мене стільки розуму, що в осла»
Хто боронить людину?
Найвищий Трибунал уважав ціле доказове поступування вичерпаним і мав намір видати вирок. Але тут несподівано обізвався цар Лев твердим і понурим голосом:
«Наша царська воля єсть почути кілька слів на оборону людини»
Настала глибока тиша, серед якої звірі дивилися допитливо й напружено на царя, то знову зглядалися на себе та не могли собі уявити, що який-небудь звір може взяти на себе завдання боронити людину. Кілька хвилин, які протекли серед цікавого очікування, здавалися вічністю. Вкінці міністр Слон запитав піднеслим голосом:
«Хто зі звірів, без огляду на те, чи живе на лоні природи, чи на людській службі, хоче згідно з волею нашого Найяснішого Царя Лева боронити людину?»
«Я»,— обізвався пес. Його голос тремтів і цілий він трясся, неначе в гарячці.
Цар Лев глянув на нього пронизливим поглядом і здавалося псові, що він добачив у нім іскру зичливості. Коли ж цар кивнув до нього на знак згоди головою, пес почав ось як говорити:
«Найясніший Царю! Браття й сестри по природі! Я чую, що мушу говорити, хоч добре знаю, що це завелике завдання на мої слабі плечі, а ще більше на мій ще слабший розум. Я не скажу нічого путнього, бо моя мова занадто проста, надто первісна, а знов питання, яке тут порушено, занадто складне, багате і глибоке, щоб мій обмежений дух міг його достойно розв’язати. Я вмію тільки служити та мовчати, боронити свого пана з нараженням життя і звертати йому увагу на небезпеки моєю мовою, що складається всього на всього тільки з одного звуку «гав». Ах, коби моя бідна мова «гав» розбилася на мільйони слів, як одна зоря розбилася на мільйони зір! Тоді я зворушив би каміння і здивував би цілий світ скарбами чуття в моїй убогій собачій душі! Я не матиму сили оборонити людину. Буду тільки силкуватися пояснити, чому я так вірно людині служу. Хай з’ясування моєї служби буде бодай частинною обороною людини!
Я сам не раз по безсонних ночах думав над тим, яка таємна сила так мене прикувала до людини? І в моїй душі відзивався якийсь голос, який походив, здається, із запалих могил моїх прапредків. Вони неначе промовляли до мене словами:
