Навіжена - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать книги онлайн без сокращений TXT) 📗

- Оце, як я зам'яки­ни­лась та заліну­ва­лась. Ти шиєш, та й ме­не взя­ла хіть до ро­бо­ти,- обізва­лась Мар­та Ки­рилівна.

Вона ки­ну­лась до комоди, гурк­ну­ла шух­ля­дою, по­ча­ла чо­гось шу­ка­ти там, ниш­по­ри­ти.

- Ось, ма­мо, на­те оцей ру­кав та об­ки­дай­те пе­тельки,- ска­за­ла Ма­ру­ся і пе­ре­да­ла ма­тері ви­ши­ва­ний ру­кав со­роч­ки.

- Що ж там в Одесі но­во­го? Які но­вин­ки ви оце при­вез­ли нам? - спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна в Ло­мицько­го.

- Нічого но­во­го й ціка­во­го. Хіба та но­вин­ка, що при­бу­ла до Оде­си опер­на тру­па,- ска­зав Ло­мицький.

- Ця но­ви­на для ме­не не ціка­ва,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна, за­ко­пи­лив­ши гу­би.

- Чом же не ціка­ва! Ви, здається, лю­би­те опе­ру, му­зи­ку? - спи­тав Ло­мицький.

- Я? Бо­ро­ни бо­же! Бач­те, опе­ра - за­бав­ка арис­ток­ра­тич­на, панська. Мені див­но, що ви ніби­то на­ро­до­вець, та маєте такі дум­ки,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна і при­то­му трош­ки змор­щи­ла од­ну що­ку не­на­че по­куш­ту­ва­ла кис­лиці.- Я маю зовсім інший пог­ляд.

Маруся зир­ну­ла ско­са на матір і зди­ву­ва­лась: ма­ти лю­би­ла опе­ру і, бу­ва­ючи в Одесі, сли­ве не щод­ня бу­ва­ла в опері.

- Та чим же опе­ра грішна? І на­род же лю­бить співи. Дівча­та та хлопці на вулиці справ­ля­ють та ви­гу­ку­ють такі опе­ри, що аж сад­ки та вер­би гу­дуть. Му­зи­ка - діло все­людське, а не арис­ток­ра­тя­не,- обізвав­ся Ло­мицький.

- Я стою за дра­му, за по­важ­ний те­атр,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.-Я ду­ма­ла, що ви при­ве­зе­те но­вин­ки з світу ви­що­го, з світу на­уки. Мо­же, там вий­шла яка но­ва вче­на ціка­ва книж­ка, або­що? Я, бач­те, більше од усього зацікав­лю­юсь на­уко­ви­ми су­час­ни­ми ви­щи­ми пи­тан­ня­ми,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Нічого но­во­го не вий­шло. По­чув тільки од­ну но­вин­ку: два мої знай­омі і то­ва­риші оже­ни­лись ра­зом,- ска­зав Ло­мицький, а Ма­ру­ся схи­ли­ла го­ло­ву ниж­че.

- А що? Мо­же, й ви на­пи­та­ли вже собі в Одесі будлі-яку пан­ну? - спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна, не вдер­жав­ши ціка­во­го язи­ка.

- Я за тим оце й прий­шов, щоб по­чу­ти ва­ше ос­таннє сло­во, Мар­то Ки­рилівно,- ска­зав Ло­мицький, оче­ви­дяч­ки, вже ла­ден хоч би й при­че­пи­тись до неї. Він встав, підсту­пив до Мар­ти Ки­рилівни, взяв її ру­ку і поцілу­вав. Во­на ко­кет­но одніма­ла ру­ку, од­на­че да­ла йо­му поцілу­ва­ти.

- О! як за цим приїха­ли, то шко­да й за­хо­ду! - крик­ну­ла Мар­та Ки­рилівна.

- А що? Мо­же, ваші по­ро­ги ви­сокі для ме­не? - спи­тав Ло­мицький.

Така сміливість тро­хи стур­бу­ва­ла ста­ру Ка­ра­лаєву. Во­на по­чу­ла не м'який, а вже інший, на­важ­ли­вий, твер­дий тон в йо­го сло­вах.

- Та наші по­ро­ги не ви­сокі і не низькі для Вас, але як ви за цю спра­ву при­бу­ли до ме­не, то я й навтіка­ча! - а жар­том ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

Вона схо­пи­лась з місця, миттю вхо­пи­ла зон­тик, ки­ну­ла до­до­лу шит­во і ко­кет­но, жва­во, по-­па­нянській побігла до две­рей, хрьопну­ла-гурк­ну­ла две­ри­ма й вибігла з ха­ти.

- А ми вас наз­до­же­не­мо та та­ки бу­де­мо про­си­ти,- ска­зав Ло­мицький та й собі схо­пив­ся з місця.

Маруся по­ки­ну­ла ро­бо­ту і собі вста­ла. Взяв­ши зон­тик в ру­ки, во­на зирк­ну­ла в вікно і кміти­ла.

- Побігла ма­ма по­за мо­нас­ти­рем над мо­ре. Ходім слідком за нею навз­догінці,- ска­за­ла во­на до Ло­мицько­го.

- Як ходім, то й ходім,- ска­зав він.

І мо­лоді побігли слідком за Мар­тою Ки­рилівною до­га­ня­ти її. Од­на­че Мар­та Ки­рилівна, так швид­ко та хут­ко дре­ме­ну­ла по­за мо­нас­ти­рем, не­на­че за нею хтось гнавсь з дрюч­ком. Во­ни її не дог­на­ли.

- Ваша ма­ти не хо­че вас ви­да­ти заміж че­рез свій егоїзм та дес­по­тизм. Во­на боїться са­ма зостатись в хаті, боїться, що не бу­де над ким ко­ман­ду­ва­ти.

Вони вий­шли за кла­до­ви­ще. Над самісінькою кру­чею, над бур­та­ми, на ка­мені сиділа Мар­та Ка­ра­лаєва і ди­ви­лась на мо­ре. Во­ни зак­ра­лись і ти­хенько з двох боків ста­ли пе­ред Мар­тою Ки­рилівною.

- І тут знай­шли! Не­на­че з землі ви­рос­ли! Відчепіться од моєї душі, бо, їй-бо­гу, візьму та й плиг­ну з оцієї кручі в мо­ре,- крик­ну­ла зав­зя­то Мар­та Ки­рилівна, ще й ру­ки навіщось роз­ве­ла.

- А ми вас впіймаємо та й не да­мо вам впас­ти,- ска­зав Ло­мицький.

- Тільки, бо­га ра­ди, не ха­пай­те за го­ло­ву, як сторч летіти­му, бо поп­суєте мені ко­афю­ру,- ска­за­ла ко­кет­но Мар­та Ки­рилівна.

- Ми вас вхо­пи­мо за ру­ки та й не пус­ти­мо,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

- І чо­го оце ви при­че­пи­лись до Ма­русі? Ви ду­маєте, що во­на ба­га­та, має засіб, має гроші? В бан­ку ле­жать гроші мої, а не її. Ви вхо­пи­те об­лиз­ня, нічо­го не діста­не­те,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Мені нічо­го й не тре­ба. Я не візьму од вас ні ша­га! Маю кла­поть батьківської землі, маю освіту, маю го­ло­ву на пле­чах, і якось про­жи­ве­мо з Ма­ру­сею на світі,- ска­зав Ло­мицький.

- Хіба ви не знай­де­те собі якої іншої в Одесі, чи в Ки­ши­неві? Ма­ло вам паннів, чи що? - спи­та­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Мені ніко­го не потрібно, окрім ва­шої доч­ки. Я без неї не мо­жу жи­ти,- ска­зав Ло­мицький.

- Ви її не лю­би­те? Па­ничі же­няться не по лю­бові, а зад­ля гро­шей! Ви усі ду­рисвіти. Ко­ли є на світі честь, сумління, щи­ра лю­бов, то тільки в нас, а не в вас. Ви Ма­русі не лю­би­те,- ре­пе­ту­ва­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Ба люб­лю!

- Ба ні! Чим же ви до­ка­же­те, що її так ду­же ко­хаєте?

- Чим же вам до­вес­ти? Не ска­ка­ти ж мені з оцієї кручі в мо­ре! - ска­зав Ло­мицький.

- Скакайте, то пой­му віри,- ска­за­ла Мар­та Ки­рилівна.

- Але ж я собі скру­чу в'язи! - крик­нув Ло­мицький.

- Скрутіть, то тоді пой­му віри!

Ломицький по­чер­вонів. В йо­му про­ки­ну­лось дрімав­ше зав­зят­тя. Йо­го гу­би й ніздрі тремтіли, зат­ру­си­лись й ру­ки. Він вий­няв го­дин­ник і рво­нув шну­рок з шиї, од­чи­нив од­ну де­ку, од­ло­мив і швир­нув до­до­лу, потім од­ло­мив дру­гу і ки­нув до­до­лу, потім бряз­нув го­дин­ни­ком об камінь.

Годинник задз­венів і роз­си­пав­ся на шма­точ­ки.

- Отаке те­пер в ме­не роз­би­те сер­це! Ви пот­ро­щи­ли і моє сер­це і не моє тільки, а ще й дру­ге сер­це,- ска­зав Ло­мицький.

І га­ря­че ко­хан­ня, і ве­ре­ду­ван­ня ста­рої роз­бур­ка­ли в йо­му дріма­ючу енергію, роз­во­ру­ши­ли при­шиб­лені на цвіту нер­ви… Ка­ра­лаєва витріщи­ла очі; во­на пой­ня­ла віри: енергія ко­хан­ня сер­ця, душі в такій буцім тихій лю­дині не­ви­мов­но її зди­ву­ва­ла.

«Є на світі лю­бов!» - по­ду­ма­ла во­на і схи­ли­ла го­ло­ву й за­ду­ма­лась. Ті дум­ки по­летіли да­ле­ко, вер­ну­лись в ми­нувшість, в дав­ню дав­ни­ну…

Дух пал­ко­го ко­хан­ня в мо­ло­дих ду­шах не­на­че повіяв на неї кри­лом, навіяв спо­мин про її дав­ню, мо­ло­ду лю­бов. Во­на зга­да­ла, як са­ма ко­лись бу­ла мо­ло­да, як їй бу­ло сімнад­цять років. Над­ворі вес­на крас­на… Вечір в сад­ку в Ки­ши­неві… Во­на гу­ляє в алеї з во­лоських горіхів. По­руч з нею мо­ло­дий ку­че­ря­вий Бич­ковський. Над­ворі теп­ло, ти­хо. Со­лод­кий за­паш­ний дух акації три­во­жить нар­ко­тич­но нер­ви, дра­тує га­ря­че сер­це. Во­ни обоє щас­ливі, щас­ливі без міри, без кінця… То­му вже ми­ну­ло двад­цять два ро­ки…

На Мар­ту Ки­рилівну ніби повіяло па­хо­ща­ми тої вес­ни, по­ди­хом то­го ве­чо­ра, то­го щас­ли­во­го ча­су мо­ло­дості, як повіває дух по­езії з про­чи­та­ної по­еми.

«Батько зло­мив мою мо­ло­ду во­лю… Од­дав ме­не не за бідно­го та ко­ха­но­го, а за не­лю­ба. А не­люб розвіяв по­ло­ви­ну моїх гро­шей, за­па­гу­бив мій вік і сам по­мер. До смерті я не за­бу­ду тієї му­ки, яку вчи­нив мені батько,- ду­ма­ла Мар­та Ки­рилівна: зло­мив він ме­не, мо­ло­ду, як вітер оче­ре­ти­ну. І сер­це моє за­ниділо і заш­ка­руб­ло, як су­ха оче­ре­ти­на; ду­ша здерев'яніла… А яка я бу­ла б щас­ли­ва з ним! Як я йо­го тоді лю­би­ла! Ка­за­ла я йо­му: втечімо од батька, повінчай­мось, а він не пос­лу­хав ме­не, по­бо­яв­ся. Нікчем­на лю­ди­на! Нікчемні во­ни усі!»