Третя карта - Семенов Юлиан Семенович (читаемые книги читать TXT) 📗
«Може, справді їй знахар допоміг, а не червоний стрептоцид? — подумав Трушницький. — Ми завжди у відчаї біжимо до знахарів. А коли над нами не капає, глузуємо з них. Чи не від слабких наших знань? Або через неможливість збагнути невідоме? До церкви ж ми теж бігаємо, Коли чекаємо допомоги від господа, — в години радощів хто про нього пам'ятає?»
— Як здоров'я пані Ванди? — спитав Трушницький І піймав себе на тому, що завчено усміхається, ніби вірить, що його не тільки чують, але й бачать через перегородку.
— Я ожила, — басисто відповіла стара жінка; перегородка була з тонкої фанери — навіть голосу підвищувати не треба.
— Ну й слава Христу, — промовив Трушницький, одягаючись.
Він вийшов до кухні, ополоснув обличчя, хрустко потер свої великі вуха, згадавши чомусь недавні слова Ладислава про те, як у знахаря потіло за мочками, утерся аж до почервоніння жовтим, несвіжим вафельним рушником і поставив на гасничку чайник. Води у чайнику було на денці, Трушницький підкрутив ґнота й примостився на табуретці, чекаючи, поки забулькає.
«Господи, — з тяжкою тугою подумав раптом він, — коли ж закінчиться оце страшне моє життя? Коли ж, нарешті, знайду дім? Нехай би тільки на Україні, нехай би тільки свою хату, щоб спокійно займатися музикою і не критися від самого себе, боячись завдати незручності хазяям своєю присутністю. «Хазяям». — Він навіть посміхнувся тому слову. — Ладислав і пані Ванда мої хазяї. Це реальність, і сміятися з неї нічого. Можна сміятися з усього — тільки з реальності сміятися не можна, бо це прояв недоумкуватості. Навіть коли ми самі штовхаємо себе до тієї реальності, яка нам огидна, яка принижує нас і уражає, — все одно приймати її треба без сміху, щоб збагнути суть».
Перед тим, як іти, басовито покашлявши у величезний свій кулак, пан Ладислав, соромлячись свого прохання і, очевидно, почуваючи себе вкрай незручно, попрохав:
— У мене ось яке діло… Я ніч не спав після вчорашньої розмови… Ви зв'язані з новою владою…
— Я не зв'язаний з новою владою, — зразу ж заперечив Трушницький, бо згадав настанови помічника «вождя»— Лебедя: «Ні про які контакти з представниками генерал-губернатора нікому й слова. Ми — приватна організація «Просвіта», ми не користуємося ніякими пільгами од німців».
— Ось годі-бо вам, пане Трушницький, вас же офіцери додому підвозили.
— То був випадок.
— Пане Трушницький, мені попросити нікого. Ганна не може вибратися з Парижа. Попросіть за неї, га? Якось ви мене роз'ятрили вчора, аж серце щемить…
— Вона писала до вас?
— Кілька разів писала.
— І що?
— Я не відповідав. Вона кликала туди, гроші переказувала, благала. Але ж я поляк, пане Трушницький, я можу простити все, що завгодно, тільки не те, що можна розцінювати як образу. Хай буде проклята моя вдача, будь вона тричі проклята…
— Учора ви казали, що діти не повинні її знати. Пан Ладислав болісно скривився.
— Боже мій, — зітхнув він, — хіба ви не розумієте? Ви ж чоловік… Я змушував себе забути її, я повинен був стати хлопчикам за матір… Чого тільки не скажеш спересердя?
— Як ви дізналися, що вона й зараз хоче повернутися?
— Один наш офіцер був у полоні під Парижем. Він зустрічав там її друзів… Вона може як завгодно ставитись до мене, — велике обличчя пана Ладислава знову здригнулося, бо він силкувався змусити себе поблажливо усміхнутися, — але по-людськи мені її жаль. Вона там зовсім самотня.
— Я, справді, нічого не можу обіцяти вам.
— Не треба ніяких обіцянок. Раптом вам пощастить замовити слово, просто замовити слово…
… Зайшовши до Українського комітету (2 373 марки на місяць від абверу за оренду приміщення), Трушницький подзвонив до Лебедя, який відповідав не тільки за контррозвідку, а й за культурну роботу серед націоналістів, і попросив призначити йому час зустрічі.
— Ось годі вам, друже, — зарокотів у трубку Лебідь. — Заходьте хоч зараз.
Уважно вислухавши, пін запитав тільки про одне:
— А ця Ганна справді талановита?
— Її мали за одного з найталановитіших архітекторів Польщі.
— А чого ж вона — українка — та й за поляка? — досадливо скривився Лебідь. — Треба ж таки, далебі, про кров пам'ятати. Гаразд, я проконсультую це питання з друзями. Ви, до речі, за власною ініціативою звернулися?
— Як вам сказати… — запнувся Трушницький. — Взагалі-то більше за платною. Мій хазяїн мимохіть торкнувся цієї важкої для нього проблеми…
— Збагнув нарешті, що тільки ми тепер можемо допомогти полякам — ніхто інший.
— У тому ж то й річ, — зрадів Трушницький щиро й підперто, не розуміючи, що своєю невдаваною радістю він прирік на смерть родину пана Ладислава.
Зразу ж після того, як Трушницький пішов, Лебідь подзвонив до оберштурмбанфюрера Діца, резидента гестапо, і домовився про зустріч. Під час розмови, яку Діц запропонував провести на конспіративній квартирі у доктора філософії Юзефа Шімфельда на вулиці Томаша в будинку двадцять два, Лебідь торкнувся питань «прикриття».
— Зв'язані з нами поляки, — сказав Лебідь, — можуть виявитися тими дірками, через які вийде інформація. Не всім своїм людям я можу відкрити дату, пане Діц. Люди є люди: кожен має свого «хорошого» поляка, жида чи росіянина.
— Ми перехворіли цією хворобою, — згідливо хитнув головою Діц. — Я розумію вашу тривогу. Пропозиції?
— Я давно просив надати нашим людям окремі кімнати…
— Не всі наші люди мають окремі кімнати, пане Лебідь, не всі наші. Отже, пропозиції? — настирливо повторив Діц.
— Очевидно, тих поляків, які були так або інакше сконтактовані з нашими людьми, варто було б на деякий час ізолювати.
— У вас це вже написано? Оформлено в документ?
— Ні, я, власне, вважав, що нашої розмови буде досить.
— Аж ніяк. Мені необхідно мати ваші міркування, щоб я домігся негайного з'ясування цього питання в канцелярії генерал-губернаторства.
… За півгодини Лебідь був на конспіративній квартирі бандерівського керівництва на вулиці Реторика.
— Звичайно, — вислухавши звіт Лебедя про розмову з Діцом, сказав Ярослав Отецько, найближчий помічник Бандери. — Нехай наприкінці дня твоя пропозиція буде на столі у Діца. Тепер щодо тієї Ганни, архітекторші…
— Вона, як запевняє Трушницький, належить до цвіту української інтелігенції, — відповів Лебідь.
— Ти ото, — скривився Стецько, — облиш слівце «інтелігенція». Фюрер не приховує свого презирливого ставлення до інтелігенції — тож і нам не гріх навчитися цього.
— Але Прокопчук українка, — завважив Лебідь, — вона ж представник кровної інтелігенції.
— А Корнійчук із Рильським та з Тичиною — ескімоси? Чи москалі? Отож-бо й воно! Є така думка, щоб узвичаїти поняття «мисляча група». Зрозуміло? Два слова не одне. «Група» — отже, підлегла комусь. «Мисляча» — отже, цілеспрямована. Отак-то. З Ганною Прокопчук, звісно, подумаємо. Наш фюрер, — Стецько назвав Бандеру на німецький кшталт, — обіцяв зв'язатися з референтом у секретаріаті генерал-губернатора Франка — той, кажуть, захоплювався архітектурою. Як їхній Шпеєр.
Наступної ночі Трушницького розбудив різкий грюкіт у двері — приїхало гестапо.
Обшук у хаті був недовгий, а потім панові Ладиславу, хлопчикам та старій Ванді наказали одягнутися і взяти з собою найнеобхідніше.
— А в чому річ? — нерівним голосом запитав пан Ладислав. — Моя мати перенесла тяжке запалення легенів, вона ще не встає з постелі…
— У нас гарний лазарет, — заспокоїв його офіцер, що керував арештом, — вам не слід тривожитись за майбутнє матері.
— А діти? — Пан Ладислав заплакав, і діти також заплакали тоненькими голосами, а стара пані аж зайшлася рикаючим кашлем.
— Якщо ви не винні, вас звільнять, — сказав гестапівець, — збирайтеся мерщій, будь ласка.
Стара жінка не переставала хрипіти, не маючи сили одкашлятись — очевидно, вона хотіла щось сказати, і пан Ладислав метнувся був до неї, але миттю спрацював рефлекс есесівців на швидкий рух: вони кинулись на поляка і враз заламали йому руки вгору. Він закричав не від болю, а із страху за дітей, які тонко заверещали й хотіли до нього кинутись, але їх схопив за плечі короткопалий солдат, що стояв коло дверей.
