Третя карта - Семенов Юлиан Семенович (читаемые книги читать TXT) 📗
«Вершник без голови, — подумав Трушницький. — Напевне, це все-таки дуже страшно. Можна тільки заздрити людям без уяви: вони позбавлені уявлень про невідоме, вони живуть у звичному, нецікавому і заземленому світі. Зате ж у них не буває серцевих захворювань».
— Пані Ванда завтра встане з ліжка, — промовив Ладислав, і Трушницький відчув важкий дух перегару. — Матуся вже сьогодні хотіла була встати, але я умовив її полежати ще хоч день. Ось вам і наші глузування із знахарів! Не привів би я до неї пана Крижанського, і завтра її понесли б на цвинтар.
— Годі вам, пане Ладиславе… Візьміть сигарету.
— Дякую.
Полум'я від сірника освітило велике Ладиславове обличчя; важкі, неначе варги у породистого пса, складки на щоках, різкі зморшки під очима і важкі надбрів'я. Потім темрява стала ще відчутніша, бо Ладислав ховав сигарету в кулак: працюючи усе житія в лісах, він звик економити тютюн — у кулаці повільніше згорає, а на вітрі миттю перетворюється на сірий попіл.
— Що їй дав знахар?
— Нічого. Анічогісінько. Він месмерівець. Він узяв її хворобу на себе. Він водив по її спині пальцями — у нього довгі пальці, довші, ніж у мене, і нігті сині. Він водив пальцями по матусиній спині, а я бачив, як у нього піт виступав за вухами. Од напруження.
— Чому од напруження? — знизав плечима Трушницький. — Просто було жарко.
— Це нормальним жарко. А він поза нормою. Він очима ложку по столу рухає. Дивиться на ложку, а вона рухається. Ходімо, холодного чаю наллю.
У невеличкій кухні гостро пахло кислою капустою. Ладислав засвітив гасову лампу.
— А може, чарочку? — запитав він, пропонуючи Трушницькому табуретку. — Я трохи заховав.
Трушницький подумав, що завтра йому треба бути вранці у Сірого, де зберуться троє з керівництва ОУН. Та й Сірий якось дивно казав сьогодні, що, мабуть, репетиції хору доведеться відкласти на найближчий час, і натякав, що саме йому, Трушницькому, либонь, випаде честь першому вітати Бандеру. Та, кінець кінцем, одна чарка не зможе йому зашкодити, а нерви напружені до краю. Ораторія, нарешті, вийшла, і співають її хористи чудово.
— Хіба що за компанію, — сказав Трушницький.
Ладислав налив у чарки каламутнуватого самогону, приніс хліба, цибулі й солі.
— Досить? — запитав він. — Чи підігріти борщу? Я частував знахаря пречудовим борщем.
— Дякую вам, я ситий, — мовив Трушницький. — За здоров'я пані Ванди.
— За здоров'я, — відповів Ладислав та й вихилив чарку до рота, схожого на щілину в скарбничці: таку скарбничку Трушницькому подарувала бабуся Ганна Тарасівна, коли приїздила до них у маєток з Полтавщини, — пірат із розтуленим потом, у червоній косинці та з сережкою в лівому вусі…
Трушницький одрізав скибочку хліба, кинув до рота пучечку солі та й запитав:
— Який діагноз?
— Нема діагнозу, — відказав Ладислав. — Знахар не вірить сучасній медицині. Він вірить у Месмера. Сеанс тривав півгодини, і матуся сказала: «Не болить». Він змусив її встати, і вона встала.
— Але ж пані Ванда два тижні пила ліки…
— Ваші німецькі ліки ні к лихій годині не годяться! Вони ж не допомагали матусі, і на шеляг не допомагали! А прийшов знахар….
— Ну гаразд, а що, як знахар прийшов у момент кризи, Коли вже ліки подіяли? А що, як стався той випадок, коли знахар скористався, — мимоволі, — помітивши обурений погляд Ладислава, пояснив Трушницький, — тим ефектом, який дала звичайна фармакологія?
Ладислав затягнувся, обпікаючи великі пальці, і розчавив недопалок об край грубо збитого дощаного стола.
— Я тепер отому знахареві до кінця своїх днів повірив. Навіщо ж віру підривати?
— А вона потрібна, ота віра? — тихо запитав Трушницький.
— Цебто? — Ладислав ніби об щось ударився. — Не розумію.
— Віра — це спокуса, це надія, марна надія, страх, сподівання, а врешті-решт невір'я, бо в результаті на кожного чекає розчарування й порожнеча. Краще вже просто жити: буде день — буде їжа. Не вірю я нікому й нічому і знахареві вашому не вірю.
— Але ж він прийшов, пальці розчепірив, потом облився, і матуся встала! — вигукнув Ладислав. — До чого тут ваше невір'я? Позавчора ми гадали, що тю-тю: запалення легенів у її віці звісно чим кінчається. А куди мені без неї? Куди? Я то ще добре, якось протримаюсь до свого кінця, а Микитка з Янеком?
— Слухайте, Ладиславе, я хотів давно запитати: де ваша дружина? Вона жива?
— На добраніч, — одразу ж підвівшись, промовив Ладислав. — Потемки роздягнетесь чи посвітити?
— Роздягнусь. Пробачте, ради бога, що я вас невдало запитав, — самогон у голову вдарив.
— А то посвічу.
Трушницький устав, почуваючи у тілі радість.
— Заздрю я людям фізичної праці, — знову переходячи на шепотіння, промовив він, — їм і похмелятися можна, і раненько пивком побалуватися, а я мов на каторзі, справді! Хоч помри, а голова має бути свіжа.
— Дуже страждаєте після перепою?
— Атож. Нудьга, та й печінка болить.
— А ви гарячого борщу. Це дуже полегшує страждання — гарячий борщ, цибулина, окраєць теплого хліба, а тоді, коли пройме піт і змокріє лоб, тоді півскляночки, та й хруснути малосольним огірком…
— Ви спокусник, — зітхнув Трушницький. — Неабиякий спокусник. Казкар. Я, знаєте, заслухуюсь, коли ви своїм хлопчикам казки розповідаєте.
Ладислав узяв лампу зі столу, зайшов із Трушницький до його закутка з маленьким віконцем, що виходило на похилений паркан.
Спостерігаючи за тим, як хормейстер спритно роздягався, умудряючись безшумно скакати на одній нозі, стягуючи широкі штани, замислено промовив:
— Якби я знав, хто моя дружина, коли устрів її, то або втік би од неї зразу ж, або дивився як на святу. А я на неї як на дружину дивився. Як на власну дружину. Чоловіки, дружини — це синонім власності. Дружина. Значить, само собою зрозуміло, моя. Чоловік? Так само. У кому іскра божа є, той мусить або самотою жити, або заводити сім’ю, коли іскра божа, спочатку захована в людині, стане для всіх очевидна. Одне слово, дружина моя — Ганна Прокопчук.
Трушницький сів на ліжко, боляче вдарившись ліктем об маленький столик.
— Та, що в Парижі? Архітектор?! Ладислав, погасивши лампу, буркнув:
— На добраніч, дорогий хохол.
— На добраніч, любий ляше… Ви мене прямо наче обухом по голові: Ганна Прокопчук, чи ти бач!
— І досить про це, — причиняючи двері, попросив Ладислав, — діти не повинні її знати, не треба нещасним дітям знати знаменитих родичів. Коли одразу, змалечку цього не було — в отроцтві зламати може. Одірве їх від мене, а прибитися ж нікуди. Хоча річка без одного берега — і таке можливо, хормейстере, в наші дні.
… Трушницький прокинувся, зачувши музику. Якусь мить він лежав нерухомо і чув, як за стіною кашляла пані Ванда, прохаючи Ладислава розвести гірчиці в емальованому кухлі, а музика все одно звучала й далі, і була вона до того пасторальна й легка, що Трушницькому здалося, начебто приснилися йому і хрипкий голос пані Ванди, і чалапання по брудній підлозі великих Ладиславових ніг, і брязкіт посуду, коли Ладислав дістав з буфета блакитного емальованого кухлика. Трушницькому здавалося, що висока пасторальна музика була дійсністю, правдою, реальністю, котра звичайно з'являється над ранок, у задуху, перед грозою.
«Саме тому, що я не хочу розплющувати очі, я розплющу їх», — подумав Трушницький, і тієї ж миті, як він отак подумав, музика зникла, і він навіть підвівся з ліжка, щоб затримати її в пам'яті, але вона, немовби щось живе, тікала од нього білою, химерною плямою згадки. Замість музики він тепер чув тільки кашель старої пані й машинально відзначав, що кашляла вона справді легше, ніж учора, і не було у довгій, задушливій тиші того страшного відчуття смерті, що з'являлося протягом перших тижнів її хвороби; іноді, почувши, як під час тяжкого кашлю пані Ванда несподівано змовкала, і не ковтала важко повітря, і не сякалася полегшено, Трушницький убігав до неї в кімнату й бачив, як жінка качалася на ліжку, вигиналася на подушках, немов акробатка, і руками загрібала повітря, щоб було більше, та дихала вона все одно через силу і відкашлятись не могла. Тоді її садовили на ліжку, нахиляли голову, і її синє обличчя блідло, і вона починала хрипіти, немов величезні міхи роздувались у грудях, а тоді наставало забуття і обличчя її робилося дивовижно моложаве і вродливе — зовсім без зморщок…
